Для тех, кто хочет верить разумно
Киевская Русь > Разделы сайта > Богослужение > Святкування таїнства Христа або як відзначали Різдво перші християни

Богослужение

Святкування таїнства Христа або як відзначали Різдво перші християни


Цю нотатку пишу як наслідок спостережень кількох останній років, які стосуються літургійних святкувань особливо тих, які стосуються святкувань Різдва Христового.

Вже кількасот років, а деякі церкви (наприклад вірменська) навіть кільканадцятьсот років святкують певні важливі для християнства події з життя Спасителя у різні дні. У випадку святкування Різдва Христового та інших свят, які беруть свій відлік саме від цієї події, різниця у святкуваннях є приблизно два тижні, тоді як різниця святкування Воскресіння Христового та залежних від цього свята церковних святкувань може навіть у певні роки збігатися або ж навпаки складати місяць і більше різниці.

Всі церкви свідомі цих проблем, які склалась історично, вони розуміють необхідність свідчення єдності християн саме зараз, але перші кроки назустріч насправді даються не так легко. Усвідомлення того, що твої пращури, від яких ти отримав передання, помилялися є болісним і дуже часто легше є обґрунтувати причину відмінності певним символом чи алегорією, ніж дослідити причину і знайти силу для виправлення помилки.

Спробую навести кілька думок, які, можливо, стануть у пригоді тим, які щиро прагнуть зрозуміти чи все аж так складно.

epiphany_610x300

Літургійний час

Розуміння християнами часу позначене вірою у Воплочення Божого Слова в особі Ісуса Христа. У Ньому незмішано і нероздільно людина вмістила Бога, творіння з’єдналось з Творцем, у час увійшла вічність, обмеженість причастилась безмежності. З огляду на це таїнство, Христова Церква усвідомлює себе як Тіло Христове, основним покликанням якого є впроваджувати причастя Христа у все творіння, аж поки воно не приєднається до Нього.

Саме таїнство Воплочення вносить корекцію щодо позначеного перспективою гріха розуміння часу як обмеження, минущості. Літургійна присутність Христа у часі сповнює його, перетворює і являє вже не лише як астрономічну величину, але як величину сотеріологічну. Новість літургійного, тобто позначеного дієвою присутністю Христа часу, полягає у його спасительній дії для людини, а якісною перспективою часу, яку Христос через Своє Воплочення вносить у світ, є Його святість. Літургійний час для світу є можливістю перемогти гріховність світу причастям дієвої святості Христа.

Від входження вічного Христа у подільний земний час, цей час перестає бути точковим, він не має минулого і майбутнього, але постійне всепроникаюче ДНЕСЬ. Літургійне днесь визначає якість літургійного святкування у той спосіб, що дати святкування стають до певної міри умовними. Літургія завжди святкує “що”, а не “коли”. Тому літургійним вітанням є “Христос рождається!”, а не “Христос народився!”. Різдво Христове не належить минулому, воно, започаткувавшись у житті людини Ісуса Христа, звершується вічно (у перспективі часу щоденно, щомиті) у Його таїнственному Тілі аж до остаточного звершення у другому славному пришесті Христа. Тому до певної міри щомиті є Благовіщення-Різдво-Богоявляння-Розп’яття-Воскресіння-Вознесіння-Праворучсидіння-Зновупришестя, як це ми й ісповідуємо щоразу, коли святкуємо Божественну Літургію св.Йоана Золотоустого чи св.Василія Великого.

Яким чином це відображалося у святкуваннях літургійного року?

Якщо ми заглянемо в джерела ранньої Церкви, то побачимо, що перші християни святкували різдвяні свята не як історичну, але як спасительну подію. Ми бачимо там одне свято, котре поєднує в собі декілька окремих елементів. Свято називалося „епіфанія” і поєднувало  в собі Різдво (поклоніння мудреців), Хрещення, весілля в Кані галилейській і подекуди (готська та мозарабська традиції) чудесне помноження хлібів для 5-ти тисячного народу слухачів Христової проповіді.

Звичай святкувати усі ці події в один день засвідчують як східні так і західні джерела. З проповіді Григорія Назіанського (330-389) знаємо, що свято це звершували у Каппадокії, а у Йоана Золотоустого (354-407) знаходимо згадку про нього в Антіохії.  Паломниця Етерія (4cт.) також згадує про це свято в Єрусалимі. З її опиcу виглядає, що під час її візиту там святкували більше народження Христа, а не Його Хрещення.

Більше світла на святкування цього свята в Єрусалимі дає нам проповідь, приписана Івану Золотоустому (Migne 64. 44-46), котра насправді походить з Єрусалиму, і правдоподібно була виголошена на свято Благовіщення тамошнім єпископом. Згідно з нею, свято починали в ніч 5-го січня походом єрусалимської спільноти у Вифлеєм. В крипті Різдва відбувалося чування і зразу ж після нього на світанку освячення води на Йордані і хрещення катехуменів. Крім того в єрусалимській церкві був звичай, згідно з яким усі присутні входили в освячену воду з вірою, що їхні гріхи відпустяться. Отже, єрусалимська церква святкувала не лише Різдво, але і Хрещення Христа в той самий день. Лише наприкінці V-го століття Церква в Єрусалимі почала святкувати Різдво Христа окремо 25-го грудня.

Давні західні літургії, такі як іспанська, міланська, галліканська та кельто-aнглійська також свідчать про святкування Різдва, приходу мудреців, Хрещення та весілля в Кані 6-го січня. Навіть після прийняття Римом 25-го грудня, як дня Різдва Христового всі Церкви поза Римом (крім африканської, як це виглядає з проповідей Августина (354-430) дотримувалися потрійного значення свята Богоявлення: прихід мудреців, Хрещення та чудо в Кані галилейській.

Three_KIngs_paint

Чому таке святкування Різдва-Поклоніння-Хрещення-Чуда в Кані було можливим у ранній церкві? Саме тому, що вони сприймали літургійне святкування у його питомому розумінні – не як астрономічну, а як сотеріологічну величину. Христос щомиті являється нам у різноманітний спосіб, який (цей спосіб), проте, завжди є спасительним. Літургійне святкування є для того, щоб ми, святкуючи, увірували, а увірувавши, спаслися. Не треба чекати 25-го грудня чи 7 січня, щоб пережити досвід народження Христа, він (цей досвід) як і інші досвіди доступні щомиті, оскільки “Христос, воскресши, більше не вмирає, смерть над Ним не панує”(Рим 6:9), Він “учора й сьогодні – той самий навіки” (Євр. 13: 8). Дата не настільки важлива як Дія.

Нині, здається, є лише одна церква, яка святкує свято Різдва таким чином – Вірменська Апостольська Церква. І слава Богу, що вона є, бо вона показує нам, як далеко ми втекли від джерела літургійних святкувань і куди нам можна було б повернутись.

Воскресність літургійних святкувань

Ще одним аспектом древнього способу літургійних святкувань, який зберігся у літургійній традиції Вірменської Церкви є звичай переносити Господські свята на найближчу до встановленої дати неділю. Одним із ранніх документів, які засвідчують існування такої традиції є твір, датований п’ятим століттям — “Слово Йоана Богослова про упокоєння святої владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії”, що між іншим говорить наступне: “І звістив нам (апостолам) Святий Дух: “чи знаєте ви, що у неділю Діва Марія удостоїлась благовіщення від архангела Гавриїла, в неділю народився Спаситель у Вифлеємі, в неділю ж люди єрусалимські вийшли з галузками зустрічати Ісуса, мовлячи: ’Осанна в вишніх! Благословен, хто йде в ім’я Господнє!’. І в неділю він воскрес з мертвих, і в неділю прийде судити живих і мертвих, і в неділю зійде з небес у славі і честі задля переставлення святої Діви, що Його породила!”

Те, що візантійська традиція йшла такою ж дорогою видно із її літургійних текстів. Канони утрень у тиждень перед святами Різдва і Богоявлення підписані їх творцем св. Космою Маюмським як “у понеділок”, “у вівторок”, “у середу”, “у четвер”, “у п’ятницю”, “у суботу”, таким чином вказуючи, що Різдво та Богоявлення мали б святкувати у неділю. Іншими прикладами є традиція перенесення свят преп. Марії Єгипетської та Йоана Ліствичника на 4-ту та 5-ту неділі Великого посту, свят Теодора Тирона та Благовіщення на 5-ту суботу Великого посту, хоча кожне з них має свою фіксовану дату у церковному календарі.

Цю віру у просякнення всього літургійного року таїнством Воскресіння Христа дуже гарно висловили отці ІІ Ватиканського собору у “Конституції про святу літургію” наступними словами: “Святкуючи «дні народження [до вічності]» святих, вона проповідує пасхальне таїнство в святих, які спільно з Христом постраждали і прославилися; ставить їх за приклад вірним і цим провадить їх через Христа до Отця; їхніми заслугами вимолює в Бога благодіяння”. (КСЛ 104)

А царі-звіздарі?

Хочемо ми того чи не хочемо, але з історичної перспективи більшість дат свят, які ми святкуємо є досить умовними. Ми не знаємо насправді, коли саме народився Христос. Євангелія нам це не передали. Ми досить точно знаємо дату Пасхи – 14 нісана – але, як не парадоксально, не святкуємо це свято у цей конкретний час року. Натомість визначаємо дату святкування Пасхи дивлячись на зорі – у першу неділю першого місяця після весняного рівнодення. І в інших випадках наш церковний календар спрямовує свій погляд на зорі. У ньому пов’язано різні свята із тривалістю дня: зачаття св. Йоана припадає на 23 вересня (день осіннього рівнодення); Різдво – на 25 грудня (початок зростання світлодня); Благовіщення – на 25 березня (день весняного рівнодення), народження св. Йоана – на 24 червня (початок спадання світлодня “мені маліти” Ів 3:30).

І не потрібно соромитись цього. Хіба не Бог сотворив світила щоб керували днем, ніччю та порами року?

Виглядає так, що творці літургійного календаря були мудрішими від нас і уподібнювались до євангельських мудреців. Вони так само як і ті давні “од звізди навчилися поклонятися Сонцю правди” (тропар Різдва). Вони заклали логіку природних змін, створену Богом, в основу літургійного календаря. Встановили свята не для того, щоб точно відтворити конкретні дати подій життя Ісуса Христа, але щоб “в річному циклі розгорнути все таїнство Христа – від Воплочення й Різдва аж до Вознесіння, до дня П’ятдесятниці й до очікування блаженної надії та Господнього пришестя.” (КСЛ 102).

Духовна велич Львова

Дата публикации: 31.12.2015