Протоієрей Андрій Дудченко
Останнім часом серед православних поширюється дискусія про онлайн-літургію та онлайн-причастя. Причина відома: під час карантину двоє священнослужителів Православної Церкви України звершили чин Божественної літургії святителя Іоана Златоуста разом із віртуальною громадою у режимі відеоконференції “з освяченням Святих Дарів і причастям всіх учасників”. Це слід розуміти так, що кожен з учасників відеоконференції поставив перед своїм монітором хліб і вино, слухав молитви пресвітерів і, можливо, відповідав на них, а потім спожив ці хліб і вино, розуміючи, що вони стали Тілом і Кров’ю Христовими. Чи перетворилися дари внаслідок такого дійства, я достеменно судити не беруся, хоча маю в тому сумніви, а от щодо можливості впровадження подібних онлайн-літургій у практику хотів би висловитися. На мою думку, це робити не можна. Які тому причини?
По-перше, чи є це дійство “спільною справою” (адже так перекладається слово “літургія”)? Чи є це подією, в якій беруть участь тільки учасники, а не спостерігачі? На перший погляд здається, що так. Ті, хто приєдналися до відеоконференції, мали намір разом звершити літургію і причаститися. Ба більше, на відміну від звичайного нам порядку проведення літургії у храмі, тут учасники теоретично мали можливість чути всі молитви, які промовляє очолюючий богослужіння пресвітер, та свідомо розумом приєднуватися до молитви, а також відповідати “амінь”. Тоді чого ж бракує? Бракує якраз спільності, яка можлива при фізичному перебуванні учасників поруч в одному просторі. Літургія — це не “технічний засіб” заради освячення хліба і вина, так би мовити, отримання матеріальної святині, якою потім можна освятитися. Це — спілкування, спільність, єдність, кульмінацією якої стає те, що всі учасники причащаються одного Тіла і Крові Христових. Важливим є не тільки момент причащання, а усе, що громада здійснює на цій службі разом. В служінні онлайн бракує тілесної присутності. Ми ж знаємо, що під час спілкування менше половини інформації передається через слова, а більше — у невербальний спосіб. Мають значення і рухи, і жести, і міміка, і інтонація, і одяг, і пахощі, і відстань. Літургію можна порівняти з танцем. Як провести хоровод чи станцювати парний танок через відеоконференцію?
Євхаристійна частина літургії базується на відтворенні того, що заповідав здійснювати Ісус Христос апостолам на Тайній вечері: “це творіть на спомин про Мене”. Що ж зробив тоді Господь? Взяв хліб, благословив, переломив і дав ученикам, кажучи: “Прийміть, споживайте, це — тіло Моє”. Потім взяв чашу з вином, підніс подяку і подав ученикам, кажучи: “Пийте з неї всі, бо це — кров Моя нового завіту…” (Мф 26:26-27). Тут є важливі моменти, які повторюються під час літургії в її історичних формах, і яких не може бути при служінні онлайн. А саме — спільний хліб, який переломлюється для всіх, спільна чаша, а ще — спосіб прийняття цих дарів. Дар — тому й дар, що він подається, а не приймається самостійно. І під час Божественної літургії раніше ніхто не подавав Причастя сам собі, навіть єпископ, який очолював літургію, Тіло Христове завжди подавалося і приймалося, а не бралося самостійно.
Можуть сказати: а хіба свого часу у Візантії літургія не здійснювалася на декількох хлібах? Так, це бувало в історії. Але що було тому причиною? Чисельність причасників, коли одного хліба не могло вистачити, щоби кожному вділити частку Тіла Христового. Різниця тут, на мій погляд, є сутнісною: кілька хлібів, щоби при переломленні вистачило усім, чи у кожного — власний хліб, який ні з ким не ділиться. Так само і з чашею. Ап. Павло писав: “Тому, що один хліб, – нас багато становить одне тіло, бо всі ми беремо участь у одному хлібі” (1Кор 10:17). Єдність хліба, який переломлюється для учасників євхаристійної трапези, є важливою. Якщо не вистачає одного хліба — могли взяти декілька, але ж не так щоби для кожного хліб був індивідуальним. Спільна трапеза — це не те саме, що сукупність декількох індивідуальних трапез.
Щодо можливості звершення таїнства онлайн ще один момент. Візьмемо шлюб. Уявімо собі, що двоє людей, чоловік і жінка, познайомилися через інтернет та вирішили укласти шлюб онлайн. Оффлайн вони не бачилися, і шлюб уклали теж на відстані. Далі вони продовжують спілкуватися тільки через засоби відеозв’язку. Чи є таке спілкування шлюбом? Чи все ж таки, щоби це можна було вважати за шлюб, потрібно реальне, а не віртуальне, спільне життя?
Згадується історія з часів ранньої Церкви, доби мучеництва. В одній громаді християни так скучили за євхаристією, що зібралися попри заборону, знаючи, що це може коштувати їм життя. Чому ж було не вчинити інакше? Скажімо, пресвітер чи єпископ міг прочитати молитви над хлібом і вином наодинці, а потім потай у якийсь спосіб передати це вірянам, щоби вони причастилися. Але їм це не спало на думку, хоча у ранніх християн якраз був звичай брати Дари після Євхаристії додому, щоби щодня причащатися. Але таке домашнє причащання не розумілося заміною Євхаристії. Тому що Євхаристія, літургія — це як весільна вечеря. Комусь можуть передати з неї шматок пирога — але чи буде це достатньо, щоби розділити усю радість і повноту спілкування? Сенс літургії далеко не в тому, щоби отримати шматочок святині заради індивідуального освячення, а щоби пережити досвід, коли всі разом і Христос посеред нас. Цей досвід переживається у зібранні. Вечеря друзів чи зустріч рідних через відеоконференцію — це вочевидь не така сама зустріч, як коли всі фізично разом.
Намагання ж причаститися будь-якою ціною без повноцінного євхаристійного зібрання нагадує історію про заборонений плід. Не дарма святий Єфрем Сирін порівнював Дерево пізнання добра і зла з Євхаристією. Плоди цього дерева не були поганими, а от вкушання їх було передчасним. Намагання обожитися, не маючи потрібного досвіду, призвело до катастрофи. Це ще й до того, що Причастя — важливий, але не єдиний аспект християнського життя. Щоби досягти обоження, недостатньо причащатися, навіть кожного дня. Ми ризикуємо перетворити Причастя на «технічний засіб досягнення обоження». Тоді як Євангеліє закликає нас до того, що потрібно мати реальний досвід спілкування з Богом і дієву віру, яка проявляється передусім в любові до ближніх.
При звершенні «онлайн-літургії» постають і певні технічні питання, пов’язані зі стабільністю зв’язку, можливістю стороннього втручання і спотворення самого процесу. Як бути, якщо раптово у когось обірветься зв’язок? А якщо це станеться у пресвітера? А якщо хтось увірветься до віртуальної «кімнати» і заповнить ефір непотрібом (що уже бувало за цього карантину під час процесу онлайн-навчання в американських школах)? Варто уваги і зауваження про те, що під час відеозв’язку сигнал передається з затримкою. Тобто, учасники онлайн-зустрічі чують слова пресвітера не в той самий момент, коли він їх промовляє, а на кілька секунд пізніше. На мій погляд, останнє якраз не є достатнім аргументом. Все ж таки наявність зворотного зв’язку все одно дозволяє учасникам дати відповідь «амінь» після того як молитва дійсно промовлена, а пресвітеру — почути цю відповідь. Далі, у візантійському літургійному обряді прийнято звершувати Євхаристію на антимінсі. Так, історія знає приклади, коли хрестили піском, а Євхаристію звершували на ягідному соці, але все це — винятки, продиктовані критичними обставинами. Сьогоднішні обставини не є такими критичними, щоби вважати за можливим освячувати дари онлайн. Храми відкриті, служби проводяться. Можливо, колись дійсно в умовах смертельної небезпеки і фізичної віддаленості подібний вчинок стане виправданим дерзновенням, а поки це більше схоже на спосіб заявити про себе і створити сенсацію.
Загалом же дискусія про онлайн-літургію здатна підняти важливі питання, наприклад: як зробити нашу оффлайн-літургію більше літургічною, тобто такою, в якої громада справді буде брати участь, а не переважно пасивно спостерігати? Коли віряни будуть чути, про що моляться священнослужителі, та молитися разом. Коли свідомо відповідатимуть “амінь”. Коли, нарешті, під час читання Апостолу припинять дзвеніти кадилом і дадуть можливість уважно почути Святе Письмо, а читатимуть його нормальною людською інтонацією, як батьки читають дітям. І коли всі учасники будуть не тільки причащатися за кожною літургією, а й вивчати Слово Боже, щоби зустрічати живого Христа у своєму повсякденному житті.