21 листопада / 4 грудня – Введення у Храм Пресвятої Богородиці. Всякий, хто хоч трохи зазирне в історію, скаже: що за дивне свято? Адже такої події, як введення дівчинки Марії до Святого святих єрусалимського Храму, не могло бути, просто тому що не могло бути ніколи! Що ж святкують православні, якщо історично такої події не було? Чи це не омана? Може, тоді й свято скасувати?
Більшість парафіян досі над цим не замислюються, а у проповідях духовенства питання про достовірність подій, що покладені в основу свята, як правило, не обговорюється. Чи то щоби не смутити вірян, чи то просто тому, що сам священник про це не замислюється. Напевно, єдина відома мені проповідь, де авторитетний та любимий багатьма проповідник прямо говорить, що такої події, як введення дитини Марії до Святого святих, не було в історії – це проповідь митрополита Антонія Сурозького. ЇЇ доволі легко знайти…
Спробуємо розібратися спочатку з історією. Свято Введення у Храм Пресвятої Богородиці відоме з VIII століття спочатку як свято мале, і тільки після XIV століття це свято остаточно зараховують до свят двунадесятих – дванадцяти головних церковних свят. В основу святкування покладено апокрифічні тексти – тобто такі, що не були сприйняті Церквою за Святе Письмо. Це так зване «Протоєвангеліє Якова» (розділ 7), написане близько 160 року, та ще один набагато пізніший текст – латинське євангеліє псевдо-Матфея (розділ 4), що датується ІХ століттям.
Ось текст з «Протоєвангелія Якова»:
Спливали місяці за місяцями, і дитині виповнилося два роки. І сказав Йоаким: Відведемо її до Храму Господнього, щоби сповнити дану обітницю, щоби Господь раптом не відкинув нас і не став би наш дар Йому неприємним. І сказала Анна: Дочекаймося третього року її, щоби дитина не стала шукати батька чи мати. І сказав Йоаким: Дочекаємось. І ось, дитині виповнилося три роки, і сказав Йоаким: Покличте непорочних дочок юдейських, і нехай вони візьмуть світильники і будуть стояти з засвіченими (світильниками), щоби дитя не повернуло назад, і щоби полюбила вона у серці своєму Храм Господній. І зробили так на дорозі до Храму Господньому. І жрець прийняв її і, поцілувавши, дав благословення, промовивши: Господь возвеличить ім’я твоє серед усіх родів, бо через тебе явить Господь в останні дні синам Ізраїлевим відкуплення. І посадив її на третю ступень біля жертовника, і зійшла на неї благодать Господня, і вона скакала від радощів, і полюбив її весь народ Ізраїля.
А ось текст з латинського євангелія псевдо-Матфея:
Після того Анна завагітніла, і коли сповнилося дев’ять місяців, народила дочку і дала їй ім’я Марія. Коли відняла її від грудей на третьому році, вони пішли разом, Йоаким і дружина його Анна, до Храму Господа, і, як принесли дари, вручили дочку свою Марію, щоби вона була прийнята до дівчат, які день і ніч перебували у прославлянні Господа. Коли її поставили перед Храмом Господа, вона піднялася бігом на п’ятнадцять ступенів, не обертаючись назад і не окликаючи батьків, як зазвичай роблять діти. Всі були сповнені подиву, дивлячись на це, і священники Храму були здивовані.
Варто уваги, що у цих текстах, які Церква не вважає за Святе Письмо, все ж таки не йдеться про введення Марії до Святого святих, але тільки про Її підйом по сходах, що ведуть до Храму. Єрусалимський Храм – єдине місце, де, відповідно до Божого Закону, приносили Богові жертви, тобто звершували у повному сенсі слова старозавітне богослужіння (на відміну від синагог, де жертви не приносили, а лише читали і тлумачили Святе Письмо, співали псалми й молитви). Храм був улаштований так, що всі віряни молилися у його дворі, в центрі його стояла будівля, що мала дві частини: 1) Святе, або Святилище, куди могли заходити тільки священники, і де знаходився стіл з дванадцятьма хлібами приношення, золотий семісвічник (менора) та жертовник кадильний; та 2) Святеє святих – приміщення, яке відділялося від Святилища завісою, і куди мав право заходити тільки один юдейський первосвященник, і лише раз на рік – з кров’ю жертви очищення за гріхи власні та всього народу Божого (такий самий устрій мав перший переносний юдейський Храм – Скинія, про що можна докладно прочитати у біблійних книгах Левіт та Числа, а також у Посланні до Євреїв). Цих правил суворо дотримувалися, і порушувати їх, заводячи непосвячену людину до Святого святих, не став би жоден первосвященник під страхом миттєвої кари Божої. В останні роки перед руйнуванням Храму був навіть звичай, коли до ноги первосвященника, коли він заходив раз на рік до Святого святих, прив’язували мотузку, щоби в разі його раптової смерті можна було витягти тіло, не порушуючи закону, тобто не заходячи до найсвятішого місця.
Отже, в апокрифах згадка про Святеє святих відсутня. Втім, цю ідею знаходимо в гімнографії свята Введення – у богослужбових текстах:
Найсвятіша святих у Святині перебувати достойно приводиться, як Богоприємна жертва (Мал. веч., на Госп. взив., стихира 2).
Двері небесні, прийміть Діву до Святого святих, неосквернену Скинію Бога Вседержителя (Мал. веч., на стиховні, стихира 1).
До Святих святого, свята і непорочна, Святим Духом вводиться (Вел. веч., на Госп. взив., стихира 4).
Отроковиці, радіючи та свічки тримаючи, нині йдуть перед Свічкою розумною, та вводять Її до Святого святих священно (Вел. веч., на Госп. взив., стихира 5).
– Звернімо увагу, що тут Марію до Святого святих вводять «отроковиці», а не первосвященник!
Після народження Твого, Богоневісто Владичице, прийшла Ти до Храму Господнього, щоби бути вихованою у Святому святих, як освячена (Вел. веч., на Госп. взив., на «Слава і нині»).
Тощо.
При аналізі богослужбових текстів важливо розуміти, що вони були написані через багато століть після того, як відбулося розмежування християнської Церкви та юдейської синагоги, та коли вже багато століть не існувало Храму в Єрусалимі. Автори текстів не були достатньо знайомими з юдейською традицією, вони припускаються помилок в описі, просто внаслідок того, що самі ніколи не бували в Храмі!
Втім, автори богослужбових текстів, сприймаючи і розвиваючи сюжет з апокрифічних євангелій, мають за мету повідомити нам певну важливу ідею.
Як же нам сьогодні розуміти богослужбові тексти цього свята? Якщо вони ґрунтуються на помилковому розумінні, на несправжніх «євангеліях», то, можливо, всього цього треба просто позбутися? Адже хіба можна будувати християнську проповідь на неправді? Перш ніж поспішати з відповіддю, давайте замислимось над наступним питанням: а наскільки «правдивими» є ікони канонічного візантійського письма? Адже те, що зображене на іконі, дуже сильно відрізняється від реальності, як ми її бачимо та зображаємо сьогодні. Якщо поставити поруч ікону та фото тієї ж самої людини, то, мабуть, різниці між ними буде більше, ніж схожості. Втім, попри це, ми впізнаємо, кого саме зображено на іконі, і не вимагаємо від ікони фотографічної точності. Ми розуміємо, що мова ікони відрізняється від мови фотографії. Так само, наприклад, і з народними казками та міфами. Ми розуміємо, що казка чи міф – це не репортаж про достовірні події, а наратив, який повідомляє дитині або слухачам дуже важливий досвід поколінь – вчить доброті, вірності, справедливості, чесності, або дає відповідь на питання «хто ми є та яка наша мета?» тощо.
Нам сьогодні, бува, здається, ніби люди раніше мислили такими самими категоріями, як тепер, і вимагали від текстів відповідності таким самим критеріям, як ми вимагаємо сьогодні від репортажів журналістів чи наукових розвідок. Так, щодо історичних текстів – без сумнівів. Тому, зокрема, апокрифічні євангелія і не були включені до канону Біблії. Але богослужбові тексти – це зовсім інший жанр. Це не історична хроніка, не життєписи, але – гімнографія, поезія. Тому й аналізувати їх потрібно як поезію. Шукати не достовірного опису історичних подій (хоча таке може бути присутнє в окремих творах), але розкривати ідеї, які «зашиті» поміж поетичних рядків.
Застосувавши такі критерії до гімнографії богослужіння Введення у Храм Пресвятої Богородиці, ми можемо зробити наступні висновки. Нам достеменно невідомо, чи виховували Діву Марію при Храмі, чи приводили Її туди батьки, коли Їй виповнилося три роки, чи підіймалась вона самостійно високими сходами (які збереглися в Єрусалимі до сьогодні!). Зрозуміло, що абсолютно не є можливим, аби дівчинка Марія фізично увійшла до Святого святих чи навіть просто до Святилища Храму. Але цього й не потрібно. Богослужбова поезія говорить нам про інше, що є набагато важливішим.
Марія, яка стала Матір’ю Ісуса Христа, сама стала Святим святих. Святеє святих, куди не можна було нікому заходити, окрім самого лише первосвященника раз на рік, уособлювало присутність Бога посеред Свого народу. Святеє святих на перший погляд було абсолютно порожнім (Ковчег Завіту, який зберігався у Святому святих Соломонового Храму, був утрачений під час Вавилонського полону, і коли Храм відбудували після повернення з полону, у Святому святих Ковчега вже не було). Але – парадоксальним чином – попри видиму порожнечу, Святеє святих було наповнене «славою Божою» (євр. «Шехіна»). Цього, до речі, аж ніяк не могли зрозуміти язичники, які при кожному успішному завоюванні намагалися поставити там якусь свою статую. Адже як це можливо, щоби в головному сакральному просторі не було жодного зображення божества чи якоїсь матеріальної «святині»? Так ось, Шехіна, слава Божа, наповнює Марію, так що Вона стає Храмом, який вмістить у себе Сина Божого. Вона в цьому служінні унікальна – але у Неї будуть наступники, адже всякий, хто істинно вірує в Бога, сам стає Його вмістилищем, тобто храмом. Пізніше апостол Павло буде писати християнам, що наші тіла – це є храми Духа Святого, Який живе в нас.
До Святилища і Святого святих заходили священники чи первосвященник для богослужіння. А життя Марії – як і всякої людини, яка дійсно вірує в Бога, – є служінням Богові. Пізніше святитель Іоан Златоуст напише, що після хресної смерті Ісуса Христа храмом стає увесь всесвіт. І християни – народ священників, за словом апостола Петра, що живуть у цьому світі-храмі, звершують справу, до якої покликав їх Господь. Марія – перша з царського священства народу Божого. Перша, але не єдина, бо за Нею – всі ми.
Людина створена Богом як цар, пророк і священик у Божому світі. В чому ж полягає священицьке служіння народу Божого? Саме слово «священник» означає передусім того, хто приносить Богові жертви. Але єдину істинну і таку, що не потребує доповнення, жертву вже приніс на хресті Ісус. Значить, наша жертва – в тому, щоби жити з Христом та у Христі. А ще, за словом апостола, усе, що ми робимо, робити на славу Божу. Пам’ятати про Бога при всіх своїх справах. Ставитися до кожної людини так, як ми би ставилися до образу Божого. І нарешті, найвище покликання людини як священника – це благословляти Бога і дякувати Йому. Людина, здатна чинити добро, правду і любов та дякувати Богові за все, є придатною до життя у Божому Царстві – тому що така людина вже живе в ньому.
Такою була Марія. Такими покликані бути й усі ми, що почули звістку про Ісуса та відгукнулися на неї всім серцем. Цьому вчить нас свято. Тільки воно розповідає про це не звичною для нас мовою репортажів чи історичних хронік, а мовою поезії – де багато образів, кутів зору та перспектив.
Протоієрей Андрій Дудченко
Перша версія цієї статті була опублікована на сайті “Православ’я та світ“