Для тех, кто хочет верить разумно
Киевская Русь > Разделы сайта > Богослужение > “Поминающе… Второе и славное паки пришествие”

Богослужение

“Поминающе… Второе и славное паки пришествие”


Напевно, мало хто з нас звертає увагу на дивні слова, що промовляє священик за кожною Божественною літургією наприкінці анафори святителя Іоанна Златоуста. У ній сказано: “Поминающе убо спасительную сию заповедь, и вся яже о нас бывшая: Крест, Гроб, тридневное Воскресение, на Небеса восхождение, одесную седение, Второе и славное паки пришествие” (до речі, схожі слова зустрічаються і в анафорі святого Василія Великого). Це пов’язано з тим, що в більшості випадків слова євхаристичної молитви не виголошуються священиком, а читаються тихо. Але навіть священики, які читають цю молитву майже щодня, часто не до кінця усвідомлюють глибину цих слів.

Те, що Божественна літургія звершується на спомин спасенних Страстей, Розп’яття Христового, Його триденного погребіння і світлого Воскресіння, славного Вознесіння та Його сидіння праворуч Отця, — нас не дивує. Але яке значення може мати поминання під час Божественної літургії Його славного Другого пришестя, яке ще не відбулося, і до якого всі ми, християни, благоговійно готуємось?

Значення поминання у православному літургійному богослов’ї

На важливість і глибину цих слів, зокрема, звернув увагу великий православний богослов і літургіст XX ст. протоієрей Олександр Шмеман. У його останній праці “Євхаристія”, яку, безперечно, можна вважати якщо не його духовним заповітом, то принаймні вершиною творчості, в 10‑му розділі увага акцентується на тому, що, на жаль, дуже часто в богослов’ї недооцінюється значення поминання. Поминання (анамнісіс) входить до кожної євхаристичної молитви, але, на жаль, воно зводиться до того, що ми згадуємо лише минулі події з історії спасіння: творіння, гріхопадіння, старозавітний закон, боговтілення, спасенні страсті…

Дуже часто, як зауважує Шмеман, повторюючи латинське богослов’я, ми звужуємо поминання до освячуючого моменту звершення Євхаристії, де згадується її започаткування на Тайній Вечері, коли промовляються так звані “слова установлення”: “Приимите, ядите, сие есть Тело Мое…”, “Пийте от нея вси, сия есть Кровь Моя…” Або ж вважаємо, що Божественна літургія є лише спогадом про спасенну Жертву на Хресті. До речі, навіть у протестантському богослов’ї (крім лютеранського), де відсутнє будь-яке розуміння освячення дарів, переважає думка, що Євхаристія — лише спомин про Тайну Вечерю.

Шмеман, напевно, один із перших православних богословів, який звернув увагу на те, що у нас часто розмежовуються два розуміння Євхаристії: з одного боку — Євхаристія як Жертва, а з іншого — Євхаристія як Таїнство Причастя. Таке розділення стало нормою латинського богослов’я ще з часів Тридентського собору й увійшло до підручників з догматики всіх християнських конфесій. У результаті сьогодні ми дивимося на Таїнство Євхаристії двояко: як на Жертву, або як на Причастя, але не усвідомлюємо зв’язку, що існує між ними.

Найбільшим внеском Олександра Шмемана у богослов’я XX ст. було, напевно, підкреслення ним есхатологічного виміру богослужіння, яке є не лише спогадом чи актуалізацією минулого. У богослужінні ми не тільки згадуємо важливі моменти історії спасіння, як, наприклад, Різдво Христове, Його Хрещення, Стрітення, Преображення, Розп’яття, Воскресіння, Вознесіння та зішестя Святого Духа. У богослужінні, яке звершується тут і тепер, таємничим чином пов’язується минуле, теперішнє та майбутнє. Тому й Православна Церква у своїх піснеспівах виголошує: “Діва сьогодні Предвічного народжує…”; “Сьогодні небес і землі Творець приходить плоттю на Йордан”; “Сьогодні Симеон старець у храм входить (…) Законодавця Мойсеєвого та Виконавця Закону на руки прийняти…”; “Сьогодні Христос на Фаворі перемінив Адамове зчорніле єство, просвітив, обожив”; “Сьогодні висить на древі Той, Який землю на водах помістив…”; “Сьогодні гроб держить Того, Який рукою утримує творіння…”; “Сьогодні Владика полонив пекло…”; “Сьогодні Сили Небесні, бачачи наше єство на Небесах, дивуються дивному сходженню…”; “Щось преславне сьогодні побачили всі народи у граді Давидовому, коли сходив Дух Святий…” Кожне богослужіння чи таїнство не лише єднає нас з минулими подіями, очевидцями яких ми стаємо таємничим чином, але й переносить нас у майбутнє, роблячи причасниками Царства Небесного. Якраз про це часто нагадував Шмеман, підкреслюючи, що Божественна літургія, як і таїнства Хрещення та Шлюбу, починаються возгласом священика: “Благословенне Царство…”

Тому Шмеман у 10‑му розділі своєї книги “Євхаристія” наголошує, що через подяку, яку ми приносимо у євхаристичній жертві (не забуваймо, що грецьке слово “євхаристія” означає “подяка”), церковне зібрання возноситься до небесного жертовника, і, таким чином, Євхаристія є “таїнством Царства Божого”. У цьому якраз і розкривається справжнє значення літургійного поминання: коли ми згадуємо в Євхаристії все, що було звершено у Христі, нам відкривається досвід Царства Божого, оскільки, як писав святитель Іриней Ліонський, Син Божий став Сином Людським, щоб сини людські стали синами Божими.

Тому згадані в анафорі Іоанна Златоуста події минулого — Хрест, Гроб, Воскресіння, Вознесіння, сидіння праворуч Отця; і  майбутнього — Друге та славне пришестя — об’єднуються в єдиній перемозі у Христі, яка зводить нас у Царство Боже. Тут неможливо відділити жертву Христову на Хресті від Причастя членів Церкви Йому в Його Царстві. Як пише Шмеман, євхаристичний досвід Церкви є досвідом євхаристичної жертви, що об’єднує усі події, минулі та майбутні, з життя Спасителя, бо євхаристична жертва якраз і з’єднує кожного з нас з Ним. Таким чином, не можна обме­жувати Євхаристію лише спогадом про Тайну Вечерю, бо вона через жертву Христову на Хресті водночас сповіщає і нагадує про Царство Боже.

Сенс євхаристичної жертви у візантійському богослов’ї

Усе те, на чому акцентує увагу Олександр Шмеман у своїх працях, не є чимось новим у православному богослов’ї. Подібне розуміння ми знаходимо також у візантійському богослов’ї. Що стосується розуміння Євхаристії, найбільшим авторитетом вважається Миколай Кавасила (XIV ст.), який у своїх трактатах переконливо відповідає на всі спірні богословські питання, що існували у Візантії з XII ст. Його твори є синтезом євхаристичного візантійського богослов’я.

Ключовим у євхаристичному богослов’ї Кавасили є те, що Євхаристія — не образ (тіпос) жертви, а справжня жертва (“Пояснення Божественної літургії”. — 32, 2). Як це можливо, якщо Христос приніс Себе в жертву “раз назавжди” (див.: Євр. 9: 26‑28), і якщо Євхаристія звершується у Церкві постійно, безліч разів? Кавасила порушив це питання за два століття до Реформації і дійшов висновку, що Євхаристія є справжньою жертвою не тому, що в ній хліб (і вино) приносяться в жертву, а тому, що під час євхаристичної молитви дією Святого Духа хліб перетворюється на Тіло Христове (і вино на Кров Христову) — в єдину жертву Христову (“Пояснення Божественної Літургії”. — 32, 14‑15). Тому, як пише Кавасила, після слів анафори “…все священнодійство закінчено і звершено; дари освячено, жертва звершена, велика жертва і священний Агнець, закланий для спасіння світу, лежить перед очима всіх на священному престолі. Бо хліб — уже не образ Тіла Господнього, не лише дар, під виглядом якого постає істинна жертва, що несе у собі не певне зображення спасенних страждань, немовби на картині, але є істинною жертвою, самим всесвятим Владичним Тілом, Яке воістину прийняло всі ці удари, зневагу, рани, розп’яття, проколення та засвідчило при Понтії Пілаті добре сповідання (див.: 1 Тим. 6: 13), Яке перетерпіло образи, катування, заплювання, Яке скуштувало жовчі. Так само й вино є Кров’ю, яка витекла з проколотого тіла. Це те Тіло і та Кров, з’єднані Духом Святим в одне Тіло, що народилось від Блаженної Діви, було поховане, воскресло у третій день, вознеслося на небеса і сіло праворуч Отця” (“Пояснення Божественної літургії”, 27).

Цікаво, що тут Кавасила закінчує, на відміну від молитви анафори, перелік подій на Вознесінні та на сидінні праворуч і не згадує “Друге і славне пришестя”. Це важко пояснити. Але насправді тут немає розбіжностей, оскільки, в розумінні Кавасили, Тіло Христове, якого ми причащаємось у Євхаристії, є тим самим тілом Христовим, що і в Першому пришесті. Оскільки ми віруємо, що Грядущий Христос, Якого ми очікуємо у Другому пришесті, є тим Самим Христом, що й у Першому пришесті, тому що, за логікою Кавасили, хліб і вино в Євхаристії є водночас Тілом і Кров’ю Грядущого Христа у Другому пришесті. Тому не дивно, що анафора, під час якої це перетворення відбувається, згадує Його Друге і славне пришестя.

Есхатологічна ностальгія

Один античний філософ писав, що ностальгія дарує людям приємні моменти, жаданий досвід та позитивні спогади, яких ані будь-яка реальність, ані сьогодення не може запропонувати. Якщо для більшості людей ностальгія переносить їх у минуле, то для християн єдиним справжнім приємним моментом, бажаним досвідом та позитивним спогадом може бути лише Царство Боже та його досвід через Таїнство Євхаристії. На кожній Божественній літургії, як і в наших щоденних молитвах, ми сповідаємо в Символі віри: “Очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку”.

Святі отці обернули перспективу ностальгії з минулого на майбутнє, вказуючи на таїну спасіння, що була звершена у Христі і вводить нас у Царство Боже. Як пише сучасний грецький богослов архімандрит Григорій (Папатомас), Божественна літургія є ностальгічною не тому, що вона є спогадом минулого, а тому, що вона згадує Христа, Грядущого в майбутньому. Така ностальгія сміливо споглядає реальність життя в есхатологічній перспективі. Вона є есхатологічною ностальгією.

Таким чином, богослужіння взагалі і Божественна літургія зокрема об’єднують минуле й майбутнє, минуще й вічне, земне й небесне. Важливо вказати, що на відміну від пізнішої інтерпретації, що пояснює небесне богослужіння з погляду земного, древня розкривала земну Літургію з точки зору небесної. Про це свідчить, з одного боку, пізня візантійська іконографія, починаючи з XIV ст., де зустрічаються такі зображення, як Христос-Архієрей у пізньовізантійському архієрейському облаченні (у сакосі та митрі), або так званий іконографічний цикл “Божественної літургії”, де, крім Христа-Архієрея, зображено Ангелів у дияконських облаченнях, які звершують земну Божественну літургію (включаючи великий вхід, анафору, Причастя); а також церковне начиння (дискос, звіздиця, чаша, лжиця, покрівці, воздух). Натомість древня Літургія прагнула слідувати небесному богослужінню, творячи безустанне славослів’я, подібно до Ангелів у Царстві Божому, про що свідчать такі стародавні елементи Божественної літургії, як спів Трисвятого, Херувимська пісня, або так званий санктус в анафорі (“Свят, свят, свят, Господь Саваоф…”).

Якщо Божественна літургія звершується нами тут, на землі, в часі та просторі, то через її таємничий вимір вона поєднує нас з Небесними Силами і переносить у вічність Царства Божого. Тому й не дивно, що в її основоположній молитві — анафорі — згадується, крім минулих подій таїнства спасіння — Хреста, Гробу, Воскресіння, Вознесіння, сидіння праворуч Отця, — і Друге та славне пришестя.

Надруковано в журналі «Православний вісник» №1, 2011. Передрук з дозволу редакції

Дата публикации: 19.05.2011