Для тех, кто хочет верить разумно
Киевская Русь > Разделы сайта > События > Ще один погляд на зустріч в Гавані

События

Ще один погляд на зустріч в Гавані


Зустріч керівників двох Церков у Гавані викликала височенний вал коментарів та реакцій. Насмілюся також висловити особисті враження, ще неповні та неостаточні.

d1405746909

Перед подальшими судженнями – про позитив: ця зустріч відбулася, і вже тому вона входить в історію. Слід віддати належне послідовним зусиллям трьох останніх предстоятелів РКЦ, які зрештою увінчалися цим доконаним фактом.

Перш за все – нам невідомо, що саме привело до цієї зустрічі, тому що вона не виглядає логічним етапом в ході стосунків Римо-Католицької та Російської Православної Церков. Якщо згадати, то за понтифікату попереднього папи набув розголосу контакт у Римі російської делеґації на чолі з митрополитом Іларіоном (Алфеєвим) – на ньому примітним було відео, в якому на зустрічі учасники делегації – як священство, так особи без духовного сану – цілували руку папі, тим самим визнаючи гідність його сану та благословення. Та зустріч виглядала як церковна – натомість теперішня, як стверджують більшість оглядачів – має також і вагомий політичний підтекст.

Якщо поставити запитання – кому така зустріч більш потрібна? – то тут відповідь також виглядає доволі очевидною. Від періоду керівництва Іоана-Павла ІІ Римська Церква послідовно демонструвала свій універсалізм, тобто – orbis (світ) папи Римського не може не збігатися з територією розселення всього людства, тому що християни (не лише латинської традиції) є скрізь, і саме наміснику Петра належить турбуватися за них. Це унікальна місія епіскопа urbe (міста – лат.) – Риму, з якою не можна порівняти місію жодного іншого предстоятеля (той же патріярх Кирил, при всій амбіції, не може претендувати на більше, ніж на т.зв. «рускій мір»).

Саме, втілюючи свій універсалізм, Ватікан багато років шукав шляху до Москви, а Московський Патріярхат, демонструючи свою самодостатність та духовну рівнозначність, ставив такі умови зустрічі предстоятелів, які означали для Ватікану цілковиту втрату обличчя (фактично вимагалось поставити під сумнів право на існування Греко-Католицької Церкви в Західній Україні). Натомість теперішня зустріч, підготовлена блискавично, без ознак якихось надзусиль з боку Риму для її проведення – означає, що саме у РПЦ (а, точніше, у її керівника та/або того, хто може давати патр. Кирилу доручення) виникла для цього нагальна потреба.

На сьогоднішній день (через два дні після зустрічі) ми можемо робити висновки лише з документу – спільної Декларації та різноманітних коментарів з боку зацікавлених інституцій. З інтенсивности та гостроти критики основних персоналій з усіх напрямків, які ця зустріч зачіпає, можна зробити два висновки.

Перший – що позиції сторін (та різних суб’єктів, з яких ці сторони складаються) попри всі «згладжуючі» заяви останніх років – усе ж таки знаходилися дуже далеко одна від одної. Тому, треба визнати – російська сторона зробила все ж таки крок уперед, на який, як здавалося недавно, вона не зважиться. Думаю, цей крок не був просто виявом доброї волі, а скоріше якоїсь нагальної потреби, про яку можна (на цей час) лише здогадуватись. Що ж стосується Римо-Католицької Церкви, то вона як незрівнянно потужніша та впливовіша – не перший раз демонструє певний кенозис (умаління), роблячи меншій Церкві назустріч явно більше кроків (так що загальна дистанція цього шляху навіть викликає у багатьох запитання ).

Другий – що позиція тих спільнот, на які підписанти Декларації все ж таки мають зважати (маємо на увазі в першу чергу українських греко-католиків та близьку до них частину українського суспільства з одного боку і консервативну масу духовенства та мирян у російському православ’ї – з другого) не припускають можливість реального зближення та співробітництва сторін – принаймні на українському та всьому пострадянському просторі. Тому усі компромісні та туманні формулювання цими спільнотами сприймаються як здача позицій.

Російські консерватори вважають невиправданими поступками перш за все те, що, як їм видається, Московський Патріярхат знімає претензії щодо існування та діяльности Греко-Католицької Церкви (п. 25 Декларації). Також їх не задовольняють слабко критичні пункти проти евтаназії та на захист традиційних сімейних цінностей (пп. 19–21).

В українському суспільстві критика є значно ширшою та гострішою. Для більшости очевидно, що ідеологічна складова Російської Церкви (принаймні, у ставленні до України) набагато переважає власне церковну. Тому українців дивує, що понтифік фактично відмовився засвідчити аґресію щодо України та відповідальність за неї тої Церкви, яка тісно пов’язана з владним режимом у Росії.

Тут доведеться зазначити те, що може викликати розчарування. Папа Франциск жодного разу публічно з часу початку конфлікту ніде не дав приводу вважати, що він у ньому на боці України. Міркую, що це не його власна суб’єктивна позиція, а це принцип Ватикану – в усіх збройних конфліктах не висловлювати судження про більшу чи меншу справедливість якоїсь із сторін. Навіть оцінка тероризму та діяльності проти нього («діяти відповідально та розсудливо», п. 11) виглядає досить стриманою.

Стурбованість також викликали пункти 26 та 27 Декларації. У п. 26 слова про те, що «наші Церкви» закликаються «утриматися від участи у протистоянні», можна при бажанні сприйняти таким чином, що Ватикан не підтримує участь греко-католицьких капеланів в українському війську. Насправді ж, на мою думку, цей пункт більшою мірою направлений проти антиукраїнської діяльности духовенства як на території т.зв. «ДНР» і «ЛНР», так і поза нею (а прикладів заперечення самого існування української ідентичности при бажанні можна навести достатньо, і такі приклади важливо фіксувати – важливо для тих органів, які відповідають за цілісність держави і борються з ідеологією сепаратизму). Натомість капеланство у Збройних Силах – це норма для більшости цивілізованих країн.

Особисто: автору здалися неточними або навіть неправильними слова про подолання «схизми між православними вірними в Україні на основі існуючих канонічних норм», а саме вживання терміну «схизма», яке через особливості української історії має негативні конотації. Слово «розділення» було би більш прийнятним. Якби б від мене залежало додати щось на українську користь в цей пункт, я б дописав: «на основі існуючих норм та традицій Православ’я» – адже сáме існування помісної автокефальної Церкви для кожного народу, що прийняв східне християнство — є важливою традицією. І Ватикан мав би це знати і визнавати.

Підсумовуючи, отримуємо таке резюме: римо-католицька сторона не дала цим документом реальних арґументів для посилення російського експансіонізму. З іншого боку, в українських Церков та українського суспільства теж немає причин для особливої втіхи. В Декларації немає суттєвої відміни від багато разів засвідченої позиції Папи Франциска з розглянутих питань (це треба визнати, хоча українці давно сподіваються на якусь еволюцію цієї позиції). Тому, будемо чекати – які реальні справи будуть наступними за словами Декларації.

Якщо католицький Рим ставив за над-мету досягнення хоча б якої-небудь видимої згоди з РПЦ, але компроміси такої згоди компенсуватиме наступною принциповістю – це можна буде скоро побачити. Якщо ж опубліковані слова на папері, який, як відомо, все витерпить, є тільки ширмою для якихось закулісних домовленостей – будемо сподіватися, що і про це стане відомо. Як кажуть українці (Остап Вишня): «Ніколи ще так не було, щоб воно якось не було». І ще цитата з одного нашого класика (П. Тичини): «Нам своє робить».

Блог автора

Дата публикации: 16.02.2016