Блог

Зводити проблему мови богослужінь в Україні лише до вибору між церковнослов’янською та сучасною українською неправильно. Таке невиправдане спрощення неминуче призводить до розуміння цієї проблеми як конфлікту між консерватизмом і модернізмом, традицією і нововведеннями. Насправді ж проблема лежить значно глибше.

У сучасній Українській Православній Церкві богослужіння звершується церковнослов’янською мовою, яку часто просто звуть “слов’янською”. Цією мовою складені всі молитви. Для більшості православних українців, як україномовних, так і російськомовних, ця мова більшою чи меншою мірою є незрозумілою. Навряд знайдеться хоча б один віруючий без філологічної чи духовної освіти, який зможе впевнено сказати, що під час служби він розуміє геть усе. Звідси і постає питання перекладу богослужінь та інших текстів на сучасну мову.

Найголосніше лунають в УПЦ вимоги перекладу на українську, трохи тихше – на російську. Такі переклади вже є, і в окремих парафіях Української Православної Церкви за ними звершуються богослужіння. Причому у Західній Україні і в Польщі це триває вже майже століття. Звичайно, столітня традиція “українських” богослужінь не зрівняється з тисячолітньою церковнослов’янських, але важливо відмітити, що вона є. 

“Священність” церковнослов’янської

Давньо-церковнослов’янська мова була створена та введена у богослужбову практику свв. Кирилом і Мефодієм більше тисячі років тому. Але християнству вже дві тисячі років, і серед наших предків були християни ще до свв. Кирила і Мефодія. І вони слухали богослужіння давньогрецькою мовою, яка була літературною мовою ще за часів Ісуса Христа і свв. Апостолів. Навряд чи вони добре її розуміли, як погано вже розуміють її і сучасні греки.

Саме свв. Кирил і Мефодій виступили проти панівної у ті часи на Заході думки про “три священні мови” – (давньо-)єврейську, (давньо-)грецьку та латину, якими було здійснено напис над розіп’ятим Христом. Ця думка була засуджена ними як єресь, і Святе Письмо та богослужбові тексти почали перекладати на слов’янську. Тому “священність” церковнослов’янської (як нібито винятковість) необхідно відкинути, або розглядати її у широкому розумінні. Тоді такою ж “священною мовою” буде церковний стиль будь-якої мови, у тому числі і сучасної – болгарської, сербської, англійської чи української. Бо не мова освячує Святе Письмо, а Святе Письмо освячує мову, на яку воно перекладається.

Завдяки слов’янському перекладу святих братів південно- та східнослов’янські народи (а спочатку і західнослов’янські) прийняли Православ’я. Що ж заважає нині здійснити новий переклад – задля нової євангелізації українців? Адже у своїй масі за роки атеїстичного режиму наш народ став, фактично, язичницьким і лише номінально зветься православним. Вказують на різні речі, зокрема і на вищезгадану “священність” церковнослов’янської, що вже надто відгонить давньою єрессю про “три священні мови”.

Безперечно, церковнослов’янська мова була переважно у церковному вжитку і є дуже добре пристосованою для богослужбових цілей, бо саме для цих цілей і створювалась. Але вона не була окремою мовою, це був лише різновид давньоболгарської мови. Це був, можна сказати, особливий стиль давньої слов’янської мови (що на той момент вже не була єдиною), призначений для церковних потреб. Що заважає нині створити такий же церковний стиль української мови? Відсутність таких геніїв, як свв. Кирило і Мефодій? Можливо і це, але перш за все – відсутність бажання робити це тими і там, де це робилось колись. Ченцями у монастирях, за участю богословів та лінгвістів. Навіть якщо ці переклади здійснюються науковцями, то це мають бути воцерковлені люди, що мають добре уявлення про православне богослов’я і патристику, православну традицію перекладу. І в усякому разі переклади мають здійснюватись під керівництвом духовних осіб. Саме за таких умов переклади можна вважати духовними і в певному розумінні священними.

Котра з церковнослов’янських мов?

Існує ще одна проблема, яка помітна лише при детальному погляді і відома небагатьом. Це проблема самої церковнослов’янської мови. Чи здійснюється нині богослужіння тією самою мовою, що й у часи Київської Русі? Ні. Більш того, перші церковнослов’янські тексти може зрозуміти лише вузьке коло спеціалістів, настільки сильно вони різняться від сучасної церковнослов’янської.

Слово “сучасна” тут не зайве. Бо у літургіці нині побутує саме сучасна церковнослов’янська, а не та давня мова, якою здійснювали переклади свв. Кирило і Мефодій. Чому так сталося? Причина дуже проста – з плином часу давні тексти ставали все менше зрозумілими людям, і їх осучаснювали, наближували до зрозумілої людям мови. І ніхто не виступав проти цього, більш того, багато духовних осіб підтримували таке осучаснення, наприклад, св. Феофан Затворник.

У кожній зі слов’янських країн церковнослов’янська мова наближалась до відповідної народної. У Сербії – до сербської, у Росії – до російської, в Україні – до української. Так виникли різні редакції або ж ізводи церковнослов’янської мови – сербський, київський, московський тощо.

Вже в ХІ столітті остаточно сформувався київський ізвод церковнослов’янської мови , що широко застосовувався до XVIII століття. Він був цілком зрозумілий населенню і був, фактично, високим стилем української мови. На ньому, зокрема, писали свої твори Григорій Сковорода та Іван Вишенський. Лише після приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату в Українській Церкві поступово став поширюватись московський ізвод, наближений до російської мови. А за Петра І (у 1720-х) взагалі було заборонено використовувати у богослужіннях київський. Проте у Західній Україні та на Закарпатті, що перебували за межами Російської імперії, власні варіанти церковнослов’янської продовжували існувати. На Закарпатті і досі існує оригінальний карпаторуський варіант церковнослов’янської.

Московський ізвод церковнослов’янської з часом ще більше наблизився до російської. Навіть ввели практику заміни церковнослов’янської графіки російськими літерами. Саме через ці зміни церковнослов’янська виявилась такою чужою більшості населення України, особливо на Заході – цей варіант занадто далекий від народної мови, а натомість наближений до іноземної.

Тому цю проблему можна окреслити і так – якою саме повинна бути церковнослов’янська в Українській Православній Церкві? Чи це має бути (чужий великій частині населення) московський ізвод, чи це має бути повернення київського ізводу часів св. Петра Могили (як це відбувається в окремих парафіях на Заході України), чи це має бути відродження давньої церковнослов’янської часів свв. Кирила і Мефодія, або чи потрібно створити нову редакцію церковнослов’янської, наближену до сучасної української? Універсальну для всієї України відповідь навряд чи вдасться знайти. Оскільки, як ми бачимо, московський ізвод не дуже добре сприймається на Заході, а київський напевне не сприймуть на Півдні і Сході.

Українська мова як місіонерська

Тепер щодо богослужінь українською мовою, стосовно яких нині точиться найбільше суперечок. Прихильники їх стверджують, що відсутність богослужінь українською – це 90% причин розколу, що стався в українському Православ’ї. Противники пропонують “заглянути у порожні церкви УПЦ-КП” (часто не усвідомлюючи, що “перевірка” може виявитись не на користь звинувачення) та оцінити тамтешній рівень духовності (який, утім, легко пояснити повною канонічною та євхаристійною ізоляцією). Також наводять нібито приклади західних парафій УПЦ, котрі після тимчасового переходу на українську були змушені повернути церковнослов’янську, бо їх покинуло більшість постійних парафіян (важко сказати, чи це дійсні факти, чи просто легенди). 

З іншого боку багато сучасних богословів наголошують на необхідності перекладу богослужінь сучасними мовами. Серед них Антоній (Блум), митрополит Сурозький:

“Ті богослужбові форми, що у нас є, були створені у глибокій давнині. Вони виражали з великою яскравістю релігійний досвід і релігійні переживання тих людей, які їх створювали. Але минули століття. Не лише свідомість, а й світовідчуття людей глибоко змінилось. І тепер дуже багато людей відчувають, що вони не можуть влити вино нове у міхи старі, що вони не здатні більше виражати себе до кінця, повністю, з усією значущістю у формах, котрі колись довершено виражали їхніх предків. Тут велику роль відіграє, по-перше, мова. Мова, якою написано, складено молитви та богослужбові чини, – це мова тієї епохи, коли вони створювались. У нас це мова слов’янська, у греків – це вже малозрозуміла візантійська мова. Тому дуже великі складнощі відчутні на шляху того, хто хоче до кінця пережити молитовні слова, образи, вислови. Існує дуже багато слів, котрі втратили своє значення; вони вже не значать того, що означали у той час, коли ці молитви були укладені. І тому дуже часто людина, що молиться, не може пережити того, що перед нею лежить, бо вона не розуміє, про що мова. Якби це були слова просто незрозумілі, вона могла б заглянути у  словник, дізнатись, що вони означають. Коли ж це слова, які збереглись у російській, наприклад, мові, але змінили своє значення іноді до невпізнанності, тоді людина не ставить собі питання, – і це ще гірше, оскільки вона не розуміє справжнього змісту молитовних слів, молитовних виразів і надає їм іноді повністю викривлене значення. Але мова – це не лише слова, це також образи, картини, переживання, котрі зв’язані зі словами і котрі в одну епоху можуть бути дуже живими, а в іншу епоху майже вимерти. Є слова, що належать певному часу, але потім тьмяніють і вимирають; є слова, що народжуються і стають крилатими словами одного лише покоління, а потім йдуть в забуття. Ця проблема дуже гостра і дуже важлива, бо слова люди часто розуміють, але те, що вони значать, те переживання, яке вкладено було в них їхніми авторами, залишається поза увагою людей, і молитовні чини тьмяніють. Наповнити їх життям можливо: особистою молитвою, споглядальним, мовчазним заглибленням у себе – повз слова, але не завдяки тим словами, що вже втратили свій зміст” .

Говорить про це і Георгій (Ходр), митрополит Гір Ліванських (Антиохійська Церква):

“Навчати Євангелію – означає перекладати його на сучасну мову даної країни і даного суспільства на всіх рівнях культури. Потрібно досягти такого високого рівня майстерності, щоб передавати Євангеліє, не зраджуючи його, щоб наблизити істину, відкриту в іудейсько-елліністичному контексті, до людей, чий світогляд чужий цій культурі і для яких літургічний символізм та менталітет Отців – щось схоже на шифр”.

Ще більш радикально висловлюється румунський богослов Йоан Міхок, вбачаючи у відсутності богослужінь сучасною мовою причину нищення власним народом Російської Церкви на початку ХХ століття:

“Ось чому вони зрікалися своєї віри: вони ніколи не розуміли значення Літургії, адже вони ніколи не говорили церковнослов’янською. Основне завдання богослужінь рідною мовою – це доступність людям, щоб поглиблювалось розуміння віри. Я знайшов відповідь на питання, яке давно мене хвилювало. Для мене було дивно, як нація, яка була відомою силою свого християнства, могла масово відректись від своєї віри. Я думаю, що причина, чому люди вбивали своїх єпископів і священиків, у тому, що вони ніколи не розуміли їх” .

Серед духовенства Української Православної Церкви теж є багато тих, що підтримують переклад богослужінь українською:

“Заборони служити національною мовою немає – був би достойний переклад. Не можна робити його з бухти-барахти – косо-криво, на догоду чиїмось амбіціям. Справжній переклад – це дійсно безсмертна пам’ятка духовності та достоїнству нації. Люди, котрі візьмуть на себе цю місію, повинні бути не просто освіченими. Їм необхідно бути істинно духовними та талановитими. Бо ця праця вимагає зусиль богословів і музикантів, літургістів та поетів, агіографів та стилістів, філологів та біблеїстів. Причому крім знання класичного українського літературного “високого стилю” (перекладати необхідно саме на нього, а не на суржик і не на місцеві діалекти) потрібно буде досконале знання багатьох нових і древніх мов. Це нелегка, але блага справа” .

Можна визначити три необхідні вимоги до перекладачів святоотцівських та богослужбових текстів:

* духовність (наявність у перекладача духовного досвіду, глибокого розуміння Православ’я);

* науковість (досконале знання мови оригіналу, досконале знання української, знання традиції православного перекладу обраного тексту, його текстології тощо);

* поетичність (досконале володіння стилістикою, вміння віршувати для перекладу поетичних текстів).

Звичайно, в однієї особи нині важко знайти усі три вищезгадані позиції, саме тому переклади мають здійснювати групи перекладачів: науковці, лінгвісти, поети, богослови, духовні особи.

Зрозуміло одне – не треба ані переоцінювати потребу в українських богослужіннях, ані недооцінювати її. І безумовно, треба відкинути будь-яку політизацію даного питання.

Однозначно хибним кроком, на нашу думку, були б спроби ввести богослужіння українською повсюди замість церковнослов’янської. Якби Синод наважився на подібний крок, це напевне спричинилося б до нового розколу, оскільки основна маса воцерковлених людей від церковнослов’янської не відмовиться.

Проте Церква повинна дбати не лише про постійних членів, а й займатися місіонерською діяльністю, доносити Слово Боже і до нецерковних людей. І в останньому випадку робити це церковнослов’янською мовою не зовсім розумно, оскільки такі люди просто нічого не зрозуміють. У даному випадку церковнослов’янська виконує роль додаткового міцного замка на дверях до Церкви для таких людей.

Твердження, що у Православ’ї людина має приходити до Бога сама, докладаючи значних зусиль (у т.ч. і вивчаючи церковнослов’янську), на нашу думку, не витримує критики, якщо мова йде про місіонерську діяльність. Апостоли не чекали, доки язичники прийдуть в Єрусалим і почнуть вивчати давньоєврейську. Вони самі йшли до язичників і проповідували їм їхньою мовою, “з іудеями як іудей, з еллінами як еллін”. І тут Православ’ю не завадило б взяти приклад з протестантів, які звертаються до людей їхньою мовою, що і є основною причиною їхнього місіонерського успіху в Україні. Те ж саме можна сказати і про общини УПЦ-КП та УАПЦ, які мають популярність у народі на Заході і в Центрі, хоч спершу їх відвідували переважно нецерковні люди.

Місіонерська діяльність Православної Церкви на сьогодні у нашій країні залишає бажати кращого. Відсутність відповідної літератури, відсутність самих місіонерів – все це очевидно. І тому створення нових парафій з українською мовою богослужіння, але у комплексі з іншими місіонерськими засобами (катехізацією та подібними навчальними курсами, культурними центрами, бібліотеками і медіатеками тощо) видається вкрай необхідним. У російськомовних регіонах цілком можливе створення таких же парафій з російською мовою богослужіння, хоч, як вже говорилось, для російськомовних ця проблема не стоїть так гостро.

Цілком вірогідно, що людина, яка прийде до Бога в такій місіонерській парафії, згодом захоче поглибити свої знання літургіки, вивчить церковнослов’янську та почне відвідувати вже церковнослов’янські служби. Додаткова користь таких парафій буде у боротьбі з розколами, які часто спекулюють на мовному питанні. Такі парафії необхідно створювати у великих та середніх містах, оскільки місіонерську діяльність завжди розпочинають з них.

Політизація мовного питання

Окремою проблемою є надмірна політизація усіх проявів суспільного життя України, у тому числі й життя Церкви. Через це у західних та центральних регіонах України серед невоцерковлених людей (а таких віруючих нині більшість) побутують доволі міцні паралелі між російською мовою та російською державою, і російськомовність священиків та московський ізвод у богослужіннях ці люди сприймають як іноземний вплив.

Просто відмахуватись від них, вказуючи на їхню нецерковність, безумовно є помилкою. Хибними є й категоричні вимоги до них відкинути їхні політичні (у тому числі національні і патріотичні) погляди, коли вони приходять у Церкву.

По-перше, ніхто не вимагає від людини, яка тільки починає поглиблене знайомство з Православ’ям, ретельно вичитувати повне ранкове і вечірнє правило, суворо дотримуватись постів у всіх сферах свого життя тощо. По-друге, навіть якщо людина пересилить себе, дотримається усіх вимог, і таки прийде в Церкву, то вона цілком може почути на проповідях заяви, що тільки один певний політик може врятувати Православ’я, що ми повинні перебувати винятково у єдності з Росією, відновити Російську імперію, берегти “союз братніх народів” тощо. Будь-якій віруючій людині є зрозуміло, що всі ці заяви є саме політичними заявами і з духовним життям Церкви нічого спільного не мають. Тому Церква не має права вимагати від людей повністю відкидати свої політичні погляди, доки вона сама не звільниться від політизації.

Повне звільнення від політики є неможливим, оскільки кожен священик має свої політичні погляди, і далеко не кожен може повністю відділяти їх від свого служіння. Також для нормального існування Церкви у державі вона вимушена співпрацювати з владою, і, як у всіх православних країнах, має підтримувати патріотичні прагнення народу (звичайно, у розумних межах). І в Сербії, і в Греції, і в Росії Церква підтримує патріотизм, а подекуди й націоналізм, якщо він не суперечить православним цінностям. Це надає Церкві більшого авторитету в очах населення і тісніше єднає її з народом. Проте в України через різні політичні та історичні обставини єднання на такому ґрунті вкрай важке – через абсолютно різне розуміння патріотизму на Заході і на Сході країни.

Є цілком правильними спроби УПЦ, попри різносторонній тиск, звільнитися від будь-якої політизації. Ці спроби не завжди приносять очікуваного результату, оскільки деякі ієрархи, як, наприклад, митрополит Одеський Агафангел (Саввін), ігнорують постанови Священного Синоду і відкрито займаються політичною агітацією. Інші стають депутатами місцевих рад, багато священиків відкрито озвучують антиукраїнські заклики. Досить непродуманим з духовної точки зору був візит в Україну патріарха Московського, у заявах якого було багато образливого для націоналістично налаштованих українців. Очевидно, що це ще більше підігріває непотрібні асоціації у тих багатьох невоцерковлених віруючих, які є патріотами України, а не Росії. Вони починають сприймати Українську Православну Церкву як іноземну, і відмови відкривати парафії українською мовою тільки підсилюють їхнє хибне враження. Тому служіння Церкви у сучасних умовах має враховувати це все і йти назустріч національним і патріотичним прагненням українців, відповідно до регіону. Якщо на Сході віруючим немає на що поскаржитись у цьому сенсі, то на Заході і Центрі з цим існують серйозні проблеми.

Якщо церковнослов’янське богослужіння ще можна якось обґрунтувати, то проповіді російською у повністю україномовних регіонах виглядають дивно. Церква має бути ближче до тих, ким опікується, звертатись до них їхньою мовою – на Сході переважно російською, а на Заході і в Центрі українською. Адже Українська Православна Церква  – це Церква для всіх православних громадян України, незалежно від їхньої рідної мови, національності та політичних поглядів. Церква не має, безумовно, права захищати лише одну мову, не має права оцінювати політичні партії, підтримувати чи не підтримувати їх. Звичайно, мова не йде про інформування віруючих щодо дій політичних сил, які завдають шкоди Церкві або допомагають їй. Але таке інформування ажніяк не може набувати форм політичної агітації або контр-агітації. Слід також вести діалог з усіма політичними силами, щоб вони враховували у своїх діях думку найбільшої конфесії України. Це важко, але необхідно.

Даний відступ може видатись не пов’язаним з питанням, що ми розглядаємо, але це не так. Мовне питання є саме тим лакмусовим папірцем, що розділяє політичні погляди громадян України і, відповідно, політичні партії. Тому Церква у мовному питанні має займати якнайбільш виважену позицію, утримуватись від різких заяв (а також засуджувати різкі заяви, що подекуди робляться від її імені), враховувати інтереси всіх “сторін”, що є частинами Її тіла.

Церковний стиль української мови

Питання перекладу на сучасну українську є доволі непростим, оскільки частина богословів та віруючих лінгвістів погоджуються, що сучасна літературна українська мова не надто добре годиться для богослужіння. З цим можна сперечатись, але доводиться визнати, що кращим є створення або відновлення спеціального конфесійного стилю мови для даних потреб, а не використання традиційної літературної мови. І тут Церква не повинна кивати в бік лінгвістів і говорити, що немає єдиних правил мови, що точаться постійні суперечки щодо правопису і таке інше. Церква має повне право створити власний церковний стиль мови і просто поставити лінгвістів перед фактом. Звичайно, працювати над таким відповідальним завданням мають люди з філологічною освітою, що глибоко знають мову.

Проблема церковного (конфесійного) стилю української мови дуже широка і стосується не лише мови богослужіння. Власне, переклад богослужінь має бути вершиною цієї лінгвістичної роботи. А розпочинати треба з простих речей – створення правописних правил для вживання церковних термінів (еклезіологія чи екклезіологія; приход, парохія чи парафія; вівтар, алтарь, алтар чи олтар), титулів і назв, правил передачі церковних імен (Михаїл, Міхаіл чи Михайло; Дмитро, Дімітрій, чи Димитрій) тощо. Вкрай необхідними на сьогодні є затверджені Церквою офіційні словники церковної термінології та церковних імен, де були б визначені єдині терміни з єдиним правильним написанням.

Доведеться обирати між кількома можливими варіантами перекладу на українську.

По-перше, це переклад на сучасну українську мову. Такими є більшість існуючих на сьогодні українських перекладів богослужінь та всі переклади Біблії.

По-друге, це переклад на спеціальний церковний стиль української мови. Спроби подібних перекладів існували, але їм бракує єдиних чітких правил і наукового обґрунтування. Цей спеціальний церковний стиль може ґрунтуватись як на староукраїнській мові, так і на українізованих словах з церковнослов’янської, оскільки саме вони зможуть передати необхідне піднесене значення і звучання. І тут потрібно зробити вибір, що сильно вплине на суть стилю, хоча можливо використання і староукраїнської, і церковнослов’янської. Про можливу органічність поєднання української та церковнослов’янської свідчить поезія Тараса Шевченка.

У будь-якому разі краще, щоб вибір був один. Тоді зусилля всіх дослідників і перекладачів будуть спрямовані в одному напрямку, що дасть значно кращі результати. І саме Церква, в особі Священного Синоду УПЦ, має вирішити, як саме має здійснюватись переклад на українську.

Наукові переклади

При розмові про сучасні переклади не можна не згадати про ще один момент. Можливо, критика звучання, урочистості і мелодики сучасних перекладів має підстави. Проте є безперечним їхня більша відповідність давньоєврейським та давньогрецьким оригіналам, у порівнянні з церковнослов’янськими перекладами. Під час перекладу Біблії та творів Святих Отців на сучасну російську про це неодноразово заявляли не лише науковці, але й духовні особи. Хоч як би красиво не звучала церковнослов’янська, в окремих випадках вона зовсім не відповідає давнім оригіналам. Звичайно, ця невідповідність не є критичною, бо хоч в окремих випадках зміст може бути переданий не повно, все ж “дух” оригіналу передається. Але іноді необхідно дослідити і точний зміст. Тому існує гостра потреба у сучасних наукових перекладах з серйозними богословськими і лінгвістичними коментарями. Такі переклади, здійснені Церквою, необхідні як для духовенства, так і для світських науковців та просто інтелігенції.

Російська мова

Все, що сказано вище про українські богослужіння, можна сказати і про російські. Проте, проблемами перекладу богослужінь на російську, створення церковного стилю російської мови, має займатись сама Російська Церква, оскільки Українська просто не має для цього достатнього наукового (перш за все лінгвістичного) потенціалу. І тільки коли Російська Православна Церква визначить свої офіційні підходи до перекладу богослужбових та інших текстів, уніфікує їх, можливо навіть визначить офіційні переклади, їх можна буде використовувати в Українській Церкві там, де в цьому існуватиме потреба. Бо на сьогодні існує багато перекладів на сучасну російську мову, але Російська Церква обрала інший шлях: замість створення спеціального стилю російської мови, це шлях наближення існуючого московського ізводу церковнослов’янської до сучасної російської. Цілком вірогідно, що для російської мови цей шлях є найкращим, оскільки московський ізвод вже й так є достатньо наближеним до російської, є досить добре зрозумілим для російськомовних віруючих. Саме через це, на нашу думку, проблема перекладу богослужінь на російську не стоїть так гостро і її можна не вважати завданням, що повинна вирішувати Українська Православна Церква.

На захист традиції

Сказане про переклад богослужінь на сучасні мови стосувалась перш за все перекладів з місіонерською метою, задля євангелізації і навернення до Православ’я широких верств населення України після часів атеїзму.

Для переважної ж більшості воцерковлених віруючих УПЦ такий переклад виявиться зайвим, оскільки вони будуть підтримувати збереження церковнослов’янської – бо це є прадавньою традицією українського народу, дозволяє відчувати нерозривний зв’язок зі своєю історію, відчувати, що нині Церква така ж, як і тисячу років тому. Значення цього не можна недооцінювати.

Необхідно пам’ятати і досвід Римо-Католицької Церкви. Коли богослужіння були переведені з латинської на національні мови, це ажніяк не спричинило до наповнення костьолів. Навпаки, відтоді почався відтік віруючих з храмів, а також з’явився ряд розколів серед римо-католиків. Виявилося, що насправді ті, хто найголосніше вимагають переходу на сучасні мови, не збираються ходити в храми частіше, ніж пару разів на рік. Тому до перекладів на сучасні мови необхідно підходити обережно і в загальній практиці Церкви все ж надавати перевагу збереженню традиції.

Питання щодо можливих нових перекладів ми вже розглядали вище. Тепер же спробуємо торкнутись питання, чому саме традиція має перевагу над нововведеннями.

Духовний рівень свв. Кирила та Мефодія, тих, хто здійснював перші переклади на давньоцерковнослов’янську, значно вищий, ніж рівень сучасних богословів і, тим більше, науковців. А саме духовне наповнення тексту є найважливішим, а не його точний зміст. Вживання давніх мов у службі спричиняє появу своєрідного відчуття “згадування”, як говорить архімандрит Рафаїл (Карелін): “давня мова – це нагадування людині про його давню вітчизну – втрачений рай” .  За біблейським оповіданням люди колись мали одну спільну мову, яка потім була розділена, – а з плином часу вона все більше розділялась, віддаляючись від свого прадавнього центра, і саме тому древні мови ближчі до тієї першомови, ніж сучасні, які все більше і більше від неї віддаляються.

Також сучасні мови все більше “матеріалізуються”, звертаються до людського розуму, коли він мислить земні турботи людини, а не до духовної інтуїції, як давні мови. Вони здатні описувати емоційно-чуттєві стани, але слабкі для вираження проявів духу. Слова сучасної мови містять багато значень, які неточно передають ці прояви духовності; вони часто викривляють зміст богослужбових текстів.

Спроби зробити літургіку зрозумілою усім будь-якою ціною теж хибні. Оскільки літургіка сама по собі має бути таємницею. “Літургіка – це включення людини у духовну реальність, а засобом для цього є вплив на людину всього духовного поля Церкви: храмової архітектури та вбрання, богослужбових наспівів, а головне – сили молитов священнослужителя і народу, що перебуває у церкві” .

Цього всього видається цілком достатнім, щоб відмовитись від загального переходу на сучасну мову, щоб в основі церковної літургіки зберегти мову давню – церковнослов’янську (чи то московського, чи то київського ізводу).

Але, як ми розглянули вище, це не повинно означати заборону на служіння сучасними мовами. Оскільки така потреба існує, то Церква має її задовольняти шляхом створення місіонерських парафій.

Власне, потреба в перекладах стосується не стільки літургічного життя Церкви, скільки життя віруючих – їхньої потреби в цілковито зрозумілих і близьким їм перекладам духовної літератури: Біблії, творів Святих Отців тощо. Для розуміння церковної служби необхідно видавати тексти з паралельним перекладом на сучасну мову, адже не всі віруючі мають можливість вивчати церковнослов’янську у недільних школах.

Еклезіологічність мовної проблеми

І наостанок розглянемо глибинні причини мовної проблеми в Церкві. Як ми вже зазначали, було б хибно зводити їх до літургічних чи, як це часто нині робиться, до політичних. На нашу думку, основні причини лежать в еклезіологічній площині, у суті Церкви.

Сучасна Церква чомусь не виявляє сильного бажання слідувати прикладу Апостолів – йти у проповіді назустріч людям. Не назустріч їхнім слабкостям і гріхам, а назустріч їхнім етнокультурним потребам – “з іудеями як іудей, з еллінами як еллін”; проповідувати їм Євангеліє їхньою мовою, “на всіх язиках”, українцям – українською, росіянам – російською, татарам – татарською. Церква не повинна бути чужою для жителів міста, де вона знаходиться: це має бути Церква саме цього міста чи села, а не церква сусіднього міста чи взагалі сусідньої країни. Саме в цьому полягає сенс богословського поняття “помісна Церква” – кафолічна Церква певного місця, що укорінена в історії та культурі своєї території.

Такою була Давня Церква, але з плином часу це змінилось. І як спочатку греки насаджували серед інших народів переважно свої національні літургічні традиції, так нині це перейняли росіяни. І у греків, і у росіян це було також тісно пов’язано з суто політичними національними ідеями – Візантійської або Російської імперії. Це, безперечно, не відповідає таким суттєвим властивостям Церкви, як “кафолічність” та “помісність”.

Церква має бути обернена обличчям до своєї общини, а не до політичного центру в іншій країні. А нині у Західній Україні і навіть подекуди у Центральній парафії УПЦ бувають схожі на “десанти на ворожій території”, причому саме на політичні десанти-оплоти, а не духовні острівці серед загальної нинішньої бездуховності, якими вони мали б бути. Спостерігається відірваність від місцевого населення й місцевих православних традицій, а подекуди й відверто вороже ставлення до етнокультурних особливостей регіону. І це необхідно змінювати – наближатись до людей, нести їм Благу Звістку їхньою мовою, а не замикатись у фортеці-храмі за сімома замками.

Релігія в Україні