Для тех, кто хочет верить разумно
Киевская Русь > Разделы сайта > Богослужение > Літургія: як подолати розрив між теорією і практикою?

Богослужение

Літургія: як подолати розрив між теорією і практикою?


Нещодавно у видавництві “Дух і Літера” видано дві книги редактора сайту «Київська Русь» протоієрея Андрія Дудченка: “Божественна літургія. Путівник” та “Сповідь і Причастя. Практичні поради”. Перша презентація видань разом із публічною лекцією о. Андрія відбулась у Відкритому православному університеті Святої Софії. Під час презентації автор поділився своїми думками щодо стану, в якому нині перебуває православне богослужіння. Публікуємо текст та відеозапис публічної лекції.

Придбати нові книги о. Андрія можна в інтернет-магазині Quo Vadis

IMG_0101

Відеозапис лекції-презентації:

Літургія: значення слова

В широкому сенсі слово “літургія” у християнському вжитку означає будь-яке спільне богослужіння (вечірня і рання служби теж є такою літургією в широкому значенні цього терміна). Цей термін був взятий ранньою церквою з грецької мови, де означав будь-яку суспільну справу, в якій брали участь усі вільні громадяни, і всі розділяли за це відповідальність. Іменування християнського богослужіння “літургією” підкреслює аспект залученості усіх у спільну справу. Це служба, де не має бути глядачів, а лише учасники, як це і було на Тайній вечері Христа та Його учнів.

IMG_0100

Принцип: lex orandi — lex credendi

Дуже часто у своїх працях, щоб виразити одну з головних думок, Шмеман посилається на принцип “lex orandi est lex credendi” (“правило молитви є правилом віри”). Цей вислів, що походить із фрази Проспера Аквітанського (V ст.) означає взаємозв’язок між богослов’ям, з одного боку, та молитвою і літургією, з іншого. Якщо богослов’я хоче бути вірним власному первинному призначенню, воно не може і не повинно відриватися від літургії, від молитви, але й богослужіння та молитва мають зі своєї сторони бути вірними богослов’ю.

leitourgia_d_01

Літургія — головна подія Церкви

Божественна літургія — євхаристійна відправа — є головною подією церкви, “Таїнством Церкви”. Саме в літургії зібрання вірних стає церквою — Тілом Христовим. Саме в цій події місцева церква являє та сповнює себе як Церква, причетна до об’явлення Божого царства. Тому Божественна літургія — це не тільки “найважливіше” богослужіння порівняно з іншими, але “водночас і джерело всього літургійного життя Церкви, і її ціль”[1].

IMG_0250

Літургія — здійснена есхатологія

Царство Боже, за свідченням Євангелія, є присутнім поруч, тут і тепер, воно входить чи навіть проривається у цей світ. Це відбувається головним чином через святкування євхаристії. Тому євхаристія — це здійснена есхатологія. При такому баченні царство Боже — це не тільки реальність майбутнього, коли Бог відкриє вірним Своє царство у всій його повноті. Літургія є способом входження вірян у цю нову реальність.

leitourgia_d_03

Анамнезіс: богослов’я часу

Богослужіння являє нам християнське богослов’я часу.

1) Біблія: концепція часу — лінійна, а не циклічна. З цього можна вивести “історичне богослов’я”: послідовність історичних подій не випадкова, вона має сенс — рух до певної мети.

2) Ціль опису історичних подій в Біблії: показати історію стосунків Бога і людини. Головна біблійна історія — історія зустрічі людини з Богом.

3) На основі історичних подій в біблійні часи та у християнській Церкві виникли богослужіння і свята. Свята в Біблії: засіб подолати розрив у часі і просторі між сьогоднішньою спільнотою і спасенною подією з минулого. Спасіння, яке зробив Бог колись у минулому, є живим і дієвим сьогодні також. За якої умови? Якщо у нашому житті відбувається така сама зустріч, на яку відповідаємо вірою.

Справжня ціль християнських свят — та сама ціль у літургії і взагалі Церкви: сьогоднішня зустріч Бога і людини.

Святкуючи, ми не відправляємось у минуле і не приносимо минуле у теперішнє, повторюючи чи відтворюючи подію минулого у священній драмі. Історична подія відбулась один раз. Був один Вихід з Єгипту, одне Розп’яття і Воскресіння Ісуса Христа. Немає і ніколи не було потреби повторювати ці події. Ми не можемо ані повторити їх, ані повернутися до них. Але водночас ці події — не зниклі і не “мертві”. Через них у світ явилась нова і незмінна якість буття, що зветься спасінням, від них почалася безперестанна діалектика покликання і відповіді між Богом і людиною.

Подія уходить в минуле, але реальність, що через явилась через цю подію, завжди залишається у теперішньому. Літургія, святкове богослужіння, повідомляє цю реальність кожному новому поколінню, щоб і сьогодні ми могли відповісти на Боже покликання вірою і любов’ю.

IMG_0152

Мета літургії: причастя Слову-Христу

Літургія Слова: через читання Св. Письма

Євхаристія: через споживання втіленого Слова.

leitourgia_d_02

Літургія — реальність, не ілюстрація!

Саме в такому сенсі літургія є реальністю на противагу “символічним”, або “ілюстративним” поясненням. Слово “символічний” беремо в лапки, тому що в даному разі воно є посиланням на штучний “символізм”, що нав’язаний літургії, а не походить із lex orandi. На противагу цьому ілюстративному символізму Шмеман розвиває власне богослов’я символу як основу літургійного реалізму. Справжній символ для Шмемана є не вказівкою на інше і не означенням іншого, але — “об’явленням «іншого» та входженням у нього”[2]. Символ зумовлює причастя. Тому найправдивішими символами літургійного реалізму є євхаристійні дари — хліб і вино — які в ході літургії стають Тілом і Кров’ю Христовими, приймаючи які, вірянин поєднується із Самим Богом.

leitourgia_d_04

Літургія — це спільна відправа, метою якої аж ніяк не є “зображати” чи “ілюструвати” щось інше — скажімо, події земного життя Ісуса Христа. Літургія передусім стосується не подій минулого, а вірян, що сьогодні складають це євхаристійне зібрання. Важливим в літургії є те, що стосується самих учасників літургії, які переживають у цій події справжній досвід входження до Божого царства. Тому спосіб літургійної відправи має бути таким, щоб допомагати, а не запобігати такому розумінню богослужіння.

Численні “символічні” тлумачення богослужіння призвели до того, що літургію не стали розглядати як реальність, що розкриває і являє царство Боже. Замість розуміння євхаристії як перетворення вірян на церкву як зібрану спільноту, пріоритетним стало розуміння літургії як низки “ілюстрацій” чи наглядних посібників до священної історії.

Так у сприйнятті багатьох літургія перетворюється на “священну драму”. “Символізм вбачають в усьому, — говорив Шмеман. — Одного разу я спробував зібрати всі значення виголосу, що передує Символу віри: «Двері, двері!», і знайшов близько шістнадцяти різних тлумачень, що виключають одне одного”[3]. У детальній статті “Символи і символізм візантійської літургії” Шмеман зазначає, що ці символічні тлумачення “відрізняються одне від одного тільки ступенем складності і розробленості, увагою до деталей, розповсюдженням навіть на другорядні та незначні обряди”[4].

IMG_0082

Криза богослужіння і благочестя

Стан богослужіння в Православній Церкви Шмеман характеризував як глибоку літургійну кризу[5]. Її головна причина — невірне розуміння місця та функції богослужіння в церкві. Потрійна криза: літургії, богослов’я і благочестя.

leitourgia_d_05

Шмеман гостро критикував той спосіб відправи православного богослужіння та спосіб участі в ньому чи радше присутності на ньому вірян, який склався до ХХ століття. Цей спосіб став таким, що повністю відокремив богослужбове життя від реального світу. “В тому особливому… світі, який зветься богослужінням, реальність — усяка реальність — попросту зникає, заперечується, розчиняється. Її нема. Богослужіння її не стосується, як не стосується Пасха випадкової дати, на яку вона припадає…” — писав Шмеман в своїй докторській дисертації 1959 року[6].

Криза проявляється це в клерикалізації богослужбового життя, тобто в тому, що богослужіння стає переважно справою духовенства, кліриків, а участь народу — вірян — зводиться до переважно пасивної присутності, споглядання, та “прийняття таїнств”.

leitourgia_d_06

Замість учасника літургії як спільної справи вірянин перетворюється на реципієнта. “Окремий вірянин, що приходить до храму, не відчуває себе учасником і відправителем богослужіння, не знає, що він, складаючи Церкву з усіма іншими, покликаний в цьому акті виразити її як нове життя і знову перетворює себе у члена Церкви”[7].

Яскравий прояв кризи: в богослужінні ми не завжди говоримо Богу правду. Іноді ж відверто говоримо неправду. Розрив між Євангелієм і життям — справжня трагедія поствізантійського православ’я. Людські традиції заслонили собою біблійну правду, і сталося це не тільки з нами. Традиції є добрими, коли допомагають виразити певну істину. Без традицій неможлива культура. Розмаїття традицій — це багатство. Але коли за допомогою традицій виправдовується відмова від заповідей чи євангельських норм — потрібно переглядати традиції.

Шмеман: “В нашій богослужбовій практиці є явища, які багатьом здаються споконвічним переданням Церкви, а насправді ж спотворюють його”[8]. З іншої сторони, невірним є і твердження, що давнє нібито є апріорі кращим. І давні, і нові обряди та явища літургійного життя потрібно перевіряти на вірність справжньому літургійному переданню, lex orandi церкви.

Про вірян: “Ви ж — рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, щоб звістувати похвали того, хто вас покликав з темряви у дивне своє світло; ви, колись — не народ, а тепер народ Божий, непомилувані, а тепер помилувані”. 1 Пет 2:9-10

IMG_0050

Приклади невідповідностей в богослужінні

1) Невідповідність часу: служіння вечірні вранці, а ранньої ввечері. Коли вранці ми співаємо “прийшовши на захід сонця”, а ввечері дякуємо Богові за те, що “підняв нас від лож наших”.

2) Ми звикли до того, що богослужіння в усіх парафіях і монастирях скорочується. Само по собі це не є погано, а може бути й добре. Погано інше: сам спосіб відправи богослужіння не відповідає початковому задуму. Так, стихири і тропарі канону частіше за все читають, а не співають (при цьому часто можна спостерігати намагання вичитати якомога більше); ранню часто правлять ввечері в поєднанні з вечірнею, називаючи цю складену службу, що триває 2-3 години, “всеношним бдінням”; замість вірян відповідь “амінь” на молитви духовенства говорить хор, а роль вірян звелась до пасивних спостерігачів і “приймачів таїнства”; в богослужбову практику увійшли нові чини та елементи літургійного обряду, які не завжди відповідають lex orandi і часом приховують чи спотворюють його.

3) Підкреслена дистанція між вірянами і духовенством всупереч Євангелію. Тут ми спостерігаємо підкреслену прірву: у пишності вбрання, в атрибутах, чоловікоугодливість, улесливість. Незліченні поклони, цілування рук, якщо престол кадять тричі, то єпископа — тричі по тричі. І це робить та сама церква, яка за богослужінням читає Євангеліє, де Ісус говорить учням: “Царі народів панують над ними, і ті, що владу над ними мають, доброчинцями звуться. Не так хай буде з вами! А навпаки: більший між вами нехай буде як молодший, а наставник як слуга” (Лк 22:25-26).

Від вірян приховують “тайні” молитви, як нібито “таємні”, чи “секретні”.

Духовенство створює штучні перепони до причастя вірян: додатковий піст, обов’язкова сповідь, священик узурпує собі право одноосібно вирішувати, кого не допустити до Причастя.

4) Номіналізм: відсутність реального змісту.

Молитви за оголошених на літургії, а також за “тих, що готуються до просвічення” у ЛПД, за відсутності інституту катехизації на 99,9% парафій. Можливі два способи вирішення цієї проблеми: відмова від виголошення цих молитов (як у греків) або відродження інституту катехизації і читання молитов тоді, коли громажа має реальних катехуменів.

Проведення літургії без причасників. Нормальне сприйняття наявності на Євхаристії “глядачів”, а не тільки учасників (відмова вірян від участі в літургії через причащання).

5) Індивідуалістичний підхід до літургії. “Я причащаюсь, коли це мені потрібно”. Тому що підготувався, а не тому що прийшов на літургію, не тому що мене кличе Христос.

IMG_0153

Літургія про участь вірян в причащанні

Практично всі молитви літургії вірних мають на увазі те, що в Євхаристійній трапезі беруть участь всі учасники даного зібрання без виключень.

Молитва ЗЛАТ перед Отче наш:

“…сподоби нас причаститися небесних Твоїх і страшних таїн, цієї священної і духовної трапези…”

Молитва духовенства перед розділенням агнця:

“…і сподоби державною Твоєю рукою подати нам пречисте Тіло Твоє і чесну Кров, а через нас — усім людям”.

Анафора ВАС:

“…нас же всіх, що від одного хліба і чаші причащаємось, поєднай один до одного в єдиного Духа Святого причастя, і жодного з нас не в суд і не в осуд сотвори причаститися святого Тіла і Крови Христа Твого…”

Молитва ВАС перед Отче наш:

“Ти, Боже наш, що приймаєш дари ці, очисти нас від усякої скверни плоті і духу, і навчи звершувати святиню в страсі Твоїм, щоб ми, в чистім свідоцтві совісті нашої приймаючи частку святощів Твоїх, поєдналися зі святим Тілом і Кров’ю Христа Твого, і, приймаючи їх достойно, мали Христа жити в серцях наших і були храмом Святого Твого Духа”.

Молитва ВАС главопреклонна перед Причастям:

“Владико Господи, Отче милосердя і Боже всякої утіхи! Тих, що схилили свої голови перед Тобою, благослови, освяти, збережи, укріпи, зміцни, від всякого діла злого віддали, всякому ж ділу благому поєднай, і удостой неосудно причаститися пречистих цих і животворчих Твоїх таїн на відпущення гріхів, у Духа Святого причастя”.

IMG_0231

Зміни в богослужінні: природний шлях

Православний богослужбовий устав може мінятися. Так завжди було протягом історії. Нині діючий устав — Типікон — не може претендувати ані на повноту викладення, ані на запровадження якоїсь вічної та незмінної норми; до того ж, він стосується чернечого, а не парафіяльного життя[9].

Сучасна богослужбова практика впродовж багатьох десятиліть чи навіть століть не відповідає приписам Типікону.

Зміни в богослужінні відбувалися переважно стихійно та зусиллями окремих церковних діячів, через впровадження змін у впливових центрах — Студійському монастирі Константинополя, лаври святого Сави неподалік Єрусалима тощо — а не через соборні рішення, як сьогодні чомусь часто думають.

leitourgia_d_07

Стихійні зміни чи реформа?

Православні віряни часто не сприймають позитивно слово “реформа”, вбачаючи в цьому щось на кшталт зради традиції та загрозу власній ідентичності. Проте зміни в літургійній практиці православних церков відбувалися завжди і продовжують відбуватися тепер, хоч би як деяким їхнім представникам не здавалося, ніби церква залишається незмінною.

Тому якщо змінам неможливо запобігти, то краще з’ясувати, які саме зміні є бажаними. Деякі зміні можуть відповідати християнському літургійному богослов’ю, сприяти кращому розумінню християнського покликання, більш повній та повноцінній участі вірян у спільній відправі, а деякі — навпаки, можуть не розкривати, а приховувати, викривляти чи навіть спотворювати автентичну літургійну практику. Вивчення літургійного богослов’я разом із вивченням історії літургійних обрядів та чинів є важливою передумовою для роздумів над можливістю певних змін в обряді.

Приклади реформи: виправлення богослужбових книг, впровадження програм з літургійного богослов’я в курси духовних шкіл, поширення руху за літургійне відродження, літургійні реформи окремих спільнот чи цілих конфесій (як у католиків).

Приклади стихійних змін: витіснення чистого кафедрального обряду синтезованим монастирським.

leitourgia_d_08

Монаший і кафедральний обряди

Різниця між монашим і катедральним обрядами на прикладі всеношного чування напередодні неділі, за Матеосом:

“Монаше чування, маючи в своїй основі опівнічну, передбачає довге читання псалмів, вибраних не з причини свята чи неділі, а відповідно до їх порядку у Псалтирі; його церемоніальність не настільки розвинута, воно не потребує безпосередньої активної участі у ній вірних. Монаше чування являє собою внутрішню та діяльну споглядальну молитву, що базується на читанні Псалтиря і живиться цими читаннями. Інші її частини (єктенії, поезії) є ніби паузами, які переривають читання псалмів. Монаше чування — довге, оскільки воно є аскетичною вправою і передбачає певну духовну налаштованість, при якій особа здатна без великого зусилля насолоджуватися молитвою”.

“Катедральне чування має зовсім інший характер. У ньому ніколи не було довгого читання Псалтиря; псалми для читання були вибраними, часто — сталими або напівсталими (два-три варіанти). Крім того, їх співали з легкими приспівами — “Алилуя” чи іншими. Читання не були численними, а зовнішній обряд — дуже багатий. Участь вірних була легкою, а служба не була монотонною”[10].

Мета літургійного відродження

Необхідність літургійного відродження, дедалі більше усвідомлюється все більшою кількістю православних священнослужителів і вірян, і фактично воно вже розпочалося буквально на наших очах. Стисло його мету можна сформулювати таким чином: це свідома участь вірних в літургії Церкви. Кожне слово з цього визначення потребує окремого уточнення змісту.

leitourgia_d_09

Вірні, або віряни — це не пасивні “миряни”, а члени народу Божого, носії “царського священства”. За літургією віряни і духовенство мають співслужити одні одному (див. праці о. Миколая Афанасьєва) — не в сенсі того, щоб віряни робили щось із того, що зазвичай роблять священики, але в розумінні спільної молитви, побудованої за принципом діалогу.

Отже, від вірян вимагається участь — а не тільки присутність в храмі. Ця участь може проявлятися через загальні співи; через відповідь “Амінь” на молитву предстоятеля зібрання, яку потрібно читати так, щоб усім було добре її чути та розуміти; через обмін вітанням миру тощо, але головним чином — через спільне причащення за Євхаристією.

Участь має бути свідомою — віряни мають розуміти як значення окремих слів і молитов, так і всього богослужіння загалом, а також розуміти свою власну участь в літургії та відповідальність за це. Для цього потрібні належні переклади богослужбових текстів сучасними мовами, можливо, спрощення деяких богослужбових чинів чи структур, відповідне навчання/катехеза тощо. І звісно, щоб розуміти молитви, перш за все їх потрібно чути, а для цього — читати вголос.

Літургія має стати головним змістом церковного життя. Замість того щоб шукати “задоволення релігійних потреб” в різних паралітургійних явищах часто сумнівної богословської якості, духовенству і вірянам потрібно відшукати в літургії чисте джерело автентичної традиції. Літургія як “спільна справа” вимагає від усіх не присутності, а свідомої участі. Оскільки ж це “спільна справа”, то від кожного вимагається і особиста відповідальність за власний внесок у неї.

IMG_0298

Питання до роздумів:

— В чому може полягати відповідальність вірян щодо літургії?

— Яким чином можна залучати вірян до активної участі в літургії?

leitourgia_d_10

Примітки

1 Шмеман, Введение в литургическое богословие, Париж, 1961, с. 37.

2 Шмеман 1970 “Таїнство і символ”, с. 196.

3 Шмеман 1985 “Литургия и эсхатология” / Литургия и Предание, с. 119.

4 Шмеман 1981 “Символы и символизм византийской литургии” / Литургия и предание, с. 142.

5 Див., напр.: Шмеман 1961, с. 39; Schmemann 2003 Liturgy and Tradition тощо.

6 Шмеман 1961 Введение в литургическое богословие, с. 12.

7 Шмеман 1961, с. 42.

8 Шмеман 1961, с. 31.

9 Шмеман, 1961, с. 49.

10 Хуан Матеос, “Деякі проблеми візантійської утрені”/ “Світло єси, Христе”: Богослужіння добового кола. Антологія досліджень. Упор. Ендрю Квіліан, Василь Рудейко. Львів: Видавництво УКУ, 2012. Сс. 207-208.

IMG_1804

Фото Максима Сидоренка

Дата публикации: 27.07.2016