30 років керував Чернігівською єпархією покійний митрополит Чернігівський і Ніжинський Антоній (Вакарик). В 1973 р. він змінив на цій посаді єпископа Володимира (Сабодана), який сьогодні є Предстоятелем Української Православної Церкви, Митрополитом Київським і всієї України. Служіння владики Антонія на Чернігівщині було сповнене і великого смутку за зплюндровані святині, і великої радості за повернення віри в душі людей, за відродження Православ’я в краї. Владика часто повторював: «На мені велика відповідальність. Треба вести паству вірним шляхом, щоб на Божому суді сказати: ось я і діти, яких Ти мені дарував». Так сталося, що матеріал про Чернігівську єпархію я почав готувати ще за життя владики, за його благословенням. Але в липні його не стало…
Його любили прості люди, шанували можновладці, ним пишалася Чернігівська земля і рідна Буковина, де 77 років назад народила його мати. В родині він був дев’ятою дитиною. Бідували, голодували, терпіли знущання румунських володарів. В школі, де викладання велося румунською мовою, він навчався добре. Але коли хотів продовжити навчання у гімназії, то отримав відмову. «Українським холопам тут не місце», — почув він від пана директора. Від великої скрути батько подався на заробітки до Канади, де невдовзі помер. Мати із старшими братами і сестрою працювала на поміщика. Ненька весь час молилася, щоб Господь направив на Свою ниву хоча б одного з дітей. І Господь почув її благання. У 1942 році 16-річний Онуфрій Вакарик прийшов до Іоанно-Богословського монастиря в селі Хрещатик. Намісник не хотів брати такого юнака, але заступився отець Никодим (нині митрополит Харьківський і Богодухівський), і Онуфрій був зарахований в послушники. Мати була щаслива. Щосуботи вона долала тридцятикілометрову відстань від рідного села до монастиря, щоб побачити рідного сина. «Ось побачу тебе дияконом, тоді і помирати можна», — казала вона. Так і сталося у 1947 р. після першої служби ієродиякона Антонія на Великдень. «Я бачив її щасливі очі. Проте через декілька днів рідненької не стало. Ховали її всім монастирем», — писав владика.
Якось у 1944 р., коли точилися запеклі бої за Дністер, послушник Онуфрій був викликаний до військкомату. Всю ніч молилася братія за свого послушника за літургією, а потім Онуфрій співав акафіст св. Миколаю Мирлікійському. Прийшовши у військкомат, потрапив до офіцера на ім’я Миколай. Той почав розпитувати про життя у монастирі, а ще сказав, що він вірує в Бога і молиться своєму покровителю. Раптом, перегорнувши направлення на фронт, написав: «До особого розпорядження».
— Іди, послушник Онуфрій, молись за нас, за перемогу над фашистами! — промовив офіцер на прощання.
Після 14 років монастирського життя, вже ієромонахом, Антоній поступив у Московську духовну семінарію. Згодом навчання продовжувалося у Духовній Академії і аспірантурі. У 1962 р. відбулася хіротонія Антонія в єпископи і призначення на Смоленську кафедру. Потім його шлях проліг через Крим і, нарешті, — стародавня Чернігівська кафедра. Страшний атеїстичний час запустіння не обминув цю землю. Святі храми ХI–XII століть перетворилися в музеї, Антонієві печери були законсервовані, монастирі закриті. В Чернігові діяла лише одна Воскресенська церква. Мощі великого подвижника — святителя Феодосія Чернігівського — знаходилися у підвалі Троїцького собору. Але згодом їх передали у власність історико-краєзнавчому музею. Роками владика Антоній зберігав стародавні архієрейські ризи святителя, молився йому і не переставав вірити в повернення святих мощів угодника Божого. Після численних звернень до місцевої влади остання видала розпорядження про повернення святині Церкві. Близько 23 години 3 серпня 1984 р. мощі святителя Феодосія були перевезені із Малоросійського колегіуму до Воскресенського храму. Раку вагою 1100 кг до храму занесли 12 чоловіків і поставили перед вівтарем. Владика Антоній відразу повідомив про цю радість Святішого Патріарха Пімена та інших ієрархів РПЦ. Єпископат сердечно вітав митрополита з великою перемогою і просив молитв перед святими мощами.
Під час керівництва єпархією митрополиту Антонію вдалося вчетверо збільшити кількість парафій, відкрити Троїцький кафедральний і старовинний Спасо-Преображенський собори, створити Духовне училище. Саме за його керівництва відбулася канонізація прп. Лаврентія Чернігівського.
Владика часто зауважував, що християнину варто частіше приступати до Таїнства святої Євхаристії. І що під впливом лукавого ми причащаємося не так часто, як належало б і як практикували в перші століття. «І нам не відмовлятися треба від прийняття в себе Божественного єства, а по можливості частіше смиренно і благоговійно приступати до цього великого Таїнства, і дякувати Господеві за те, що Він зглянувся на нас. Без причастя Св. Таїн християнин залишається мертвим елементом в складі Церкви, цього Тіла Христового, мертвою гілкою на живому дереві Церкви» (із слова на Благовіщення).
Завжди хвилювала владику проблема розколу. В проповідях і інтерв’ю він наголошував на тому, що люди не розуміються на церковних правилах і канонах, а саме головне — не дуже хочуть вивчати Православ’я глибше. Тому так легко відвести їх від істини в морок розколу. «Це підготувало ґрунт для теперішнього релігійного розбрату… коли з’являються лжепророки, лжепастирі. Таким є Михайло Денисенко (колишній митрополит Київський Філарет — Ред.), відлучений від Церкви Христової», — писав митрополит Антоній. — «Я українець і гаряче люблю свій народ, Україну. Постійно молюся за тих, хто заблукав. Нехай Господь простить їх і допоможе стати на шлях Правди».