Для тех, кто хочет верить разумно
Киевская Русь > Разделы сайта > Богослужение > Щодо служіння місіонерської літургії

Богослужение

Щодо служіння місіонерської літургії


Доповідь на науково-практичній конференції «Духовні скарбниці Поділля» в місті Бар, Вінницька обл., 12 жовтня 2017.

«Тож віра приходить лише після того, як почують слово, а чують тоді, коли хтось розповідає про Христа» (Рим.10,17)

Вступ

Актуальність теми і ступінь її опрацювання. В умовах тотальної секуляризації суспільства перед Святою Церквою постають серйозні виклики, коли православне духовенство не має морального права сидіти склавши руки, а зобов’язане почути заклик Христа: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів» (Мф.28,19-20).

Виникає гостра необхідність переформатування, перш за все, внутрішньої місії Церкви задля якісного зростання пастви та її збереження. Крім того, євангельська блага вістка має лунати крізь віки і сьогодні, щоби кількість вірних Православної Церкви збільшувалась.

Слід зазначити, що просвітництво та проповідь — покликання духовенства, яке є наслідниками апостольської традиції за своїм послухом. Святий апостол Павел говорить: «Бо Христос не послав мене, щоб хрестити, а благовістити, і то не в мудрості слова, щоб безсилим не став хрест Христа» (1 Кор. 1, 17). Результатом доступної проповіді має стати освячення та спасіння тих, хто прийняв Христа у своє серце.

Який інструментарій має використовуватись для проповіді? Безпосередньо Євангеліє та увесь пласт духовних скарбів Церкви. Священномученик Іриней Ліонський говорить: «Апостоли, неначе багатій в скарбницю, сповна поклали в Церкву все, що стосується істини…»1

Серед безцінних скарбів Церкви особливу роль відіграє богослужіння. Воно, без сумніву, теж має унікальне значення для православної людини. Життя християнина неможливо без живого літургічного досвіду.

Сьогодні, як ніколи, важливий симбіоз просвітництва і богослужіння. Здорова цікавість вірних до останнього підсилиться, якщо літургічне життя Церкви буде більш доступним та зрозумілим. Проповідь теж має відродитися як невід’ємна частина богослужіння.

Формування катехізичного корпусу має стати надбанням Української Православної Церкви як плід богослужбової діяльності та молитовного досвіду. Тому богослужіння має давати вірним православної Церкви та людям, які перебувають в пошуках істини, дорогоцінну перлину віри. Закономірно, що символіка та сенс богослужбових дій потребують детального роз’яснення для належної оцінки їх значення.

Проблематиці дослідження приділялась увага на богословських конференціях (наприклад, Міжнародна богословська конференція «Парафія в Православній Церкві» (Москва, жовтень 1994 р.)).

Православні богослови митрополит Іоанн (Зізіуалас), Х.Яннарас, митрополит Іларіон (Алфєєв), митрополит Калліст (Уер) та ряд інших дослідників подарували сучасній науці ряд праць в області катехізації та вивчення богослужіння.

Дана робота буде спробою систематичного викладу поглядів на методи катехізації на парафіяльному рівні, враховуючи літургічне життя Церкви. А саме — явище сучасної богослужбової дійсності — місіонерську літургію.

Мета і завдання дослідження

Мета даної роботи — дослідження місіонерської літургії як засобу церковно-парафіяльної катехізації на сучасному етапі в контексті літургічного життя Церкви.

ЗАВДАННЯ:

  • Визначити роль катехізації і місіонерства в сучасному житті Церкви;
  • Розглянути теоретичні і практичні аспекти просвітницької місії на церковній парафії;
  • Провести науково-богословський аналіз проблемного поля служіння місіонерської літургії як методу внутрішньої місії УПЦ на сучасному історичному етапі;
  • Виявити перспективні напрями місіонерства і катехізації для православного духовенства.

Молитовна краса та велич богослужіння — справжній духовний скарб Святої Православної Церкви. Літургійна сторона життя останньої здатна справити враження навіть на зовнішніх, по відношенню до Неї, людей. «Повість временних літ» говорить нам про свідчення посланців князя Володимира Хрестителя Русі після їх подорожей: «Ходили спершу в Болгари і дивилися, як вони поклоняються в храмі, тобто в мечеті, стоячи без пояса. Отож, поклонившись, сяде (кожен) і глядить сюди й туди, як навіжений, і нема радості в них, але печаль і сморід великий, і недобрий є закон їхній. І прийшли ми в Німці, і бачили, як вони службу правили, а краси ж не побачили ніякої. І прийшли ми тоді в Греки. І повели нас туди, де ото вони служать Богові своєму, і не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої, — не вміємо ми й сказати про це. Тільки те ми відаємо, що напевне Бог їхній перебуває з людьми і служба їх єсть краща, ніж в усіх землях»2.

Lex orandi est lex credendi, тобто закон молитви є законом віри. Іншими словами, богослужіння — відображення віри або навіть її втілення. Як зазначає видатний богослов сучасності митрополит Іларіон (Алфєєв): «Православна Церква завжди надавала виняткового значення богослужінню як молитовному втіленню віронавчальних істин…У православному богослужінні догмати оживають, набувають літургійної плоті»3.

Після знайомства з православним богослужінням людина змінюється. Свій слід у серці залишає побачене і почуте в храмі Божому. Блаженний Феодорит Кірський говорить: «За допомогою слуху ми чуємо слова Божі, за допомогою слуху природа наша навчається»4.

Видатний літургіст ХХ століття архімандрит Софроній (Сахаров) писав: «Літургічна мова покликана породжувати в умах тих, що моляться, відчуття іншого світу, вищого»5. Це абсолютно логічно, адже слово надає форму молитві та проповіді: «У cлові отримує своє вираження молитва як бесіда благочестивої душі з Богом, спів як засіб до збудження благочестивих почуттів і проповідь як орган для просвітництва та роз’яснення християнських істин»6. Професор Київської Духовної Академії І.Ю.Михалко зазначає: «В Літургії мова призначена для тлумачення обрядових символів, забезпечуючи тим самим однакове їх розуміння всіма учасниками богослужіння»7. «Вербальна частина богослужіння грає величезну роль в процесі релігійного просвітництва людини. Церква завжди приходила і приходить на допомогу людині в своєму богослужінні, вербальна частина якого, зодягнувшись в одежі звуку, певним чином діє на людину: викликає в ній почуття та переживання, які настроюють людину на релігійне просвітництво і моральне вдосконалення. І тоді людина стає спроможною сприйняти Божественні істини, які ведуть її в Царство Небесне»8.

Богослужіння покликане, на нашу думку, крім свого основного завдання — Богоспілкування, стати джерелом просвітницької місії Церкви Христової. При чому, як для тих, хто належить до Тіла Христового, так і для тих, хто поза церковним організмом.

Знайомство з богослужінням в Православній Церкві проходило в багатьох форматах у різні віхи своєї історії. Протоієрей Сергій Булгаков писав: «Вічність церковна загалом звершує своє буття у часі, і кожна історична епоха має своє особисте обличчя, сприймає особливу тональність, визначається характерною для неї проблематикою»9.

В І-ІІ століттях, коли християнство ще не було визнане в Римській імперії, не було чітко визначеного місця для проведення катехізації, яка була свого роду місіонерською проповіддю. Звичайно, осередками християнського просвітництва були огласительні школи (Олександрійська та Антіохійська)10. Проте це були школи великих міст… Лише згодом основним місцем для християнських настанов стає храм. Тут для тих, хто збирався стати християнином проводили катехізацію спеціальні особи — огласителі. Видатними огласителями були святителі Кирил Єрусалимський, Іоанн Златоуст, Діонісій Олександрійський, Амвросій Медіоланський. Катехізатори могли обиратися не тільки серед єпископів, але й серед пресвітерів, дияконів, а також читців, або взагалі мирян «дослідних в слові і чесних звичаїв».11

Вже з початку ІІІ століття в Церкві остаточно був сформований інститут оглашенних — тих, хто готувався прийняти Святе Хрещення. Апогей розквіту цієї церковної організації прийшовся на період з ІІІ до початку V століття. Цю добу змінив плавний занепад інституції. Як зазначає протоієрей Миколай Афанасьєв, причина цього явища в тому, що більшість тих, хто хрестився, починаючи з початку V століття були немовлята.12Останні не потребували оглашення. Це призвело до того, що християнство в дорослому віці приймали все рідше. Настановами у вірі стали займатися восприємники та батьки охрещуваних немовлят.

Таким чином, структура складу Церкви змінилася, а внаслідок цього вичерпав себе, такий необхідний у свій час, інститут оглашенних.

Це крізь призму історії призвело до закономірних наслідків…

Блаженніший Митрополит Володимир з приводу данної проблеми писав: «Особливої актуальності набуває місіонерське служіння Церкви — те, що інколи називають внутрішньою місією. Цей вид місії передбачає постійне свідчення про Христа і Його істинне вчення тим нашим співвітчизникам, які хоча й належать формально до Церкви і є християнами за іменем, але не живуть церковним життям і не усвідомлюють, що означає бути християнином»13.

Сучасний богослов УПЦ протоієрей Діонісій Мартишин говорить: «Нові часи вимагають нових знань, нових спеціалістів, нових форм та методів навчання. Тому нині для забезпечення нормального, повноцінного людського життя, як ніколи, потрібне відновлення втраченого зв’язку наукового знання з релігійними та моральними цінностями, з тим, що актуалізує своїм літургійним досвідом Православна Церква: єднання богослов’я і етики в реальному житті людини»14.

Таким чином, одне з головних завдань для служителів Бога Слова — це невпинна проповідь Євангелія і як результат — зародження живого інтресу в супільстві до осередку життя Церкви — Її богослужіння. Відомий богослов сьогодення Вальтер Каспер стверджує: «Першорядним завданням стає при цьому літургійна освіта. Вона необхідна як церковним структурам, так і спільнотам. Така містагогія, тобто послідовне розкриття смислу літургійних текстів, символів та обрядів, може й має бути наявна всюди: в окремих проповідях і циклах проповідей, у катехізації громади, викладанні релігії, в освітніх заходах»15.

Архієрейський Собор Руської Православної Церкви в 1994 році підкреслив сугубу необхідність доступності богослужінь: «В зв’язку з тим, що розвиток літургічного життя в нашій Церкві практично зупинився, а більшість жителів наших країн безповоротно втратило традиційну для минулих віків культуру, представляється необхідним зробити більш доступним їх розумінню сенс священнодійств і богослужбових текстів»16.

27 березня 2007 Священний Синод РПЦ затвердив Концепцію місіонерської діяльності Руської Православної Церкви. Є рекомендації для використання рідних мов на Літургії та благословення на звершення місіонерських Літургій з роз’ясненням змісту молитов і порядку літургічних дійств.

Митрополит Іларіон (Алфєєв) говорить про необхідність відкритості Церкви до діалогу з нецерковним світом: «Христос утворив Церкву не лише для «келейного вжитку», а й для того, щоб християни могли бути активними членами суспільства, захищаючи у ньому традиційні духовно-моральні цінності. Тому необхідним є постійний діалог між релігією та секулярним світом»17.

Служіння Божественних Літургій з короткими поясненнями може стати синтезом наукового знання та релігійних цінностей для тих, хто за Хрещенням є православними, але ще не змогли відкрити для себе скарбу Православ’я.

Ми маємо навіть зовнішні свідчення авторитетних вчених богословів про літургічний дух Святої Православної Церкви. Так, Олів’є Руссо говорить: «В католицькому світі вже стала спільною думка, що Православна Церква зберегла літургічний дух древньої Церкви і що вона продовжує ним жити, напуваючись цим найчистішим джерелом»18. «Церква — це також Втілення, яке звершується і вже звершилось. Все, що одного разу звершилось в людському житті Христа Спасителя — Його смерть, Його Воскресіння, Його царська присутність, — назавжди залишається в силі, і безперервно «оновлюється» в Церкві по благодаті, — в цьому головний принцип Літургії»19.

Отже, головне богослужіння Православної Церкви — Божественна Літургія — це не тільки згадки подій, але й самі події явлення Христа — Христофанії. Виходячи з цього, можемо стверджувати, що під час Євхаристії відбувається зустріч з Самим Господом Іісусом та співпереживання в благодаті священних подій, що відбуваються протягом цієї зустрічі. Це подарунок Милості Божої, адже ми не в силах нічого принести Богові, крім Його Святих Дарів. Вселенський Патріарх Варфоломій зазначає: «У таїнстві Євхаристії ми повертаємо Богові те, що належить Йому: хліб і вино — через спільноту й разом зі спільнотою, що зі смиренням і вдячністю приносить себе Богові. Тоді Він перетворює хліб і вино — тобто цілий світ — на таїнство зустрічі. Усі люди й усі речі — плоди творіння, більше не ув’язнені занепалим світом, — вони повертаються до свободи, очищені від стану падіння й здатні бачити в собі присутність Бога»20.

На жаль, сьогодні дуже часто виникає проблема нерозуміння вірними порядку та сенсу священнодійств — з однієї сторони, але з іншого боку — при цьому в людей немає можливості через брак часу, або просто небажання приділяти Богові та Церкві час в позабогослужбову пору.

Як можливий варіант реалізації пояснення богослужіння «тут і зараз» виникло доволі молоде явище в літургічному житті нашої Церкви, що називається місіонерська літургія. Особливість якої полягає в поетапному короткому поясненні історії та сенсу Євхаристії прямо за богослужінням. Ставлення в церковному середовищі до такого роду служіння Божественної Літургії доволі неоднозначне. Є як прибічники, так противники місіонерської Літургії.

На думку керуючого справами УПЦ труднощі, пов’язані з нерозумінням Божественної Літургії можуть бути подолані з Божою допомогою та працею над собою. «Літургія звертається до нас мовою образів і символів, котрі буває складно зрозуміти сучасній людині. Тому, хто тільки входить в церковне життя, слід перш за все докласти зусиль, щоб засвоїти порядок звершення Літургії. Сьогодні існують видання зручного формату, призначені для мирян, які прийшли на Літургію. В них викладено порядок звершення Літургії, молитви та піснеспіви, які звучать під час служби. За допомогою такої книжечки зручно слідкувати за всім, що читається і співається в храмі, і тим самим брати участь у спільній молитві…Не можна забувати, що Літургія — це, перш за все, молитовне зібрання. Тому, будучи присутніми на Літургії, слід звертатися з молитвою до Бога, щоби Він Сам допоміг нам в розумінні сенсу священнодійств у храмі»21.

Літургія служить для прославлення Бога й, отже, для спасіння людини. Святий апостол Павел говорить: «Зі страхом і трепетом здійснюйте ваше спасіння» (Флп.2.12). Богослужінню має бути притаманне благоговіння і страх Божий, неприпустиме звикання до святості Літургії, при цьому слід бути сповненими радості в Господі за словом святого апостола Павла: «Завжди радійте. Безперестанку моліться Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі» (1 Сол.5, 16-18). Тут актуальним є бачення В.Каспера: «Літургія має бути не сухим чи сумним ритуалом, а, навпаки, радісним і живим святом. Всі, хто бере участь у Літургії — діти й підлітки, дорослі та люди похилого віку, мають робити це серцем та розумом, усіма своїми чуттями…Літургія має бути просякнута благоговінням перед святістю Бога та присутністю Господа в Таїнстві Євхаристії. Потрібен простір для тиші, роздумів, молитви, особистої зустрічі з Богом»22.

Божественна Євхаристія є вершиною богослужбового життя Церкви. Церква взагалі не може мислитись поза Євхаристією. За словами святого праведного Іоанна Кронштадського, «Літургія є скорочення всього Євангелія, зображення земного життя Іісуса Христа, повторення Його Голгофської Жертви, постійне заклання, смерть Його за гріхи світу, спомин Його Воскресіння і Вознесіння на небо. Літургія ставить Владику Нового Завіту у всьому світлі, зображуючи Його людинолюбство, істину, правду, вірність Своїй обітниці, насамкінець, все Його життя від пелен до гробу. Вона є сонце в повному сяйві»23.

Усвідомлюючи сакральний характер Євхаристії та її звершення в Божественній Літургії як спільної справи в повноті церковного тіла, постаємо перед реальною проблемою дійсного конфлікту сучасності між літургічним життям та просвітницькою місією Православної Церкви. З одного боку нам слід якомога більше прилучатися до богослужіння та все більше про нього дізнаватися, а з іншого — існуюче сьогодні явище місіонерської Літургії порушує структуру чинопослідування вкропленням пауз з короткими проповідями, яких зазвичай на практиці роблять в наступних місцях:

1.Після завершення часів.

2.Перед Малим Входом (після возгласу: «Яко Благ…»).

3.Після Євангелія (на структурному місці проповіді).

4.Після єктенії про оглашенних (після возгласу «Яко да под державою…»).

5. Перед цілуванням миру (після возгласу: «Щедротами…»).

6. Після Євхаристичного канону ( після возгласу: «І да будут…»).

7. На запричасному вірші перед Причастям вірних.

8. Після перенесення Дарів на Жертвенник (після возгласу: «Благословеніє Господнє…»).

Вірними, духовенством та ієрархією вкрай по різному сприймається практика служіння місіонерських Літургій.

Місіонерська літургія — це, свого роду, спеціальна літургія для лінивих, проте зацікавлених до духовного життя людей. Тому, досить справедливо в богословському середовищі лунає протест на її звершення: «Літургія — це не «сервіс», орієнтований, згідно із законом попиту й пропозиції, на потреби та побажання «цільових груп»»24.

Серед тих, хто виступає сьогодні проти звершення місіонерських та дитячих літургій є відомий еклезіолог митрополит Пергамський Іоанн (Зізіулас), який говорить: «Євхаристія втілює в життя і виражає єдність Церкви. З літургічної точки зору це означає, що немислимо звершувати спеціальні літургії, тобто для дітей, для молоді, для студентів і т.д…»25

Крім богословської недоцільності, місіонерські літургії можуть викликати обурення та спокушати воцерковлених людей. Це спричинене порушенням архітектоніки богослужіння.

Начасі є плеяда богословів, які вважають, що служіння місіонерських Літургій з гласним і розбірливим читанням богослужбових текстів — нагальна потреба нашого часу. Серед них Митрополити Іларіон (Алфєєв) та Іонафан (Єлецьких) та багато інших.

Митрополит Тульчинський і Брацлавський Іонафан, наполягаючи на позитивному досвіді звершення катехізичних Літургій, пише: «Звершення місіонерських Літургій з короткими поясненнями змісту та історії богослужіння, з гласним читанням євхаристичних молитв, з використанням рідних мов общини — все це різноманіття збирає мале стадо Христове в єдине молитовне євхаристичне Тіло, яке за вченням святого апостола Павла, і є Церква. Звершення місіонерських Літургій також важливе й для подолання зовнішнього потрійного «роз’єднання» єдиної общини під час такого служіння Євхаристії, при якому у вівтарі священнослужителі «читають» очима «тайні» молитви, на амвоні диякони, паралельно молитвам священиків, виголошують свої прохання, а в нефах храму миряни творять свої «тайні» молитви, іноді включаючись в спільний спів Символу Віри чи молитви «Отче наш». Якщо ж до цього додати слабке сприйняття мирянами Євхаристії як Жертви Христової і незнання ними Священного Писання, особливо його ветхозавітної, прообразної частини, і, насамкінець, нерозуміння ними церковнослов’янських текстів, то значення місіонерських Літургій більш ніж очевидне… Ясно, що вирішувати проблему оновлення літургічного життя парафії необхідно соборно, без поспіху і без повторення помилок минулого (початку ХХ століття), з належним трепетом до церковнослов’янської богослужбової мови»26.

Проблематику служіння місіонерських Літургій та їх рецепцію церковним лаосом (мирянами) та богословами Церкви можна порівняти з «акафістною дискусією» кінця ХІХ — початку ХХ століть, яка не отримала вичерпного вирішення і сьогодні.

Літургіст та піснеписець Української Православної Церкви сьогодення протоієрей Андрій Ніколаїді зазначає, що різниця сприйняття жанру виникає через різне бачення наукової проблеми, яка існувала ще в ХІХ столітті, про що свідчать дослідження професора кафедри теорії словесності та історії іноземних літератур Казанської Духовної Академії Олексій Васильович Попов (1856-1909) в фундаментальному дослідженні про акафіст як богослужбовий жанр27.

Проректор Одеської Духовної Семінарії в своєму дослідженні стверджує: «В літургічній науці існує два різних погляди на акафіст як літургічне явище. Одна частина богословів вважає акафісти достатньо необхідним явищем богослужбового життя як молитву, що приносить добрі плоди і велику користь. Другі богослови, серед яких багато чудових уставщиків та поціновувачів краси православного богослужіння, висловлюються вкрай несхвально й вважають акафіст свідченням згасання «літургічного смаку»… Захисники акафістів вказують на їх принципову практичну користь та любов, з якою вони сприймаються народом Божим. Противники акафістів вказують на технічні недоліки і низьку богословську й художню цінність в складанні деяких акафістів»28.

Серед прибічників акафісту як гімнографічного літургічного жанру були такі видатні церковні діячі як митрополит Платон (Лєвшин), святитель Феофан Затворник, святитель Філарет (Амфітеатров) та святитель Іннокентій (Борисов), який переробив ряд акафістів (Покрову Пресвятої Богородиці, Страстям Христовим, Воскресінню Христовому та Живоносному Гробу, Святій Трійці; дещо пізніше (1855) — Архістратигу Михаїлу), що були в богослужбовому вжитку уніатів та в період 1843-1848 років встановив звершувати їх у храмах, ввіреної йому начасі Харківської єпархії29. Руський златоуст писав: «Дія цих акафістів на народ була надзвичайно сильною та благородною»30.

Ціла низка авторитетних богословів з самого початку активної популяризації акафісту в Руській Православній Церкві категорично відмовлялася від сприйняття інтеграції цього раніше лише келейного молитовно-гімнографічного жанру такого широкого формату в архітектоніку богослужіння. Протоієрей Олександр Лебедєв пише, що до цієї плеяди входили святитель Філарет (Дроздов), митрополит Антоній (Храповицький), ряд інших критично налаштованих богословів.31 Пізніше, вже в ХХ столітті видатний літургіст архімандрит Кіпріан (Керн) виражає свою думку стосовно сучасного вжитку акафістів: «Безкінечна кількість особливо у Росії розповсюджених акафістів є ні що інше, як убоге і беззмістовне старання перефразувати класичний Акафіст… Деякі з них представляють просте перечислення географічних та особистих імен князів, святителів і преподобних з дуже небагаточисельними й малозмістовними похвалами… Слід було би побажати, щоб душа віруючого та його естетичне церковне почуття напувалось більше чистою поезією псалмів, стіхір»32.

Висновок, який робить дослідник у своїй праці про місце акафісту в сучасній богослужбовій практиці, перекликається з проблемним полем питання служіння місіонерської літургії: «Акафісти допустимі тоді, коли вони не входять в гостре протиріччя з Уставом і приносять очікувану духовну користь. Таке відношення до акафістів у поєднанні з розвинутим літургічним смаком буде сприяти успіху пастирської діяльності й стане помічником священику у його подвизі окормлення вірних чад Церкви та приведенні всіх до Христа»33.

Так само, служіння місіонерських Літургій на парафіях має право на існування в тому разі, якщо воно приноситиме духовну користь. Пред нами постає риторичне питання: чи є користь від звершення ткаих богослужінь?

Митрополит Іонафан з власного молитовного досвіду говорить: «Те, що Місіонерська Літургія готує недостатньо воцерковлених людей до усвідомленої участі в Таїнстві Євхаристії і береже чистоту православної віри — безсумнівно»34.

Висновки

Роль катехізації і місіонерства в сучасному житті Церкви надзвичайно велика, адже заклик Христа Спасителя до проповіді залишається актуальним завжди. Перед Церквою постають нові виклики, на які треба «завжди готовими бути на відповідь кожному, хто… запитає рахунку про надію, що в вас, із лагідністю та зо страхом» (1 Пет.3, 15). Тому слід більше уваги приділяти літургійній освіті духовенства та вірних нашої Церкви.

Внутрішня місія на церковних парафія на практиці має будуватися на доцільності та духовній користі використаних засобів.

Після проведення короткого науково-богословського аналізу проблемного поля служіння місіонерської літургії як методу внутрішньої місії УПЦ на сучасному історичному етапі можемо констатувати, що при всіх недоліках такого нового феномену літургічного життя як згаданий жанр в плані порушення архітектоніки структури Божественної Літургії, недоцільності в ідеальному богословському сенсі звершення «спеціальних» Євхаристій та неоднозначну рецепцію в середовищі воцерковлених вірників, катехізична місіонерська Літургія при мудрому підході пастиря може принести добрі плоди для поки що недостатньо воцерковлених, але охрещених членів Церкви, і тоді останні відчують живу єдність із Христом Спасителем.

Насамкінець, хочеться привести слова відомого богослова сучасності Митрополита Діоклійського Калліста (Уера), який так характеризує перспективи місії нашої Церкви: «Ми, православні, якщо ми чесні реалісти, навряд чи можемо почувати самовдоволення чи радість від сучасного стану нашої Церкви. Але, незважаючи на безліч проблем і очевидні людські недоліки, православ’я може в той же час дивитися у майбутнє із впевненістю і тверезим оптимізмом»35.

Список використаної літератури:

1.Антоний (Паканич), митр. Горизонты личной веры. Разговор с паствой. — К.: Издательский отдел Украинской Православной Церкви, 2017.

2.Апостольские постановления.Кн.7. – Казань,1864.

3. Афанасьев Н., прот. Вступление в Церковь.— М., 1993.

4. Булгаков С., прот. При реке Ховаре. Речь на акте в 10-летие Парижского Богословского института.// Булгаков Сергий, прот. Путь Парижского богословия.— Москва: Изд.-во храма святой мученицы Татианы, 2007.

5. Варфоломій, Вселенський Патріарх. Віч-на-віч із Тайною: Православне християнство у сучасному світі.// Пер. з англ. – К.: Дух і літера, 2011.

6. Володимир, Блаженніший Митрополит Київський і всієї України. Місія Православної Церкви на межі тисячоліть. //ТРУДИ КИЇВСЬКОЇ ДУХОВНОЇ АКАДЕМІЇ №8.— Київ, 2008.

7. Іларіон (Алфєєв), Архієпископ Волоколамський. Таїнство віри: Вступ до православного богослів’я/Архієпископ Іларіон.—1-е видання – Київ: АДЕФ — Україна, 2009.

8. Илларион (Алфеев), еп. Православие в новой Европе: проблемы и перспективы.Церковь и время, №3(28).—Москва, 2004.

9. Иннокентий (Борисов), архиеп. Письма к Макарию, митр. Московскому // Церковный Вестник. — С-ПбДА, 1883. № 17/18. 23-30.

10. Св. Ириней Лионский. Против ересей. Кн. 5. Гл. 20, § 1 // Сочинения. 2-е изд. – С-Пб., 1900.

11. Киприан (Керн), архим. Литургика: Гимнография и эортология. — М., 1997.

12. Калліст (Уер), митрополит. Православна Церква./Пер.— К.: ДУХ І ЛІТЕРА.2009.

13. Каспер В. Таїнство Єдності: Євхаристія та Церква./Пер. З нім.—К.: Дух і Літера, 2010.

14. Лебедев А. Русский православный акафист в синодальный период нашей Церкви.// Православный путь: Церковно-богослужебный ежегодник. (Приложение к журналу «Православная Русь»). – Джорданвиль, 1993.

15. Літопис руський. — К., 1989.

16. Мартишин Д., прот. Духовно-моральні та соціально-громадські питання у світлі досвіду церковного життя.//ТРУДИ КИЇВСЬКОЇ ДУХОВНОЇ АКАДЕМІЇ №8.— Київ, 2008.

17. Михалко И.Ю., доцент КДА, кандидат богословия. Роль вербальной части богослужения в литургической жизни Православной Церкви. С.180-185//Труди Київської Духовної Академії №7 [Ювілейний збірник]. — Київ, 2007.

18. Николаиди А., прот. Акафист в контексте современной богослужебной практики. С.22-30. //Сборник богословских и церковно-исторических трудов преподавателей Одесской Духовной Семинарии. Посвящается 1020-летию Крещения Руси и 170-летию основания духовной школы.— Одесса, 2008.

19. Определение «О православной миссии в современном мире». Архиерейский Собор РПЦ 1994 г.// http://www.patriarchia.ru/db/text/527258.html

20. Попов, А.В. Православные русские акафисты, изданные с благословения Святейшего синода, история их происхождения и цензуры, особенности содержания и построения: Церковно-литературное исследование Алексея Попова. — Казань : типолитогр. Имп. ун-та, 1903.

21. Поселянин Е. Кронштадский пастырь.— С-Пб., 1911.

22. Православная энциклопедия. Т.I.— М., 2000.

23. Руссо О. История литургического движения. Исторический очерк от середины ХІХ в. до начала ХХ в.—перевод с французского Н.А. Полторацкого. — К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2013.

24. Смирнов Н. Существенные свойства богослужений Православной Церкви и составные его части. – Пенза, 1875.

25. Соколов И. первое Духовно-учебное заведение в Христианстве.// Исторический очерк огласительного Александрийского училища.— Харьков, 1862.

26. Софроний (Сахаров), архим. Видеть Бога как Он есть. – Эссекс, 1985.

27. Феодорит блаж. О промысле. Слово третье. — ч.5.— М, 1857.

Посилання

1 Св. Ириней Лионский. Против ересей. Кн. 5. Гл. 20, § 1 // Сочинения. 2-е изд. – С-Пб., 1900. С. 331.

2 Літопис руський. — К., 1989. С.62.

3 Архієпископ Волоколамський Іларіон (Алфєєв). Таїнство віри: Вступ до православного богослів’я/Архієпископ Іларіон.—1-е видання – Київ: АДЕФ — Україна, 2009. С.211-212.

4 Феодорит блаж. О промысле. Слово третье. — ч.5.— М, 1857. С.119.

5 Софроний (Сахаров), архим. Видеть Бога как Он есть. – Эссекс, 1985. С. 229.

6 Смирнов Н. Существенные свойства богослужений Православной Церкви и составные его части. – Пенза, 1875. С.28.

7 Михалко И.Ю., доцент КДА, кандидат богословия. Роль вербальной части богослужения в литургической жизни Православной Церкви. С.180-185//Труди Київської Духовної Академії №7 [Ювілейний збірник]. — Київ, 2007. С.180.

8 Михалко І.Ю., Вказаний твір. С.184.

9 Булгаков С., прот. При реке Ховаре. Речь на акте в 10-летие Парижского Богословского института.// Булгаков Сергий, прот. Путь Парижского богословия.— Москва: Изд.-во храма святой мученицы Татианы, 2007. С.430.

10 Див.: Соколов И. первое Духовно-учебное заведение в Христианстве.// Исторический очерк огласительного Александрийского училища.— Харьков, 1862. С.6.

11 Апостольские постановления.Кн.7. – Казань,1864. С.71.

12 Афанасьев Н., прот. Вступление в Церковь.— М., 1993. С.84.

13 Митрополит Київський і всієї України Володимир. Місія Православної Церкви на межі тисячоліть. //ТРУДИ КИЇВСЬКОЇ ДУХОВНОЇ АКАДЕМІЇ №8.— Київ, 2008.С.13.

14 Мартишин Д., прот.Духовно-моральні та соціально-громадські питання у світлі досвіду церковного життя.//ТРУДИ КИЇВСЬКОЇ ДУХОВНОЇ АКАДЕМІЇ №8.— Київ, 2008 .С.336.

15 Вальтер Каспер. Таїнство Єдності: Євхаристія та Церква./Пер. З нім.—К.: Дух і Літера, 2010. С.19.

16 Определение «О православной миссии в современном мире». Архиерейский Собор РПЦ 1994 г.// http://www.patriarchia.ru/db/text/527258.html

17 Илларион (Алфеев), еп. Православие в новой Европе: проблемы и перспективы.Церковь и время, №3(28).—Москва, 2004. С.79.

18 Оливье Руссо. История литургического движения. Исторический очерк от середины ХІХ в. до начала ХХв.—перевод с французского Н.А. Полторацкого. — К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2013. Х. Литургия в Православной Церкви. С.276.

19Олів’є Руссо. Вказ.твір. С.282.

20 Вселенський Патріарх Варфоломій. Віч-на-віч із Тайною: Православне християнство у сучасному світі.// Пер. з англ. – К.: Дух і літера, 2011. С.189.

21Антоний (Паканич), митр. Горизонты личной веры. Разговор с паствой. — К.: Издательский отдел Украинской Православной Церкви, 2017. С. 108.

22 Вальтер Каспер. Таїнство Єдності: Євхаристія та Церква./Пер. З нім.—К.: Дух і Літера, 2010. С.18.

23 Цит по Е.Поселянин. Кронштадский пастырь.— С-Пб., 1911. С.14.

24 Вальтер Каспер.. С.18.

25 Иоанн (Зизиулас), митрополит Пергамский. Церковь и Евхаристия. Сборник статей по православной экклесиологии / Пер. с греч. иером. Леонтия (Козлова). – Богородице-Сергиева пустынь, 2009. – С. 70.

26 Архиепископ Тульчинский и Брацлавский Ионафан, кандидат богословия. Об опыте служения миссионерской литургии.//АКАДЕМИЧЕСКИЙ ЛЕТОПИСЕЦ: Студенческий журнал Киевской Духовной Академии и Семинарии Украинской Православной Церкви №5/2009. С.15-16.

27 Див.: Попов, А.В. Православные русские акафисты, изданные с благословения Святейшего синода, история их происхождения и цензуры, особенности содержания и построения: Церковно-литературное исследование Алексея Попова. — Казань : типолитогр. Имп. ун-та, 1903. С.627-632.

28 Андрей Николаиди, протоиерей. Акафист в контексте современной богослужебной практики. С.22-30. //Сборник богословских и церковно-исторических трудов преподавателей Одесской Духовной Семинарии. Посвящается 1020-летию Крещения Руси и 170-летию основания духовной школы.— Одесса, 2008.С.28.

29 Див.: Православная энциклопедия. Т.I.— М., 2000. С.379.

30 Иннокентий (Борисов), архиеп. Письма к Макарию, митр. Московскому // Церковный Вестник. — С-ПбДА, 1883. № 17/18. 23-30. апр. С. 7.

31 Див.: Лебедев А. Русский православный акафист в синодальный период нашей Церкви.// Православный путь: Церковно-богослужебный ежегодник. (Приложение к журналу «Православная Русь»). – Джорданвиль, 1993.С.123-148. С.135-137.

32 Киприан (Керн), архим. Литургика: Гимнография и эортология. — М., 1997. С.32-34.

33 Андрій Ніколаіді, протоієрей. Вказане джерело. С.29-30.

34 Архієпископ Іонафан. Там само. С.17.

35 Калліст (Уер), митрополит. Православна Церква./Пер.— К.: ДУХ І ЛІТЕРА.2009. С.195.

Дата публикации: 13.10.2017