Всю величезну різноманітність пристрастей християнські подвижники-аскети, як правило, зводили до восьми головних. Ці вісім пристрастей переліковуються ними майже в однаковому порядку: чревоугодництво, блуд, сріблолюбство, гнів, печаль, нудьга, марнословство, гордість. Перших дві — чревоугодництво і блуд — відносять до тілесних пристрастей, хоча центр ваги їх лежить власне в душі. Самі ж потреби нашого тіла нічого поганого в собі не містять. По вченню св. Іоана Златоустого, саме панування тіла над душею є злом. Плоть добра тоді, коли душа цілком володіє нею. Таким чином, не їжа зло, а чревоугодництво; не дітонародження, а блуд; не гроші, а сріблолюбство; не слава, а марнославство. Святий Максим Сповідник підкреслює, що всяке неправильне використання речей і є гріх.
Тому будь-яку пристрасть можна визначити, як сильне та тривожне жадання, котре могутньо керує розумним єством. Це можливо не інакше, як за умови слабкості нашого духу по відношенню до інших наших сил та спроможностей людської природи.
Таке розуміння пристрасті дає нам можливість відрізнити чревоугодництво від нормального і повноцінного харчування. У чревоугодника насолодження, яке він отримує від їжі, виступає на перший план і повністю приковує увагу такої людини до самого акту споживання їжі, робить її рабом їжі.
В аскетичній літературі розрізняються декілька видів чревоугодництва, залежно від зловживань по відношенню до кількості, якості і своєчасності їжі. Так, ядіння монахом раніше встановленого часу і окремо від інших (тобто, тайно від братії) з ціллю отримати від цього насолодження, називалось тайноядінням.
Нестерпне прагнення насититись їжею, неодмінно смачною, майстерно зготовленою і гарно поданою, називалось гортанобіссям. Третій вид характеризується непомірним, нестриманим вживанням зайвої їжі; до речі, в гонці за кількістю забувається про якість. Це є чревобісся.
Святоотецьким духом проникнуті роздуми по цьому питанню святителя Феофана Затворника. По його словам, “вживання приємної їжі природньо супроводжується насолодженням, але в тих, які споживають її з вдячними до Бога почуттями, насолодження втрачає характер гріховної чуттєвості, одухотворяється і освячується”. Коли вживають яства для задоволення вимушеної тілесної потреби з благодарінням, тоді також відчувають насолоду, але не стають пристрасними.
Піднесення при цьому духа і серця до Бога робить саму насолоду безгрішною і безпечною.
Одна людина може споживати смачну і добре приготовану їжу з повним самоволодінням, не засмучуючись і не відчуваючи неприємності від заміни її набагато гіршою, а також при тривалій відсутності її. Тоді як інша людина саму скудну їжу споживає з жадобою, смакує нею, намагаючись отримати від неї якомога більшої насолоди. Хто ж з цих двох чревоугодник? Зрозуміло.
Отже, в пристрастях плотського характеру людина свою природню потребу свідомо обертає в джерело самонасолодження, самодогоджання і доводить до повного спотворення, тобто керується початками грубого егоїзму та створеного себелюбства.
Тому істино-християнське утримання від їжі здійснюється “заради” любові до Господа, з метою освячення свого тіла, як храму Святого Духа.