Для тех, кто хочет верить разумно
Киевская Русь > Разделы сайта > Богословие > Основні принципи теології Олександра Шмемана

Богословие

Основні принципи теології Олександра Шмемана


Протопресвітера Олександра Шмемана беззаперечно можна назвати одним з найбільш оригінальних, яскравих та впливових православних богословів другої половини ХХ ст. Вивчення його теології важливо для розуміння процесів, що тривають в українських церквах та у світовому контексті. Хоча він не створив власної богословської школи, його вплив на християнську теологію доби постмодерну важко переоцінити. Теологія Шмемана та його ключові світоглядні установки значною мірою вплинули на практику деяких православних спільнот та парафій, при чому з роками кількість таких спільнот збільшується. Після Шмемана можна або продовжувати і розвивати його богословську інтуїцію, або полемізувати з нею, але не можна залишатися до неї байдужим.

alexander-schmemann_

За роки релігійного відродження в Україні починаючи з 1990-х років праці Шмемана набули значної популярності, яка дедалі зростає. Ідеї Шмемана поширювалися передусім через російськомовну літературу — оригінальні видання чи переклади, видані у Києві та закордоном, але з 2005 року з’являються переклади українською — у греко-католицьких та православних видавництвах. За останні десять років дедалі більше православних священнослужителів розділяють погляди Шмемана, зокрема, на місце Євхаристії у житті християнина, та намагаються застосовувати їх у власні душпастирській практиці, у практиці літургійної відправи тощо.

Олександр Шмеман не писав великих систематичних праць, не викладав систему власних богословських поглядів в одному творі чи низці творів. Його думки, що репрезентують теологічні уяви, розсіяні по численних книгах та статтях. Але надзвичайний успіх його творів та вплив на розвиток православного богослов’я у другій половині ХХ — початку ХХІ століття свідчать про те, що його богословські думки часто були справжніми прозріннями. В цьому труди Шмемана подібні до стилю повідомлень пророків: натхненно розкривають головну ідею, але не є системно-схоластичними. Ми також не знайдемо в них великих цитат з інших авторів.

Оскільки до сьогодні в Україні не було проведено систематичного дослідження богословських поглядів Шмемана, ми почали розробляти тему “Теологія Олександра Шмемана: аналіз і реконструкція”.

Головним предметом богословських рефлексій Шмемана була, безумовно, літургія, або євхаристія — в сенсі події, в якій спільнота християн виявляє себе як Церкву, причетну до об’явлення Божого царства. Для Шмемана Царство Боже є присутнім поруч, тут і тепер, воно входить чи навіть проривається у цей світ, і весь світ стає його відблиском та способом входження до нього. Втім, у ході вивчення напрямків теологічних досліджень Шмемана нами було встановлено, що передусім варто описати “ключові” богословські принципи, які є наскрізними для усієї богословської спадщини теолога. Такими принципами ми вважаємо наступні:

1. Первинність особистого досвіду віри.

2. Християнство як “кінець релігії”.

3. Євхаристійність як покликання людини.

4. Богослов’я символу та категорія “віднесеності”.

5. Бачення світу у світлі християнського одкровення (“створений — упалий — відкуплений”).

Стисло окреслимо кожен із принципів.

1. Шмеман стверджує первинність релігійного досвіду, чи радше одкровення самого Бога та богоспілкування перед раціональним пізнанням. Богослов’я для нього є передусім не знання про Бога, а пізнання самого Бога, і через Нього — усього, що існує. Так зокрема у передмові до невеликої, але надзвичайно важливої книги “За життя світу” Шмеман пояснює, що пише цей твір не заради пояснень чи аналізу, але для того щоб “просто ствердити” досвід Церкви [4, 25]. Рефлексуючи над таїнством християнської ініціації, Шмеман зазначає: “Православна Церква, на відміну від численних раціоналістичних сект, ніколи не ставила розуміння умовою хрещення. Більше того, вона стверджує, що справжнє розуміння стає можливим тільки завдяки хрещенню, що це розуміння є радше плодом та наслідком хрещення, ніж його умовою” [2, 18]. Здатність людини пізнавати волю Бога, чути Його голос та бути серед творіння тим, хто свідчить про Божественну мудрість та втілює її, Шмеман називає даром пророцтва, який був притаманний людині від самого початку її створіння. “Пророк — той, хто чує Бога і тому може передати волю Бога світові; той, хто бачить усі події, усі «ситуації» очима Бога… іншими словами, той, для кого світ є пронизаний Богом”, — пише Шмеман [2, 130]. Сам отець Олександр, як видно з його власних свідчень, був такою людиною.

Релігійний досвід, за Шмеманом, не дається людині водночас та назавжди: віра є постійне оновлення того ядра, що складає об’єкт віри; віра “народжується щохвилини та щохвилини відновлюється” [1, 8]. На відміну від філософії, яка ґрунтується на певних принципах та ідеях, християнське знання, тобто богослов’я, засноване на само-одкровенні Бога. “Одкровення є спеціальною сферою богослов’я; призначення богослов’я — розкриття цього Одкровення”, — підкреслює Шмеман [1, 10].

2. Шмеман називав християнство “кінцем релігії” — тут він слідує в напрямку, запропонованому К. Бартом та Д. Бонхеффером, але прямо на них не посилається. На думку Шмемана, релігія потрібна там, де є непрохідна стіна між Богом і людиною. Тому, оскільки Боголюдина Ісус Христос, за християнським вченням, зруйнував цю стіну, Він дарував вірянам не нову “релігію”, а нове життя [4, 40]. Більше того, мислити Бога в категоріях релігії для Шмемана є гріхом, бо це значить протиставляти Його життю [4, 38]. Шмеман відмовляється ставити християнство в перелік релігій світу, тому що бачить в ньому відсутність розділень між “природним” і “надприродним”, “мирським” і “священним”, “цьогосвітним” і “потойбічним”, тоді як саме таке розмежування, за Шмеманом, є для релігії “єдиним виправданням” їхнього існування [4, 133]. Трагедію християнства Шмеман бачить в тому, що в ході історії воно нарешті “спірітуалізувало” себе та перетворилося на “релігію” [4, 76], що проявилось, зокрема, у поверненні до “глибоко нехристиянської дихотомії” священного і профанного, через що християнське послання світові зазнало викривлення [4, 159].

3. Головне покликання людини Шмеман бачить в тому, щоб вона була священиком творіння — і це зовсім не означає відправи певного релігійного культу. Бути священиком — це значить жити в подяці Богові, підносити Йому світ “в жертві любові і хвали”, і ця любов є сутністю людського життя [4, 132-133]. Саме це відрізняє людину від решти Божих творінь. “Homo sapiens, homo faber… так, але перш за все homo adorans… Людина стоїть в осередді світу й благословляє Бога, водночас і приймаючи світ од Творця, і віддаючи його Творцеві. І таким чином людина надає світові цілісності. Наповнюючи світ такою євхаристією, вона перетворює життя, яке дав їй світ, на життя в Бозі… Світ був створений Богом як «матерія», матеріял для одної-єдиної всеохопної євхаристії, а людина — як священик цього вселенського таїнства” [4, 34]. Такою подякою людина робить речі “тим, чим вони є” [4, 107].

4. Чим же є речі насправді? Саме тут постає Шмеманове богослов’я символу, яке є ключем для розуміння його сприйняття світу, церкви та есхатології. Він розрізняє поняття символу та знаку. Для Шмемана символ — “шлях до пізнання того, чого не можна пізнати жодним іншим способом, бо ж у випадку символа пізнання зумовлене причастям — живої зустріччю із символом як об’явленням «іншого» та входженням у нього” [6, 196]. Різниця між знаком та символом для Шмемана полягає у тому, що знак може щось означати, на щось вказувати, до чогось вести, а символ являє і робить причасним те, символом чого він є: “Цей зв’язок можна назвати епіфанічним: «А є об’явлення Б». Це означає, що А виражає, сповіщає, розкриває, робить очевидною реальність Б (хоч і не завжди всю), не втрачаючи власної онтологічної реальності, не розчиняючись в іншій res” [6, 197]. Здатність бути символом Шмеман називає онтологічною властивістю світу [6, 194]. Для його теології властиве надзвичайно сильне відчуття того, що весь світ покликаний стати виявом Божої присутності. Він стверджує, що, відповідно до християнського світосприйняття, “матерія ніколи не буває нейтральною”: “якщо вона не «співвідноситься» з Богом, тобто не розглядається та не використовується як засіб спілкування з Богом, як спосіб життя у Ньому, вона стає носієм та оселею диявольських сил” [2, 57]. Співвідношення матеріального і духовного світу ми називаємо категорією “віднесеності”. У “Щоденниках” Шмеман зазначає, що ще в юності вперше пережив інтуїцію, яка більше ніколи його не полишала: “співіснування двох різнорідних світів, «присутності» у цьому світі чогось цілковито, абсолютно іншого, але чим потім усе так чи інакше світиться, до чого усе так чи інакше відноситься, Церкви як Царства Божого «посеред» та «всередині» нас” [3, 10.12.1973]. Так, ознакою присутності Божого Царства для Шмемана могли стати “промінь світла від заходу сонця на похмурій фабричній стіні, усмішка на незнайомому обличчі, дощовитий ранок, вечірня втома” тощо [4, 89].

5. “Основоположне християнське бачення світу” для Шмемана має три невід’ємні складові: світ є 1) створеним, 2) упалим, 3) відкупленим.

Світ є створеним Богом, і за природою своєю є добрим, бо Бог не творив ніякого зла. Отже, люди, як частина цього світу, є Божим творінням, і “голос Божий постійно звучить всередині нас” [5, 121]. Друга істина є невід’ємною від першої: створений Богом добрим, цей світ водночас є світом упалим, у якому царює “князь світу цього”, тобто диявол. Через гріх людини зло увійшло у наш матеріальний світ, і тому для Шмемана упалим є не тільки людина, а усе, що цей світ складає: “Насправді, і томатний сік, і молоко, поряд з усім іншим, — у рівному ступеню частини упалого світу”. Третя фундаментальна істина про світ — це те, що світ є відкупленим: через втілення, хрест, воскресіння та вознесіння Ісуса Христа та через дар Духа у П’ятидесятницю. Відкуплений світ може тепер бути символом Божого Царства. Ці три істини Шмеман називає своєю богословською програмою, “ключем до усіх проблем, що непокоять сучасний світ” [5, 121].

Висновки. З метою подальшого аналізу та реконструкції богословської системи Олександра Шмемана ми визначили його базові теологічні принципи. Ці п’ять принципів, які стисло окреслені в цій доповіді, є фундаментальними світоглядними установками протопресвітера Олександра. Саме вони, на наше переконання, є підґрунтям усіх його богословських рефлексій. В ході подальшої роботи над темою дослідження ми будемо виділяти та описувати інші складові богословської системи О. Шмемана, а саме — вчення про церкву як народ Божий, літургійний реалізм, співвідношення релігії і культури та про місце церкви у публічному просторі.
Література

  1. Шмеман, Александр. Введение в богословие. Курс лекций по догматическому богословию. Клин: Фонд «Христианская жизнь», 2001. — 64 с.
  2. Шмеман, Александр. Водою и Духом. О таинстве крещения. Пер. И.З.Дьякова. Москва: Гнозис-Паломник, 1993. — 224 с.
  3. Шмеман, Александр. Дневники. Сост., подгот. текста У.С. Шмеман, Н.А.Струве, Е.Ю.Дорман; предисл. С.А.Шмеман; примеч. Е.Ю.Дорман. Москва: Русский путь, 2005. — 720 с.
  4. Шмеман, Александр. За життя світу: Таїнства і Православ’я. Пер. Р.Скакун, передмова і наук. ред. П. Галадза. Львів: видавництво Українського Католицького університету, 2009. — 211 с.
  5. Шмеман, Александр. “Литургия и эсхатология”. Пер. А.В. Дудченко. / Литургия и Предание. Киев: Пролог, 2005, сс. 111-124.
  6. Шмеман, Александр. “Таїнство і символ”. / За життя світу, 2009, сс. 188-210.

Дата публикации: 29.03.2016