Для тех, кто хочет верить разумно
Киевская Русь > Разделы сайта > Жизнь в Церкви > Украинская Православная Церковь в поисках украинской идентичности

Жизнь в Церкви

Украинская Православная Церковь в поисках украинской идентичности


Доклад на международном симпозиуме «Украинское православие во всемирной семье православных церквей: прошлое, современность, будущее» (Торонто, май 2014). Публикуется на языке оригинала.

“Вірую… в єдину, святу, кафолічну та апостольську Церкву”, — так ми сповідуємо у Символі віри. Як відомо, кафолічність, що перекладається слов’янською та українською як “соборність”, означає радше універсальність церкви. Про це багато писали у ХХ столітті такі богослови як Володимир Лоський та прот. Іоанн Мейєндорф. Кожна євхаристійна спільнота, що належить до Церкви Христової, покликана виявляти в собі не тільки єдність та святість Церкви, а й її кафоличність. Це саме можна сказати і стосовно помісних Церков, принцип устрою яких є географічний, а не етнічний — їхнє покликання є об’єднувати у Христі всіх християн, що мешкають на певній території, а не вірян однієї національності. Тому, як відомо, існування національних православних церков у країнах діаспори є певною мірою нонсенсом. Вже давно православні богослови висловлювали ідею, що принцип помісності краще був би виражений у таких назвах як “Православна Церква в Україні”, “…у Росії”, “…у Сполучених Штатах”, “…в Канаді” тощо.

Втім, попри те що християнство є універсальним та наднаціональним, церква в кожному народі не тільки воцерковлює національну культуру, але, зміцнившись, вже сама починає цю культуру формувати. Це призводить до того, що у кожній місцевій церкві виникають певні національні особливості, національне забарвлення. Це добре в ту міру, наскільки це є проявом розмаїття, притаманного будь-яким живим істотам та Богом створеном світу взагалі. І це перетворюється на зло, коли стає приводом для ворожнечі.

Виникнення національних автокефалій на уламках Оттоманської імперії, як писав архімандрит Кирил (Говорун)1, стало ключовим моментом у формуванні сучасної концепції автокефальної церкви. Водночас це стало “міною уповільненої дії” під кафолічність церкви. Тепер в кожну автокефальну церкву значною мірою проник націоналізм її “титульної нації” — грецький у церквах грецької традиції, російський — в Російській Православній Церкві. Тому, зокрема, так важко багатьом українцям залишатися у церковній єдності з Московським Патріархатом. І справа тут не тільки в політиці, яку проводить Московська Патріархія щодо Української Церкви, а у самій церковній ідентичності УПЦ. За логікою та принципами, за якими побудовані національні автокефалії, УПЦ давно має всі підстави бути автокефальною. Проте Московський Патріархат, у складі якого перебуває УПЦ, користується іншою логікою, що більше схожа на римську: бути над-національною церквою, яка об’єднує в собі різні локальні церковні ідентичності.

На практиці це раз від разу вироджується у проповідь ідентичності сусідньої держави на теренах незалежної України. Не секрет, що приблизно у половині наших парафій та у деяких медіа, що популярні серед православних вірян УПЦ в регіонах, а також у літературі, що розповсюджується на парафіях, культивується та підтримується російська ідентичність, а українська або просто ігнорується, або проголошується чужою та незаконною.

Впродовж останнього десятиріччя ситуація стала дещо вирівнюватись на офіційному рівні — у виступах Предстоятеля, у діяльності Синодальних відділів та комісій, в офіційних публікаціях тощо. Водночас на рівні парафій та вірян, особливо віддалених від Києва, часто все залишається як і було: поширюються сумнівні “пророцтва” про “триєдину Русь”, ідеологія “Москви — третього Риму”, очікується пришестя “царя-батюшки”, Росія вважається “останнім оплотом православія” тощо. Такого особливо багато на сході, півдні та значною мірою в центрі країни.

Неодноразово офіційними спікерами проголошувалося, що УПЦ є церквою усієї України. Дійсно, її єпархії та парафії присутні в усіх регіонах країни. Це найбільша конфесія, ідентичність якої на рівні вірян приблизно відповідає ідентичності самого українського суспільства.

Самоідентифікація українців

У березні цього року в тижневику “Дзеркало тижня” були опубліковані цікаві результати соціологічного дослідження самоідентичності українців2. Останній перепис населення України було проведено у 2001 році, за тими даними українцями записалися майже 78% населення країни, росіянами — 17,28%. Втім, соціологи застерігають від спрощеного розуміння національной ідентичності українців.

Президент Київського міжнародного інституту соціології Валерій Хмелько розповідає, як під час останнього перепису було виявлено, що “серед тих дорослих, котрі офіційно зараховуються за національністю українцями, кожен п’ятий вважає себе за національністю не тільки українцем, а й росіянином. А серед тих, котрі офіційно зараховуються росіянами, кожні двоє з п’яти вважають себе за національністю також і українцями. Тому розподіл населення України за національністю, що фіксується в перепису, фактично не відображає розподілу населення за етнічною приналежністю”.

Тому деякі соціологи пропонують вживати двовимірну ідентифікацію етнічної приналежності мешканців України. За такою картиною, населення України розподіляється на 66% моноетнічних українців, 21% біетнічних росіян-українців, близько 9% моноетнічних росіян і близько 4% людей інших етнічних груп. При цьому люди з біетнічною українсько-російською ідентичністю складають більшість населення не тільки областей Сходу України, а й Центру, — у Сумах, майже половина — у Кіровоградській області, значна частина населення Житомирської, Чернігівської, Черкаської областей.

Такий соціологічний зріз українського суспільства певною мірою відображає стан свідомості парафіян Української Православної Церкви. УПЦ є найбільша Церква в Україні за кількістю парафій (12714 парафій станом на 1 січня 2014 року), тож настрої, що панують серед її вірян, будуть найбільша близькими до настроїв суспільства взагалі. За одним винятком: саме в УПЦ перебуває більшість тих людей, що ідентифікують себе як росіяни.

Цікаві дані про юрисдикційний розподіл православних українців представлений у даних опитування центру Разумкова за 2013 рік.

%

Захід

Центр

Південь

Схід

УПЦ (МП)

19,8

16,4

21,8

21,4

УПЦ КП

29,5

20,1

9,4

13,9

УАПЦ

2,8

0,8

0,3

0

РПЦ

0

0,2

1,3

0,8

Просто православний

7,1

39,2

35,8

28,1

Не знаю

0,8

2,9

4,6

2,0

Ці дані є важливими для усвідомлення факту того, що УПЦ не є церквою російськомовного населення України, як часто вважають росіяни. Сьогодні східні та південні області України, населення яких взагалі відносно мало релігійне, не є головною “опорою” Української Православної Церкви. Проте напруженість по лінії “схід-захід”, присутня в українському суспільстві, проходить і серед вірян та духовенства УПЦ.

Рух УПЦ до української ідентичності

Якщо в 1992 році, після проведення Харківського собору та обрання на посаду Митрополита Київсьського Володимира (Сабодана), УПЦ в свідомості вірян та духовенства, що не відійшли до Київського патріархату, позіціонувалася як самокерована частина Російської Православної Церкви на території самостійної Української держави, то впродовж останнього десятиліття спостерігаємо, як Предстоятель, церковне керівництво та значна частина єпископату і духовенства робили впевнені та послідовні кроки в бік української ідентичності.

Український екзархат РПЦ було перейменовано на Українську Православну Церкву рішенням Архієрейського собору Російської Православної Церкви 30-31 січня 1990 р., коли було ухвалено «Положення про екзархати». Томосом Патріарха Олексія ІІ 27 жовтня 1990 р. УПЦ були даровані «незалежність і самостійність в своєму управлінні». Через рік після того, 1-3 листопада 1991 р., в Трапезному храмі Києво-Печерської Лаври відбувся Собор УПЦ під головуванням тодішнього предстоятеля УПЦ Митрополита Київського Філарета (Денисенка). Зауважимо, що Собор УПЦ є найвищим керівним органом УПЦ, на якому присутні, окрім єпископів, представники клиру та мирян з усіх єпархій, монастирів та духовних шкіл. Учасники Собору вирішили звернутися до Патріарха Московського Олексія ІІ та до собору РПЦ з проханням про надання УПЦ повної канонічної незалежності, тобто автокефалії. Під цим зверненням були поставлені підписи усіх єпископів УПЦ. Немає жодного сумніву щодо канонічності процедури проведення цього собору та прийняття рішення щодо прохання про автокефалію. (Невдовзі після проведення Собору троє з єпископів УПЦ відкликали свої підписи). Прохання про самостійність УПЦ було віднесене на розсуд Помісного собору РПЦ. Однак на наступному після цього Помісному Соборі РПЦ 2009 року, на якому було обрано Святішого Патріарха Кирилла, питання про автокефалію УПЦ не виносилося до порядку денного та не розглядалося.

Ще здавна, принаймні мені це відомо з початку 1998 року, Блаженніший Митрополит Володимир на єпархіальних зборах говорив духовенству Київської єпархії про те, що він надає благословення для відправи богослужіння українською мовою у тих парафіях, де цього бажають дві третини парафіян. Богослужіння українською доволі поширене серед парафій УПЦ на Західній Україні. Проте в Києві до 2010 року україномовних парафій УПЦ не існувало.

Певним “водорозділом” для ідентичності УПЦ стала так звана “помаранчева революція” 2004 року. Тоді під час президентської передвиборчої кампанії керівництво УПЦ під шаленим тиском з боку влади дозволило політикам використовувати церковний ресурс для політичної агітації за “православного кандидата”. В багатьох храмах поширювалися листівки за Януковича та проти Ющенка, розповсюджувалися “молитви за раба Божого Віктора Януковича”, деякі священнослужителі не цуралися навіть агітувати за “правильного” кандидата з церковного амвону та отримувати гроші за розповсюдження агітаційних листівок на парафіях. Після подій 2004 року, коли через телебачення та пресу широкому загалу стало відомо про церковні зловживання під час виборів, в суспільстві зростало обурення та несприйняття УПЦ в якості української церкви.

Ця прикра ситуація підштовхнула керівництво УПЦ до пошуків шляхів примирення церкви з українським суспільством.

В 2005 році за активної участі УПЦ в українському ефірі з’явився супутниковий телеканал “Глас”, створений на кошти донецько-російського бізнесмена Віктора Нусенкіса. Основою творчого колективу стала Головна редакція телепрограм Української Православної Церкви на чолі з протоієреєм Георгієм Коваленком (нині — речник УПЦ, голова Синодального інформаційно-просвітницького відділу). Канал, що позиціонується як “культурологічне телебачення для всієї родини,” почав мовлення виключно українською мовою. Більшу частину ефірного часу на каналі займали якісні документальні фільми власного виробництва історичної та культурологічної тематики. Телеканал, що роздавав свій сигнал безкоштовно, поступово стали додавати в пакети різні кабельні оператори. Це сприяло позитивному ставленню глядачів до Української Православної Церкви, з якою канал мав стійку асоціацію. Таке ставлення тривало до літа 2011 року, коли на Соборі УПЦ 8 липня меценат телеканалу Віктор Нусенкіс, рішучий противник будь-якого усамостійнення УПЦ, вступив у прямий конфлікт з політикою Митрополита Володимира (Сабодана).

У 2007 році Священний Синод УПЦ затвердив поминання за богослужінням Предстоятеля УПЦ не просто як «господина нашого», а як “господина і отця нашого” (журнал № 60 від 31.05.2007), наблизивши форму поминання до патріаршої.

Восени 2007 року УПЦ разом з Національною Академією наук України започаткувала масштабний проект з факсимільного видання Пересопницього Євангелія — першого відомого богослужбового Євангелія староукраїнською мовою. Цей безумовно іміджевий проект сприяв позиціонуванню УПЦ як національної церкви для України. Пересопницьке Євангеліє в Україні набуло значення “політичного символу нації”, бо на ньому приймають присягу президенти. Після видання унікальної пам’ятки її презентували у багатьох країнах світу — у США, Канаді, Британії, на Святій землі тощо. Видання виповнене у “напрестольному” форматі, в шкіряний обкладинці з срібними медальйонами, пристосоване для церковного вжитку.

21 грудня 2007 року Собор єпископів УПЦ нарешті дав оцінку так званому “політичному православ’ю” та особисто пану Валерію Каурову, лідеру проросійського “Союзу православних громадян України” та одеської організації “Єдіноє отєчєство”. В резолюції Собору було сказано: “Ми засуджуємо так зване «політичне православ’я», яке передбачає внесення в церковну огорожу політичних гасел, оскільки це не відповідає духу Христової проповіді. Ми вважаємо деструктивним втручання в церковне життя України політичних та навколо-церковних громадсько-політичних організацій, в тому числі закордонних, які підтримують антицерковну діяльність пана Валерія Каурова та його прибічників”. Сьогодні пан Кауров, що втік до Росії, називає себе “народним президентом” так званої “Новоросійської республіки”. Засудження “політичного православ’я” було підтверджено, зокрема, в журналі від 28.06.2011 року, яким був відлучений від церковного спілкування пан Валентин Лукіяник, голова “Союзу православних братств”. З церковного боку прихильником ідей “політичного православ’я” був секретар Одеської єпархії УПЦ протоієрей Андрій Новіков, який наразі також втік до Росії.

У 2008 році, за місяць до візиту в Київ Святіших Патріархів Вселенського Варфоломія та Московського Олексія, між Москвою та Києвом виникла жвава дискусія щодо процедури ухвалення змін та доповнень до Статуту про управління Української Православної Церкви. В цій дискусії Київська Митрополія показала послідовну самостійність. 21.12.2007 року УПЦ на Соборі єпископів прийняла низку виправлень, змін та доповнень до діючого Статуту, ці зміни відразу зареєстрував Державний комітет у справах національностей та релігій згідно з вимогами чинного законодавства України. Дискусія виникла після того, як 24 червня 2008 року на відкритті Архієрейського собору РПЦ Святіший Патріарх Олексій заявив: “Згідно із нормами Статуту Руської Православної Церкви, що був прийнятий на Ювілейному Архієрейському Соборі у 2000 році за участю архієреїв України, нова редакція Статуту Української Православної Церкви набирає чинності після ухвалення її Священним Синодом Руської Православної Церкви та затвердження її Предстоятелем”3. Така заява Патріарха Олексія піддала сумніву компетентність органу, який реєстрував зміни та доповнення до Статуту Української Православної Церкви. У відповідь Держкомнацрелігій заявив, що Предстоятель РПЦ припустився у своєму виступі щонайменше двох помилок: по-перше, згідно Статутів РПЦ та УПЦ, Священний Синод РПЦ не має компетенції затверджувати, схвалювати чи погоджувати Статут УПЦ; по-друге, Патріарх не затверджує, а схвалює Статут, що під юридичним кутом зору не одне й те саме. Фактично Київська Митрополія від моменту ухвалення змін та доповнень до Статуту на Соборі єпископів УПЦ користувалася в своєму житті новою редакцією Статуту, не чекаючи схвалення з боку Патріарха.

На тому ж Архієрейському соборі РПЦ в червні 2008 року Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир виступив з програмною доповіддю “Українське православ’я на межі епох. Виклики сучасності, тенденції розвитку”. Тоді вперше з уст Предстоятеля УПЦ пролунало визнання проблеми соціокультурних особливостей різних регіонів України: “Сьогодні ми змушені говорити про два полюси української культури, дві різні цивілізаційні орбіти: «східну» та «західну»”. Проте, на думку Предстоятеля, Україна є “самодостатнім соціокультурним простором, перед яким стоїть завдання пошуку власної внутрішньої цілісності через синтез надбання сходу та заходу”. В такому суспільстві, де є два різні полюси ідентичності — схід та захід — саме Українська Православна Церква є тою суспільною інституцією, що має тверду опору по обидва боки Дніпра. Навколо неї можуть об’єднуватися “східний” та “західний” культурні простори. У своїй доповіді Митрополит Володимир зазначав, що УПЦ стала дійсно “плоттю від плоті українського народу”, такою Церквою, яка “з належною повагою ставиться до національної історії та традицій нашої держави, тієї держави, у якій ми живемо та відправляємо своє служіння, та органічною частиною якої ми є”.

Такі слова Предстоятеля свідчать про повільний, але послідовний поступ до автокефального статусу. Все більш широкі кола в УПЦ почали вважати її самодостатньою та такою, що не має фактичної потреби у “звірянні” свого курсу із Московським Патріархатом. У тій самій доповіді Митрополит Володимир зазначив і бажання деяких кіл в УПЦ щодо “удосконалення канонічного статусу” — так приховано називалось прагнення до канонічної автокефалії. Втім, обговорення зміни статусу УПЦ Предстоятель тоді вважав ще передчасним.

Тоді ж на Соборі в Москві, що відбувався за місяць до візиту в Україну Вселенського Патріарха Варфоломія, Патріарх Олексій заявив, що дії представників Константинополя при відвідуванні України завдають шкоди подоланню розколу та “викликають у нас скорботу”. За кілька днів до того секретар Предстоятеля УПЦ єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр (Драбинко) так прокоментував результати візиту делегації Вселенського Патріархату, що відвідувала Україну з питань підготовки візиту Патріарха Варфоломія: “Українська Православна Церква вдячна Константинопольському Патріархату за те свідоцтво правди, яке він з 1992 року приносить в нашій країні і в усьому церковному світі”.

У листопаді того ж 2008 року Священний Синод УПЦ визнав Голодомор 1932–33 років геноцидом. У зверненні з нагоди 75-х роковин Голодомору Синод визнав, що “радянський сталінський режим вів кровопролитну війну з власним народом”. У зверненні було сказано: “В 1930-ті роки (…) на щедрому українському чорноземі вмирали у страшних муках мільйони людей. Цей геноцид був намаганням знищити саму душу народу, привести її до повного духовного рабства”.

В лютому 2009 року в інтерв’ю російському Newsweek Блаженніший Митрополит Володимир, відповідаючи на питання: “Все ж таки, вам потрібен автокефальний статус чи ні?” — сказав: “Цей статус має вінчати всі наші зусилля”, зазначивши, однак, що спочатку церковний народ в Україні має досягти єдності.

Тоді ж, у лютому 2009 року, на Московський престол було возведено патріарха Кирила. Влітку відбувся візит Патріарха в Україну. Проте у той час, коли Патріарх Кирил при кожній нагоді став пропагувати ідею, що Росія, Україна та Білорусь є “єдиною цивілізацією”, у виступах вищих ієрархів УПЦ посилились ноти, не прийняті у Московському Патріархаті.

У вересні 2009 року в Києво-Печерській Лаврі на відкритті міжнародної конференції «Успенські читання» Митрополит Володимир та його найближчий помічник єпископ Олександр (Драбинко) озвучили тези про давність та цінність «київської ідеї». Київ у доповідях цих ієрархів був названий містом-храмом, де «по-особливому відчувається зв’язок із Небом» та не відчувається тягаря Москви.

Тоді ж в аналітичному матеріалі порталу «Релігія в Україні», покровителі якого знаходились у кабінетах структур Київської Митрополії, була переконливо показана неминучість самостійності УПЦ. Як вважав автор, сьогодні УПЦ завершила свою еволюцію у напрямку автокефальності та готова до самостійного існування4.

У жовтні 2009 року вперше в історії України за столом перемовин зустрілися офіційні представники УПЦ та УПЦ КП — це були робочі групи з підготовки діалогу. Новини про це сприймалися суспільством як добрий знак про початок процесу об’єднання українських православних церков. Однак, діалогу не вийшло. Головний ініціатор цього процесу з боку УПЦ архімандрит Кирил (Говорун) був терміново відкликаний до Москви та відсторонений від процесу. Переговори завершилися, не встигнувши розпочатися…

На противагу зростанню самостійницьких тенденцій в УПЦ у 2009 році, після інтронізації Патріарха Московського Кирила, в РПЦ стала активно пропагуватися доктрина “руського світу”. Восени того року на порталі “Богослов.ру” була передрукована стаття ієромонаха Євфимія (Моісєєва) “Руська Церква як основа Руського світу, Руський світ як основа Вселенської Церкви”. Ідея “руського світу” закладала міфологічну основу під російську церковну ідентичність на всій території присутності Московського Патріархату. Автор пропагував “моноетнічність” та “моноконфесійність” як принципові ознаки так званого “руського світу”. Територіальний принцип устрою церкви підмінявся принципом “народу”. За думкою автора, для ідентифікації певної Церкви як помісної була важлива не власне територія, на яку церква розповсюджує свою юрисдикцію, а той народ, що є “носієм національної духовної традиції”. Автор постулював необхідність особливої церкви для руського “суперетносу”: “в ідеалі припускається, що руський народ має жити в руській державі та управлятися Руською Церквою”. Під час подальших візитів до України Патріарх Кирил не забував постійно згадувати про так званий “руський світ”. Проте доктрина “руського світу” що далі то більше сприймається більшістю українців, в тому числі в середовищі УПЦ, як політична ідеологія, далека від проповіді християнства…

У 2010 році в столиці України нарешті з’явився перший храм УПЦ, де почалися регулярні богослужіння українською мовою. Ним став ставропігійний Спасо-Преображенський собор. На прохання громади та з благословення настоятеля собору єпископа Олександра (Драбинка) українські літургії тут стали правитися щосуботи одразу після освячення храму. Крім того, у неділю та на свята богослужіння відправляється із додаванням української мови — так, українською завжди читається за службою Святе Письмо та виголошуються деякі єктенії. Клірики собору вживають власну редакцію українського перекладу Божественної літургії, яка готується до видання.

Служіння українською мовою було давно назрілим питанням для УПЦ. Відсутність до того часу у Києві храму УПЦ, де правили б українською, можна пояснити тим, що існуючі громади УПЦ були цілком задовільнені церковнослов’янською мовою. Коли за пару років до того на єпархіальних зборах Блаженнішому Володимиру поставили питання, чому в Києві немає церкви, де б правили українською, він відповів: “Збирайте громаду, яка б цього бажала”.

У 2011 році в УПЦ вперше видали богослужбове Євангеліє сучасною українською мовою (“требного” формату). При підготовці видання було використано український переклад Нового Завіту, виданий Волинською єпархією Українською Православної Церкви в 2005 році. Наразі готується до друку видання богослужбового Апостолу за цим самим перекладом.

У 2013 році УПЦ видала богослужбове Євангеліє українською мовою напрестольного формату. Для видання використаний переклад Пилипа Морачевського (переклад було завершено у 1861 р.) з деякими виправленнями та доповненнями. Євангеліє, з якого зроблено передрук, вперше побачило світ у Синодальній типографії у Варшаві в 1938 році. Як значиться в анотації, книга була надрукована «благословенням Священного Синоду Святої Автокефальної Православної Церкви в Польщі й Блаженнішого Діонисія, Митрополита Варшавського і всієї Польщі, Священно-Архимандрита Почаївської Свято-Успенської Лаври». Український текст було взято з видання Московського Синодального друку 1907 року, затвердженого Священним Синодом Російської Православної Церкви в 1905 році. Це видання стало справжнім подарунком тим клірикам та парафіям УПЦ, що прагнуть читати за літургією Євангеліє українською.

Минулого року також вперше в історії в УПЦ було видано Служебник українською мовою. Ним з благословення Блаженнішого Митрополита Володимира стало видання Ужгородської української богословської академії за редакцією архімандрита Віктора (Бедь). Як зазначали критики, якщо врахувати всі українські переклади літургійних текстів, то, без сумніву, цей, мабуть, буде одним із найсвоєрідніших5. За рубриками цього Служебника поминання Патріарха Московського виглядає опціональним, тобто в рубриці є згадка про його поминання «згідно зі статутом про управління Української Православної Церкви та прийнятим порядком», проте не зазначається ані його імені, ані титулу; натомість в текстах наведена не тільки згадка, але й ім’я «Блаженнійшого Володимира, митрополита Київського і всієї України» та місцевого єпископа. Крім того, вперше в друкованому тексті Служебника (як у церковнослов’янському, так і в українському) містяться слова “Україна” (в єктеніях), “український” (на літії – “всіх святих, у землі українській просіявших”) та прохання за Україну на многолітті після відпусту літургії.

До цього ще треба додати, що видавництво Почаївської лаври, що загалом сприймається як проросійські налаштована, вже давно видає популярні книги та брошури, зокрема для дітей, українською мовою.

Під час подій, що почалися з Великого посту цього року, коли влада Російської Федерації здійснює відкриту агресію щодо України, всередині УПЦ спостерігаємо різні тенденції — від прямого засудження окупаційних та провокативних дій, благословення на захист Вітчизни тощо до відкритих закликів не чинити опору окупантам та пропагування “єдиного народу” з росіянами.

Впродовж останніх місяців зростає кількість парафій в УПЦ, де перестають поминати за богослужінням ім’я Патріарха Московського. Священики мотивують це мовчанням Патріарха Кирила у найкритичніші для України дні, у той самий час як речники Московської Патріархії, зокрема, протоієрей Всеволод Чаплін, та деякі інші діячі РПЦ дозволяють собі коментарі, що виправдовують російське агресивне втручання в Україну. Подібні коментарі тільки поглиблюють несприйняття Російської Церкви серед парафіян УПЦ. В Київській Митрополії УПЦ фактично дали санкцію на непоминання Патріарха Московського — так, Керуючий справами УПЦ митрополит Антоній (Паканич) в одному з інтерв’ю пояснював, що поминання на парафіях тільки свого місцевого єпископа є канонічною практикою, звичайною для грецьких та балканських церков. Крім того, відомо, що в одній з центральних єпархій УПЦ дали неофіційне розпорядження поминати за богослужінням тільки “Патріарха Кирила” без зазначення титулу “Московський”. Після анексії Криму помітно зменшилась кількість парафіян на російсько-орієнтованих парафіях у центрі України. Зокрема, за повідомленнями працівників Київської Митрополії, у Києво-Печерскій Лаврі на великопісних богослужіннях цього року можна було спостерігати помітно менше парафіян, ніж у минулі роки. Також помітно зросла кількість парафіян у храмах УПЦ КП в тих самих регіонах. У той самий час на Сході України деякі священики відкрито підтримують сепаратизм, хваляться тим, що припинили молитися за українську владу та військо, та часом навіть відкрито беруть участь у проросійських акціях.

Серед парафіян храмів УПЦ сьогодні можна почути думки про те, що ця Церква, яка раніше сприймалася як Українська (з деякими політичними ідеями у маргінальних колах “політичного православ’я”), тепер сприймається певною мірою як Церква Російська, бо її офіційна позиція останнім часом будується не за принципом захисту України, а “як не образити Росію”. Проте більшість парафіян УПЦ хочуть, щоб Церква була переважно Христовою, а не російською. Вони не мають бажання чути про “русскій мір”, не хочуть бачити в церковних лавках книжки про царя-батюшку, велику Росію та артефакти з двоголовим орлом.

Що далі?

Аналізуючи поняття “національної церкви”, архімандрит (нині архієпископ) Іов Геча зазначав: “Змішуючи богослов’я з політикою, Христа і Його Церкву — з нацією та її державою, релігійний націоналізм став у ХХ ст. не чимось іншим, як сучасним ідолопоклонством”6.

Церква Христова не може перетворюватися на церкву суто національну, навіть тоді, коли її канонічні межі співпадають з межами території мешкання однієї нації. З іншого боку, для кожного народу Церква Христова має відчуватися “своєю”, а не церквою чужинців. Пастир, навіть іншого етнічного походження, не повинен бути “чужим” для своїх парафіян — згадаймо приклад святителя Миколая Японського, який намагався інтегрувати проповідь Євангелія у японську культуру. Тож, одне із завдань, що стоїть перед Українською Православною Церквою сьогодні — стати для більшості українців “своєю”, а не церквою сусідньої держави.

Для того, щоб УПЦ відчувалася “своєю” в українському суспільстві, слід продовжувати робити кроки до української ідентичності. Кажучи “українська”, я маю на увазі не стільки етнічну ознаку, скільки національну. Справа не тільки в тому, щоб впроваджувати, скажімо, українську мову як богослужбову, хоча й це потрібно. Є й інші прості та не дуже прості речі, що можуть допомогти УПЦ ставати більшою мірою “своєю” для українського суспільства.

1) Перше та найпростіше — вдосконалити літургічне поминання держави. В служебниках, якими користуються в УПЦ, прохання про державу звучить просто як “За Богом бережену державу нашу, владу та військо її…” В той самий час в храмах на території Росії, а також на парафіях РПЦ за кордоном моляться “о богохранимей стране нашей Росийстей…” Ніщо не заважає видати загальноцерковне розпорядження про те, щоб літургічне поминання держави в храмах УПЦ також відправлялося з зазначенням назви держави, наприклад: “За Богом бережену державу нашу Україну, владу, військо та народ її…” Це саме стосується співу Многоліття після богослужіння.

2) Вдосконалити поминання святих у проханні на літії. Наразі в багатьох парафіях УПЦ використовують служебники нового московського друку, де на літії поминаються багато суто російських святих, як, скажімо, святі царственні страстотерпці, блаженна Матрона Московська, Ксенія Петербужська, праведний Олексій Московський, а також Московські святителі. Було б доречно в УПЦ на літії згадувати більше українських святих — передусім, Київских та загальношанованих українських святителів та священномучеників, преподобних з Києво-Печерської, Почаївської та Святогорської лавр, Кримських святих тощо.

3) Продовжити випуск богослужбових книг українською мовою. Після Апостолу, що вже готується до друку, видати український переклад Божественної літургії та послідування основних таїнств та треб: Хрещення, заручин та вінчання, відспівування та панахиди, благословення дому тощо.

4) Видавати Служебники та окремі послідування вечірні з утренею та літургії зручного в користуванні формату, у яких були б виправлені моменти, зазначені вище: зокрема, згадка Української держави у відповідних моментах служби, вдосконалення поминовення на літії та на проскомидії, а також більш детальна увага до українських, а не до російських святих у Місяцеслові. Дуже важливо, щоб ці видання були високої поліграфічної якості, зручні у використанні за богослужінням та доступні за ціною, щоб поступово замінити на парафіях московські видання.

5) В другу неділю після П’ятидесятниці встановлена пам’ять “всіх святих, що у землі російській просяяли”. Хоча у календарях, що видаються Київською Митрополією, ця пам’ять зазначена як “всіх святих, що у землях Русі просяяли”, проте в усіх церковнослов’янських богослужбових книгах мова йдеться саме про “російських” святих. Прикметник “російський” вживається і в інших службах шанованим руським святим чи іконам Божої Матері. У богослужбових книгах церковнослов’янською мовою, що видаються в УПЦ, варто відредагувати тексти цих служб, замінюючи “російський” на “руський”, або “державу російську” на “державу нашу” тощо.

6) Всіляко заохочувати та зобов’язувати пастирів мати у церковній лавці видання Святого Письма українською мовою, а також прості видання Нового Завіту українською мовою для вільного (безкоштовного) розповсюдження. Для цього можна залучити допомогу меценатів.

7) Підтримувати видання популярної християнської літератури українською мовою та зобов’язати мати широкий асортимент українських видань при єпархіальних складах та у крамницях Києво-Печерської Лаври. Для цього спочатку можна використовувати асортимент Почаївських видань, які схвалені Рецензійною комісією УПЦ.

8) Проводити дослідження української літургічної традиції та поширювати її. Як відомо, невдовзі після підпорядкування Київської Митрополії Московському Патріарху російська влада наклала обмеження на українське книгодрукування. Було заборонено видавати книги українською мовою та українським варіантом церковнослов’янської мови. Згодом Києво-Печерську та Чернігівську друкарні взагалі позбавили права видавати оригінальні книги та дозволити тільки передруки з московських видань. З церков поступово також були забрані книги київського друку. Варто проводити дослідження цих старих видань та, можливо, передруковувати деякі книги чи окремі чини для богослужбового вжитку. Так, можливе окреме видання чину Божественної літургії з Євхологія святителя Петра Могили.

Наостанок ще раз хотів би підкреслити, що Церква передусім має бути не українською, російською чи грецькою тощо, але — християнською. Маємо знаходити “серединний шлях” між тим, щоб церква була “своєю” для парафіян, але водночас не перетворювалася на такий собі “клуб” за інтересами, а свідчила про Христа. Це завдання не тільки для єпископату, священиків та посадових осіб, а й для усіх парафіян. Бо Церква — то не тільки ієрархія та офіційні інституції, а усі віряни разом із духовенством, об’єднані в одне Тіло Христове.

1 Автокефалия: от канона к мифу. Доклад на конференции «Собор и Томос: ориентиры ХХ века на путях Церкви в ХХІ столетии» (Нью-Йорк, Свято-Владимирская семинария, 18-20 июня 2009 года) http://www.kiev-orthodox.org/site/theology/1988/

2 Інна Ведернікова. По обидва боки однієї країни… // Дзеркало тижня, №9, 14.03.2014, http://gazeta.dt.ua/internal/po-obidva-boki-odniyeyi-krayini-_.html

3 Доклад Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II на Архиерейском Соборе Русской Православной Церкви. http://www.patriarchia.ru/data/846/206/1234/Patriarch_Sobor_doklad.doc

4 Сергей Сидоренко. Будущее УПЦ: ситуация цивилизационного выбора. http://www.religion.in.ua/main/analitica/1888-budushhee-upc-situaciya-civilizacionnogo-vybora.html

5 Ігор Василишин. Новий служебник УПЦ слов’янською та українською. http://www.religion.in.ua/main/25012-novij-sluzhebnik-upc-slovyanskoyu-ta-ukrayinskoyu.html

6Архімандрит Іов (Геча). Чи припустиме поняття “національна церква” з огляду на православну еклезіологію? http://arhiv.orthodoxy.org.ua/uk/bogoslovya/2008/07/15/17348.html

Google

Дата публикации: 11.05.2014