Значення священних текстів у авраамічних релігіях

Протоієрей Андрій Дудченко

Напевно, ви чули вислів “люди Книги”, яким в ісламі називають іудеїв та християн. Іудаїзм, християнство та іслам мають схожий або в чомусь навіть тотожний корпус священних текстів: ТаНаХ, Біблію та Коран. Ці релігії називають авраамічними, бо для них важливим пунктом власної ідентичності є завіт Бога з Авраамом (арабською Ібрагімом) — якого вважають прабатьком євреїв та арабів. Проте чи однаковим є значення власних священних книг для юдеїв, християн та мусульман? Спробуємо це з’ясувати.

Дудченко - Значення свящ.текстів

Запрошуємо також переглянути або завантажити повну презентацію до лекції у форматі pdf.

В цій лекції будемо говорити про авраамічні релігії, а не світові, тобто залишаємо буддизм поза межами нашої уваги. Методологічно невірним буде говорити про священні книги в світових релігіях — християнстві та ісламі — оминаючи іудаїзм. Юдейський ТаНаХ є частиною християнської Біблії, а саме — Старим Завітом. Тексти Корану багато в чому тематично пов’язані із біблійними текстами — на рівні головних героїв та сюжетних історій.

sacred_texts-1

В цій лекції ми з’ясуємо, яке місце посідають священні тексти в кожній з авраамічних релігій. На чому заснований авторитет книг в кожній традиції? Яке ставлення вірян до священних текстів є нормативним? Які існують варіації в різних спільнотах всередині кожної з релігій у сприйнятті священних текстів власної традиції? Ми побачимо, з одного боку, багато спільного між різними авраамічними релігіями, а також і багато розбіжностей між так би мовити “консервативними” та “прогресивними” напрямками всередині кожної з них.

Чому це цікаво та важливо?

Священні тексти для вірян — це найголовніше першоджерело власної релігійної ідентичності. На священних текстах базується віровчення релігії, тобто формуються відповіді на питання: хто такий Бог? Хто такі ми? В чому наше призначення? Що буде далі? Від ставлення до священного тексту залежать принципи його тлумачення, а від цього — і світогляд вірян, тобто носіїв релігійної традиції. Від розуміння цього багато чому залежить і успіх міжрелігійного діалогу, не тільки на офіційному рівні, а й на побутовому спілкуванні. Знати ставлення вірян до священних текстів — найголовнішого компоненту власної ідентичності — важливо для розуміння того, чим живуть ці люди та чим мають керуватися в своєму житті.

Ми розглянемо релігії в порядку їх виникнення. Тобто так: іудаїзм — християнство — іслам. Трохи більшу частину лекції присвятимо іудаїзму, бо в ньому беруть витоки традиції інших авраамічних релігій. Також під час розгляду іудаїзму окреслимо загальну проблематику стосовно священних книг. Розглядаючи послідовно кожну з цих релігій, будемо говорити про наступні питання: авторитет священних текстів, складання канону, текстологічні питання, співвідношення священних текстів та традиції, авторитет перекладів, можливість інтерпретацій та обов’язки вірян по відношенню до священних текстів.

Іудаїзм

Священні тексти іудаїзму — це ТаНаХ.

sacred_texts-1-1

Ця назва є абревіатурою від трьох головних розділів корпусу священних текстів: Тора, Невіім та Ктувім — Закон, Пророки та Писання відповідно. Кожен із розділів містить в собі низку книг. Загалом ТаНаХ складається з 24 книг. Деякі книги з цього переліку, в свою чергу, складаються також із декількох книг.

sacred_texts-2

Склад корпусу священних текстів

Тора — Закон — це перші п’ять книг, автором яких вважають пророка Моше — Мойсея. Це найголовніша та найавторитетніша складова ТаНаХу. Саме на Торі базується вся законодавча система іудаїзму.

sacred_texts-3

Невіїм — Пророки — це другий за значенням розділ ТаНаХу. До цього розділу відносяться не тільки пророцтва в нашому розумінні, а й історичні хроніки. Розрізняють “ранніх” та “пізніх” пророків. Ранні пророки:

sacred_texts-4

Пізні пророки:

sacred_texts-5

При цьому 12 книг малих пророків складають один свиток і вважаються за одну книгу.

Ктувім — Писання — решта книг ТаНаХу.

sacred_texts-6

Християнам всі ці книги знайомі як Старий Завіт, що є першою частиною Біблії (сюди входять тільки канонічні книги — тобто такі, богонатхнений авторитет яких є загальновизнаним в іудаїзмі). Всі книги ТаНаХу написані давньоєврейською мовою (біблійним івритом), за винятком деяких частин книг Езри та Даниїла, що написані арамейською.

Авторитет священних текстів

Чи ввесь ТаНаХ має однаковий авторитет для іудеїв? Ні. Тора, Невіїм та Ктувім мають різний ступень святості, тобто авторитету. Всередині кожного з розділів ступень святості є однаковим. Пояснюється це наступним чином.

Ортодоксальний іудаїзм бачить виникнення записаної Тори так: після виходу ізраїльтян з Єгипту під проводом Моше народ підійшов до гори Синай та зупинився табором біля її підніжжя. Моше піднявся на гору, де під Божий диктант записував Тору. Тому Тора вважається словом самого Бога і має найвищий авторитет. До речі, зауважте, що Мойсея в іудаїзмі вважають автором і деяких частин Ктувім — деяких псалмів а також книги Йова. Але ці розділи Мойсей написав через власну мудрість, а Тору — під диктант Бога. (Ми говоримо про позицію ортодоксального іудаїзму, а не біблійної науки!)

sacred_texts-7

Не тільки кожне “повідомлення” (message) Тори, не тільки кожне речення, кожне слово, а й кожна літера в Торі за уявленням ортодоксального іудаїзму має богонатхненне значення. Навіть форма написання кожної літери має абсолютну цінність. Стосовно авторитетності кожної літери Тори в ортодоксальному іудаїзмі, втім, є певні суперечки. В деяких коментаторів можна знайти суперечки щодо того, як правильно писати ту чи іншу літеру в Торі. Звідси витікає, що наділяти богонатхненністю кожну літеру Тори є все ж таки перебільшенням.

sacred_texts-8

Наступний, трохи менший авторитет мають Невіїм — Пророки. Ці книги вважаються написаними з ініціативи та під впливом Руах Невуа — “пророчого духа”. Це також щось схоже на Божий диктант, але записаний не слово в слово. Для ортодоксальних іудеїв в цих книгах є богонатхненними кожне повідомлення та текст загалом, але цього не можна сказати про кожне слово та літеру. Тому із цих текстів вже не можна виводити закони.

sacred_texts-9

Третя частина ТаНаХу — Ктувім, Писання, вважаються написаними самими пророками на підставі власного розуміння, але під впливом Руах ха-Кодеш — “святого духа”, або “духа святості”. Застерігаємо від поспішної інтерпретації цього терміну в категоріях християнського тринітарного богослов’я. Ця частина ТаНаХу для ортодоксальних іудеїв є авторитетною в сенсі загальних “меседжів”, а не локальних повідомлень. Це вже не є Божим диктантом. Можна сказати навіть, що це є художня література, написана пророками. Зверніть увагу, що саме до цього розділу, а не до Пророків, відносять книгу пророка Даниїла — бо вважається, що він написав її з власної мудрості, а не під диктант Бога.

Загалом, п’ять книг Тори є безпосереднім джерелом для виведення Галахи — системи законів та установ, що регламентують релігійне, сімейне та суспільне життя іудеїв. Решта ТаНаХу — Невіїм та Ктувім — є джерелом для розуміння вже виведеної (існуючої) Галахи, але не її виведення.

Пророцтво Мойсея, на якому заснована Тора, вважається пророцтвом більш високого рівня, ніж пророцтва інших пророків. Це висловлюють через такий образ: Мойсей дивився через прозоре скло, а інші пророки — через мутне.

Канон священних книг іудаїзму

На підставі чого сформований корпус книг ТаНаХу, тобто канон? Як вважають іудеї, остаточний канон книг ТаНаХу засвідчений авторитетом рішення “Мужів Великого Зібрання”. У часи повернення з Вавилонського полону (початок — 539 рік до н.е.) це була рада 120 старійшин під головуванням Езри-писаря. Ця рада функціонувала близько тридцяти років. Згодом її функції перейняв Синедріон (Санхедрін). Рада “Мужів Великого Зібрання” зробила остаточну редакцію книг пророків на підставі тих текстів, які мала у власному розпорядженні, та визначила перелік священних книг. Деякі з ортодоксальних іудеїв вважають, що ця Рада зробила і певну редакцію Тори — це є проблемне питання для іудаїзму. Остаточно канон ТаНаХу сформувався в кінці періоду Другого Храму — близько 90 р. н.е. в Ямнії (сучасне м. Явне поблизу Тель-Авіву). Стосовно деяких книг були суперечки — наприклад, щодо Пісні Пісней, бо вона дуже оспівує плотські почуття, а також щодо Еклезіаста та деяких моментів у Єремії, де опис служіння священиків не цілком співпадає з тим, про що пише Тора. Книги, які було написано пізніше, та які є важливими джерелами з історії іудаїзму цього часу, до канону не увійшли.

Іудейський канон є сформованим та закритим. Що це значить? Перелік священних книг та їхній розподіл по розділам ТаНаХу чітко встановлено. Не можна ані забрати якусь частину текстів з ТаНаХу, ані додати до неї щось нове. Навіть якщо буде відкрито якийсь новий текст та, припустимо, наукою буде встановлено, що його автором є один із пророків, чиї тексти містить ТаНаХ, цей новий текст не буде додано до ТаНаХу.

Талмуд так розповідає про передачу священних текстів: “Моше прийняв Тору на Синаї та передав її Ієошуї, Ієошуа передав її Старійшинам, Старійшини — пророкам, а пророки передали її Мужам Великого Зібрання (Синагоги)”. Трактат “Повчання отців”, з якого взято цю цитату, під словом “Тора” розуміє не тільки п’ять книг Моше, а і всю решту книг ТаНаХу, а також і “усну Тору”.

Священний текст і релігійна традиція в іудаїзмі

В іудаїзмі існує поняття про дві Тори: письмову, що міститься в ТаНаХу, та усну. Що таке усна Тора? Це те, що передавалося від Мойсея півтора тисячоліття як усна традиція. Таким чином, маємо співвідношення священного тексту та релігійної традиції. Особливість іудаїзму в тому, що в певний момент свого розвитку він кодифікує усну традицію. Тобто, в певний момент історії усна Тора також записується.

sacred_texts-10

Усна Тора в записаному виді — це Мішна, Єрусалимський та Вавилонський Талмуди, Мідраші та деякі інші тексти. Складання перших текстів починається після повстання Бар-Кохби, другої руйнації Єрусалиму і побудови на його місці Елії Капітоліни за часів римського імператора Адріана у 135 році.

Перша записана частина усної Тори — це Мішна. Вважається, що це частина усного закону, що був продиктований Богом Мойсею на Синаї разом із письмовою Торою — але не був записаний, передавався з уст в уста. Тобто, частину одкровення Моше одразу прямо на Синаї записав у вигляді п’яти книг письмової Тори, а частину пояснював усно. Тож, після того як Моше спустився з гори, він мав: 1) текст Тори в записаному вигляді та 2) розуміння цього тексту, яке дав йому Бог, у своєму розумі та пам’яті — усну Тору. Усна Тора дає розуміння письмової Тори та містить законодавство стосовно того, як правильно жити. Таким чином, усна Тора спочатку не була текстом, а розумінням тексту. Текст усної Тори, який з’явився в період 130-400 рр. н.е., не є формалізованим в тому сенсі, як текст письмової Тори. Богонатхненність в усній Торі — це властивість сенсу, а не форми.

Усна Тора є роз’ясненням письмової Тори. Обидві Тори для ортодоксального іудея мають рівну цінність та однакове походження — пряме одкровення Бога. Усна Тора для іудея не менш важлива за письмову. Обидві Тори є богонатхненними, але якщо богонатхненність письмової Тори — це властивість самого тексту на всіх його рівнях, то богонатхненність усної Тори стосується розуміння, а не конкретних слів та речень. В іудаїзмі припустимим є погляд на те, що усна Тора як джерело Галахічного законодавства незалежна від письмової.

Проблема текстології в іудаїзмі

Як вирішують в іудаїзмі проблеми авторства священних текстів, компіляцій та інтерполяцій? Особливо це важливо для текстів Тори, автором яких традиційно вважають пророка Мойсея. Але в кінці останньої книги Тори, Второзаконні, розповідається про смерть Мойсея та його похорон на горі Нево. На це вже здавна звертали увагу та висловлювали припущення, що не весь абсолютно текст Тори від першої до останньої літери може бути написаний безпосередньо Мойсеєм.

В ХІХ столітті німецькі бібліїсти Граф і Вельгаузен звернули увагу на неоднорідність тексту Тори (П’ятикнижжя). На основі аналізу мови тексту вони виділили чотири частини, які прийнято позначати літерами: J, E, P, D. Перші дві — (J) — Яхвіст та (E) Елохіст — відрізняються на підставі того, яким словом автор називає Бога (ЙХВХ, що частіше за все передають як Яхве, та Елохім). Розповіді Яхвіста та Елохіста частково переплітені. Деякі сюжети Тори мають два варіанти історії — наприклад, створення світу, Потоп — одну історію розповідає Яхвіст, іншу — Елохіст. Ці історії в тексті Тори можуть бути розташованими одна після другої, окремо, чи можуть бути переплетеними між собою. Третя частина — це (P) Священицький, або Жрецький кодекс, містить приписи щодо відправи культу. Четверта частина — (D) книга Второзаконня, яка написано особливою мовою, що відрізняється від усіх інших частин, але є близькою до наступних шести книг Біблії (вчені досліджували ці книги в християнському контексті, тому використовуємо цей термін).

Теорія чотирьох джерел Тори стала науковим консенсусом ХХ століття та є сьогодні загальноприйнятною в науці. Суперечки точаться стосовно інтерпретації цієї теорії, визначення джерел, атрибуції авторства тощо. Втім, ніхто в науці не піддає сумніву те, що письмова Тора — це складний текст, що має довгу історію виникнення та більше ніж одного автора. Так само існує консенсус і стосовно неоднорідності книги пророка Ісаї, в якій розрізняють дві або три частини.

З популярної літератури на цю тему, тим хто цікавиться, раджу прочитати книгу Річарда Еліота Фрідмана “Who Wrote The Bible” (переклад російською: “Как создавалась Библия”, можна завантажити онлайн через пошук в інтернеті). Ми наразі не будемо заглиблюватися в цю проблематику.

Чи знають і знали іудеї про ці проблеми? Частково так. Втім, проблема чотирьох джерел ортодоксальним іудаїзмом повністю заперечується. Відповіді на питання авторства священних книг та інтерполяцій для ортодоксальних іудеїв визначаються усною Торою — традицією, що передана в Талмуді. Стосовно письмової Тори традиційно вважається, що це є текст, що був повністю записаний Мойсеєм — від першої літери до останньої (так вважав, зокрема, Маймонід). Хоча є й думка Ієгуди Га-Леві, щодо якої не всі погоджуються — що пророки аж до Езри (повернення з Вавилону) могли вносити в Тору деякі окремі фрази. Тобто головне не те, хто саме з людей це записав, а що це є одкровенням від Бога. Мудреці, відповіді яких є в Талмуді, роз’яснюють деякі спірні питання, пов’язані з проблемою авторства.

Але не всі іудеї є ортодоксальними. Інші напрямки, зокрема прогресивний іудаїзм, що виник у XVIII столітті, та наближені до нього течії є більш відкритими у поглядах на авторство священних текстів. Ці спільноти, за їхніми даними, об’єднують близько 3/4 усіх віруючих іудеїв в світі. Проте ортодоксальні таких взагалі за іудеїв не вважають. Для прогресивного іудаїзму притаманний погляд на священні тексти як на плід співпраці Бога і людини. Тобто, Тора не є прямим диктантом Бога слово в слово, літера в літеру. Людина, а не Бог, є автором священних текстів. Не все те, що записано в Торі, є словами Бога. Пророк отримує одкровення від Бога та записує його, додаючи цьому одкровенню форму від себе.

sacred_texts-11

Текстологія ТаНаХу ускладнюється тим, що близько 1000 року н.е. громада єврейських вчених “масоретів” (від “масора” – традиція) остаточно узгодили і зафіксували канонічний текст Святого Письма разом з огласовками. Найстарішим і, відповідно, найавторитетнішим зразком цього тексту є “кодекс Алеппо» (зберігався у сирійському місті Алеппо), написаний ~920 р., але приблизно третина тексту з цього кодексу не збереглася. Найстаріший повний примірник, що дійшов до наших днів — це переписаний у Єгипті Самуїлом бен-Яковом близько 1009 р. т.зв. “Ленінградський кодекс” (місце зберігання). Саме цей варіант відтворюється у будь-якому виданні Св.Письма єврейською мовою. Звісно є старіші рукописи, наприклад, відомі знахідки в Кумрані, але ми не можемо наразі заглиблюватися в ці питання.

Статус перекладів священних текстів

По-перше, важливо зазначити, що іудаїзм позитивно розцінює можливість перекладів священних текстів ТаНаХу іншими мовами. В кінці періоду Другого Храму більшість іудеїв не володіла цією вільно біблійним івритом, бо розмовною мовою в Юдеї була арамейська, а мовою діаспори (на ті часи вже великої) — давньогрецька. Для того, щоб наблизити вірян до розуміння священних текстів, з’являються Таргуми — переклади з поясненнями арамейською мовою. Для діаспори створюється переклад 72-х — Септуагінта.

sacred_texts-12

Ступінь авторитетності перекладів ортодоксальні іудеї вважають за “нульову”. Тобто, переклад — це приватна думка людини. Це одна з інтерпретацій, яка аж ніяк не є винятковою. Фактично, переклад — це один з коментарів на Тору. Втім, є виняток. Деякі переклади арамейською мовою — Таргум Онкелоса (переклад Тори), Таргум Йонатана бен Узіеля (переклад Пророків) — та Септуагінту вважають виконаними під впливом Руах ха-Кодеш (святого духа, пам’ятаємо про те, що не можна поспішно ототожнювати цей термін із особою Святого Духа в християнській теології!). Тобто, ці переклади мають той самий авторитет, як третя частина ТаНаХу — Ктувім. Є суперечки стосовно того, який саме варіант тексту Септуагінти вважати за богонатхненний — бо в Талмуді можна знайти негативне ставлення до Септуагінти. Але це не та Септуагінта, що відома нам сьогодні — якою з перших часів свого існування користуються християни, бо тих текстів, які критикує Талмуд, в Септуагінті немає.

Цікаво, що євреї практично не робили перекладів ТаНаХу європейськими мовами. А повного перекладу Талмуду українською чи російською мовою і досі немає.

Незважаючи на існування перекладів, в ортодоксальному іудаїзмі мовою синагогального читання священних текстів та мовою молитви є тільки іврит. В прогресивному іудаїзмі припустима молитва іншими мовами, які краще розуміє людина, головна перевага надається розумінню.

Можливість інтерпретацій

З питання про переклади постає питання про те, хто має право читати та інтерпретувати священні тексти. Чи може кожний вірянин сам читати священні книги? Так, безумовно. При цьому кожен може розуміти тексти сам, але повинен брати до уваги існуючу попередню традицію інтерпретації. Не забуваймо, що для іудеїв усна Тора, що є коментарем на Тору письмову, має також найвищий авторитет. Тому читати і розуміти Тору письмову потрібно в світлі Тори усної, а також традиції мудреців та рабинів.

sacred_texts-13

Обов’язки вірянина по відношенню до священних текстів

Кожен віруючий іудей зобов’язаний читати ТаНаХ, вивчати його, слідувати його законам та настановам в житті, вчити цьому дітей. Вивченню Тори дорослий іудей-чоловік повинен присвячувати весь вільний час. У віці 13 років кожний юдейський хлопчик проходить обряд ініціації в дорослість — бар-міцва. В цей день він вперше перед громадою в синагозі читає свиток Тори та говорить проповідь. Кожний дорослий чоловік має обов’язок переписати свиток Тори. Якщо не вміє зробити цього сам, може найняти переписувача. Також вірянин зобов’язаний із шануванням ставитися до книг, які містять Тору.

sacred_texts-14

Висновки. Авторитет священних книг заснований на одкровенні Бога. Авторитет ТаНаХу неоднорідний. Найвищий авторитет має Тора, що вважається диктантом Бога Мойсеєві. Проте велика частина іудеїв припускає участь людини в формуванні тексту Тори. Усне передання — усна Тора — в його найдавнішому шарі має також священний авторитет. Переклади можливі, але їхній статус нижчий за священні тексти. Читати Тору та розуміти може кожний, але беручи до уваги традицію тлумачення.

Християнство

Священні тексти християн зібрано в книгу, що називається Біблія. Сюди входять повністю тексти ТаНаХу, часом — з додаванням деяких інших текстів, та 27 книг Нового Завіту. Слово “Біблія” — це множина від грецького “книга”, тобто “книги”. Вперше це слово використав для назви книг Святого Письма святитель Іоан Золотоуст, архієпископ Константинопольський (рубіж IV-V ст.).

sacred_texts-15

Корпус священних книг

Біблія містить дві частини: Старий Завіт та Новий Завіт. Різні видання Біблії можуть містити в собі 77, 73 або 66 книг. Розбіжності є тільки в частині Старого Завіту.

sacred_texts-16

Старий Завіт — це ТаНаХ в повному складі. Протестантські видання Біблії нараховують в ньому 66 книг і на цьому ставлять крапку (у той час як іудеї ці ж самі книги рахують як 24 — по кількості сувоїв, кожний з яких міг містити в собі декілька книг).

У католицьких та православних виданнях Біблії частина Старого Завіту має додаткові книги, що перекладені з Септуагінти. В православних виданнях їх називають “неканонічними”, а в католицьких — “второканонічними”. Але не всі книги Септуагінти увійшли до християнських Біблій.

sacred_texts-17

Крім цього, до неканонічних/второканонічних текстів відносяться деякі доповнення з Септуагінти до канонічних книг, зокрема до Естер, Даниїла та інших.

Протестанти називають ці книги “апокрифами”. Потрібно розуміти, що старозавітні апокрифи — це не те саме за “класом”, ніж апокрифи новозавітні.

sacred_texts-18

Старозавітні апокрифи — це тексти, що не увійшли в канон ТаНаХу, бо були написані не єврейською мовою. Вони не є богонатхненими в такому розумінні, як тексти канонічних книг, але не є й помилковими. Тоді як новозавітні апокрифи — це підроблені, навмисно помилкові з християнського погляду тексти, створені для виправдання гностичних вчень.

Новий Завіт (НЗ) — це 27 книг: Євангелія, Діяння, Послання апостольські та Одкровення Іоана. Порядок книг в різних виданнях Біблії відрізняється: послання Павла можуть іти перед Соборними.

sacred_texts-19

Всі книги НЗ написані діалектом “койне” давньогрецької мови в другій половині І століття н.е. Деякі вважають, що одна книга — Євангеліє від Матфея — мала арамейський прототип, проте біблійна наука наразі не підтверджує цього уявлення.

Канон та авторитет священних текстів

Авторитет книг Біблії безпосередньо пов’язаний з питанням канону, тобто авторитетного переліку книг, що вважаються нормативними.

В перші століття християнства питання про канон стояло дуже гостро через поширення гностичних вірувань. Гностики, що намагалися поєднати деякі християнські уявлення з еліністичною філософією, мали власні священні тексти, надписані іменами християнських апостолів. Християнська церква мала дати вірянам чіткий критерій визначення: які книги є авторитетними, які є не священними, проте корисними, а які є просто неприйнятними.

sacred_texts-20

За якими головними критеріями відбувався відбір книг?

1) Апостольське походження — реальне чи гіпотетичне.

Апостоли — це учні Ісуса Христа, що були послані ним на проповідь, свідки його життя, проповіді та воскресіння з мертвих. Виняток — апостол Павел, що став християнином вже пізніше, але зарахований до апостолів через кількість своїх місіонерських праць та найзначніший внесок в теологію НЗ. Рання церква знала сумніви щодо приписування апостольського авторства деяким текстам, наприклад, посланню до Євреїв. Проте цей критерій не був вирішальним. Головні тексти НЗ — Євангелія — взагалі не містять самі в собі вказівки на авторство. Тексти, що відповідають духу апостольської віри, могли бути визнаними так само авторитетними, як і тексти самих апостолів. Деякі апостольські тексти, про існування яких відомо з інших текстів, не збереглися.

2) Відповідність текстів вірі церкви — узгодження з “правилом віри”.

Це найважливіше. Християнські церкви були засновані не через розповсюдження та читання текстів, а через усну проповідь апостолів та їхніх послідовників. Авторитетними текстами визнавались такі, в яких церква впізнавала власну віру — ту, яка була проповідана раніше через усну традицію.

3) Визнання і широкий вжиток книги в церкві.

Головна властивість, що відрізняє священні книги НЗ — це їхній літургійний вжиток. Всі канонічні тексти НЗ християни читають за літургією як Святе Письмо. Відмінність між Сходом і Заходом: у Візантійській традиції не читають за літургією Апокаліпсіс, на відміну від Католицької Церкви. Втім, за приписами православного богослужбового уставу, Апокаліпсіс призначений для читання за іншими богослужіннями разом із іншими повчальними текстами, в тому числі з апостольськими посланнями.

sacred_texts-21

Перші списки книг Нового Завіту складають в кінці ІІ століття. Найдавніший з відомих — канон Мураторі. Містить перелік: 4 Євангелія, Діяння, 13 послань Павла (без послання до Євреїв), послання Іуди та два Іоанових, Премудрість Соломона, апокаліпсиси Іоана і Петра (останній — як такий, що деякі сумніваються щодо нього).

Часом подекуди до канону додавали книги, які згодом не набули загальноцерковного авторитету. Наприклад, “Пастир” Єрма та послання Климента Римського.

Один з перших переліків визнаних за Святе Письмо текстів належить святителю Афанасію Александрійському, IV століття. У своєму 39-му пасхальному посланні він перераховує книги “канонізовані” (і це є першою згадкою цього терміна в християнстві), та “не канонізовані, але призначені отцями для читання”. До першої категорії Афанасій відносить всі книги іудейського канону за винятком Естер, та відомі нам 27 книг НЗ. До другої категорії — книги Естер, Премудрості Соломона, Премудрості сина Сирахова, Товит, Юдифь, а також ранньохристиянські книги Дідахе та “Пастир” Єрма.

На Заході 27 книг НЗ були визначені на соборах за часів Августина (кінець IV — початок V століть). Проте деякі розбіжності в кодексах існували аж до Реформації.

На Сході останній раз питання канону НЗ було розглянуто на Трульському, або П’ятошостому соборі (691-2 роки, башта (thrullus) імператорського палацу в Константинополі) — що був скликаний як підсумок V та VI Вселенських соборів. У першій зі своїх постанов цей собор визначив перелік авторитетних джерел, які вважають в церкві за закон. Серед них — 85 так званих Апостольських правил, правила деяких церковних соборів та святих отців. Деякі з цих правил, що було визнано авторитетними, містять переліки священних книг, при чому існують деякі розбіжності в переліках.

Всі книги Біблії визнаються богонатхненними. НЗ містить в собі твердження про богонатхненість всього Старого Завіту (при цьому розуміють тільки канонічні книги Старого Завіту).

sacred_texts-22

Щодо змісту поняття богонатхненності серед християн є розбіжності. Ці розбіжності притаманні не якимсь окремим конфесіям а не визначеним чітко групам в кожній з конфесій. Одні — буквалісти чи фундаменталісти — вважають, що богонатхненість позбавляє авторів священних текстів будь-яких людських обмежень. Прихильники такого підходу вважають Біблію абсолютно безпомилковою. На їхній погляд, Святе Письмо містить відповіді на всі питання всіх часів та народів, навіть на ті, над якими не замислювалися автори Біблії. Вони не сумніваються щодо спроможності виводити з Біблії теорії для природничих наук. Власне кажучи, на такий погляд, єдиним справжнім автором Біблії є Бог. Такий погляд існує, але він не є нормативним для християн.

Інший погляд, якого дотримувалися багато з авторитетних для християн святих отців і який став офіційною позицією найбільшої християнської конфесії — Католицької Церкви, — це пошук золотої середини. Ці християни вірять у богонатхненність Біблії, але не думають, що це знімає з авторів людські обмеження. Вони вважають, що автори книг Біблії були людьми свого часу, писали для своїх сучасників у категоріях тодішнього світогляду. Для прихильників такого підходу Святе Письмо є безпомилковим тією мірою, якою воно слугує цілі, заради якої його надихнув Бог. Нормативний документ Католицької Церкви — конституція “Про Божественне одкровення” — говорить про це так:

“Книги Писання вчать твердо, вірно та безпомилково істині, котру Бог, заради нашого спасіння, захотів відбити Священними Письменами”.

Тож для одних — буквалістів — божественний авторитет має кожне речення та кожне слово Біблії. Тобто, Святе Письмо є тотожнім одкровенню. Навіть переліки імен людей, про кого нічого більше не відомо, технічні розміри, поетичні епітети тощо мають бути витлумаченими як такі, що є одкровенням істини. Інші — назвемо їх реалістами — вважають, що Святе Письмо не тотожне одкровенню, але містить його.

Текстологічні питання

Деякі текстологічні проблеми були відомі християнам ще в давні часи. Так, початкові рукописи Євангелій не мали власних назв. Назви відомі з кінця ІІ століття. Так само не всі апостольські послання містять в собі вказівки на авторство.

sacred_texts-23

До нас дійшло понад 5 тисяч давніх рукописів НЗ — повних чи фрагментарних. В міріадах випадків ці тексти мають певні розбіжності. Автографи (початкові тексти) книг НЗ не збереглися. Всі рукописи є копіями, що переписувалися, і переважно не професійними переписувачами. Розбіжності пояснюються частково помилками при переписуванні, частково — свідомими виправленнями. Часом при переписуванні намагалися поліпшити мову тексту, модернізувати правопис, додати пояснення, гармонізувати Євангелія та навіть прибрати сумнівні (на їхній погляд) місця.

Проблемами текстології займаються дослідники, які видають так званий “критичний текст” НЗ. Перше таке видання «The New Testament in the Original Greek» Весткота і Хорта побачило світ у 1881 році. Відомі останні видання — Нестле-Аланда (NA28, 2012; UBS5, 2014) — є прийнятими в академічних колах. Потрібно зауважити, що сьогодні критичний текст НЗ може цитуватися в християнській літературі та вживатися в перекладах НЗ, але в жодній з церков за богослужінням цей текст ніколи не вживався і не є офіційно прийнятим до літургійного вжитку.

Співвідношення священних текстів та традиції

Проблема Писання та Передання особливо гостро постала з часів Реформації у XVI столітті. Різний погляд на традицію вплинув на певні доктринальні питання, що стали розбіжностями між католиками і протестантами. Лютер проголосив принцип: Sola Scriptura (“тільки Писання”), що став однією з найважливіших тез Реформації. За цим принципом, єдиним джерелом віровчення є Святе Письмо, причому у частині Старого Завіту — тільки канонічні книги. Тому Реформація потребувала чіткого та остаточного визначення канону священних книг.

sacred_texts-24

В Католицькій, Православній та Англіканській Церквах існує поняття “Священного Передання” як другого джерела віровчення. В чомусь це подібно до усної Тори іудаїзму. Проте є відмінності.

До Св. Передання зазвичай відносять:

1) Символи віри та догматичні ороси (віровизнання) Вселенських соборів;

2) літургійні тексти та обряди (принцип: “правилом віри встановлюється правило молитви”, або lex orandi — lex credendi);

3) церковні канони (дисциплінарні), що прийняті на Вселенських та інших авторитетних церковних соборах;

4) твори святих отців та учителів Церкви.

Прихильники важливості Передання апелюють до авторитету отців церкви. Наприклад, один з найвищих авторитетів, святитель Василій Великий (IV ст.) писав:

З усіх догматів і традицій, що зберігає Церква, одні отримані з письмового джерела, а інші прийняті від переданого таємно апостольського передання. Для благочестя ж ті і другі мають однакову силу… Позаяк якби ми наважились відкинути неписані звичаї… то… залишимо від апостольської проповіді саму зовнішню оболонку (Правило 91).

Корпус Св. Передання не є чітко визначеним та обмеженим. Це передусім не корпус текстів, а досвід життя в традиції. Але не все, що існує в наявній традиції, є Св. Переданням. Є Передання (в однині) та передання (в множині). Не все в емпірічній церкві є правильнім та гідним наслідування. Прихильники авторитету Передання звертають увагу на те, що канон Св. Письма був сформований не одразу, а поступово, з плином історії, на підставі авторитету Передання. Церква на підставі власних критеріїв — тобто Передання — визначала, які книги є авторитетними та гідними того, щоб бути Св. Письмом.

Авторитет перекладів

Християнство з першого покоління християн вже стало перекладом. Переклади не тільки можливі, вони є нормою.

sacred_texts-25

Ісус проповідував арамейською мовою, але всі тексти Нового Завіту були написані розмовною грецькою “койне”. В різні часи в деяких християнських спільнотах були спроби визначити “священні” мови, якими можна було читати Святе Письмо — чи то за богослужінням, чи то приватно. Це стосувалося латини на Заході та церковнослов’янської мови в Росії. Проте ці погляди зазнали поразки. Жоден з перекладів не є “канонізованим”. Поняття богонатхненності засвоюється сенсу текстів, а не словам.

Можливість інтерпретацій

Два підходи:

1) Бог наставляє кожного читача Біблії і дає розуміти істину (протестанти).

2) Бог дає настанову читачам Біблії через церковне вчення (католики та православні). Цей підхід не виключає першого, а є його доповненням.

Християнський підхід до читання Біблії: Старий Завіт розкривається в Новому. НЗ є прихований в Старому. Щоб повніше розуміти Біблію, потрібно паралельно вивчати тексти і Старого, і Нового Завітів. Старий Завіт потрібно розуміти “в світлі Нового Завіту” — тобто з урахуванням подій та текстів НЗ.

Обов’язки вірян по відношенню до священних текстів

Сьогодні християнські проповідники в усіх конфесіях та деномінаціях заохочують вірян самостійно регулярно і частіше читати Святе Письмо. Святе Письмо покладене в основу всіх церковних богослужінь літургійних церков. З нього беруться псалми та пісні, його теми та образи вплітаються в церковні гімни. Святе Письмо читають за богослужінням та пояснюють в проповіді. Кожний християнин зобов’язаний дотримуватися заповідей Божих та християнських принципів життя, що викладені в Біблії. Багато християн вважають за обов’язок: читати, вивчати та навчати дітей розумінню Св. Письма.

Висновки. Авторитет священних книг заснований на одкровенні Бога. Проте думка більшості: текст Біблії не є прямим одкровенням, це — слово, записане людьми, які були натхненні Богом. Найвищий авторитет мають канонічні книги Старого Завіту та НЗ. Старий Завіт потрібно розуміти в світлі Нового. Для більшості християн важливим є також авторитет Св. Передання. Переклади можливі та бажані, прийняті церквами переклади читаються за богослужінням. Перевага надається розумінню, а не оригіналу. Читати Біблію та розуміти може кожний, але більшість вважає за потрібне брати до уваги традицію тлумачення.

Іслам

Священна книга Ісламу — Коран. Він містить 114 сур. Деякі з них були послані Мухаммаду в Меккі, деякі — в Медині. Тому певною мірою Коран можна розглядати як корпус священних текстів, але водночас весь Коран є цілісною книгою. Коран одразу був записаний у формі кодексу, тобто звичної нам книги, а не свитку.

sacred_texts-26

Авторитет Корану

Для мусульман Коран є прямим одкровенням Бога. Авторитет заснований на тому, що це є саме слово Аллаха, його останнє послання всьому людству. Коран був ниспосланий останньому посланцю Аллаха — пророку Мухаммаду, арабською мовою. Значення Корану розповсюджується за усі межі часу та простору.

Для мусульман Коран не просто є богонатхненним, він — безпосереднє слово від Бога, як скрижалі Мойсея, на яких самим Богом було вибито текст десяти заповідей.

sacred_texts-27

Складання канону

За справжній Коран вважається той текст, що був використаний в мусхафі ‘Усмана — найдавнішому рукопису Корана (не пізніше 656 року н.е.), що зберігся до наших часів. Вважається, що цей рукопис закривавлений кров’ю третього халіфа — ‘Усмана.

Сам пророк Мухаммад, кому Аллах посилав одкровення, не вмів ані читати, ані писати. Мусульмани вірують, що в цьому був також Божий задум:

“Бо ти не читав жодного Писання та не писав жодної літери своєю рукою. Якби ти читав та писав, нечестивці сумнівалися б, що це від Аллаха” (Сура 29, аят 48).

Оскільки Мухаммад не вмів писати, то запам’ятовував усе, що посилав йому Аллах в одкровенні. Потім він переповідав це найближчим учням та секретарям, які й записували текст. Загалом було кілька десятків учнів, які знали ввесь текст Корану напам’ять. Цих людей називають хафізами Корану. Також було приблизно 40 секретарів, які під декламування пророка Мухаммада записували текст.

Спочатку ці записи існували у розрізненому вигляді, але не довго. На кожному рукописі було занотоване, хто саме з секретарів це писав.

Одразу після смерті Мухаммада перший халіф Абу Бакр зібрав воєдино тексти Корану, але через скору смерть не встиг скликати комісію для канонізації тексту.

Канонізований текст був за третього халіфа ‘Усмана. Він зібрав разом секретарів Мухаммада, які ще залишалися живими, та його учнів, що знали тексти напам’ять. На цьому зібранні було, по-перше, зібрано та затверджено повний текст Корану. Тобто, визначено канонічний текст. По-друге, тут було написано вісім перших рукописних примірників канонічного Корану.

sacred_texts-28

Текстологічні питання

Питання про авторство Корану для мусульман взагалі не існує. Відомі імена усіх тих, хто записував перші тексти під диктант Мухаммада, а пізніше брав участь у канонізаційній комісії.

За переконанням мусульман, Коран зберігається тією мовою, якою був ниспосланий, без жодних виправлень, інтерполяцій чи видалень. Пізніших вставок не існує. Той текст, що було затверджено комісією за ‘Усмана, є ідентичним сучасному арабському тексту. Єдина відмінність — шрифт. Тепер він сучасний, а не давній.

Всього в світі існує понад 250 тисяч рукописів Корану. В деяких давніших з них існують певні варіації у написанні голосних. Всі нові знахідки рукописів досліджують у спеціальному Інституті Священного Корану в місті Медіна (Саудівська Аравія). Час від часу знаходять рукописи, що містять давні фрагменти тексту. Як правило, вони повністю тотожні канонічному Корану. Мусульмани вірують, що ніколи не буде знайдено якийсь Коран, чи то у вигляді фрагментів, чи то повний, який би відрізнявся від єдиного загальновідомого тексту. Якщо ж знайдений текст все ж таки у чомусь відрізнятиметься від відомого, в такому разі його не можна вважати за Коран.

Мусульманські вчені усвідомлюють, що при переписуванні рукописів Корану до тексту могли потрапляти якісь ненавмисні помилки. Це є прикладом того, що людям властиво помилятися. Але для мусульман важливо, що подібні випадки не можуть розглядатися як доведення наявності якихось викривлень в Корані.

Людей, які піддають сумніву божественний авторитет та авторство Корана, мусульмани вважають за відступників. Мусульманин не стане навіть припускати можливість еволюції тексту Корану. Думка про те, що форми та структури, які містяться в текстах Корану, можуть бути простежені в арабській літературі VII-VIII століть, приводить до повної секуляризації тексту та позбавленню його святості.

Співвідношення священних текстів та традиції

Поняття про передання існує. Це — сунна пророка Мухаммада. Сунна є джерелом, яке доповнює та допомагає зрозуміти священну книгу Коран.

Все священне передання — сунна — для мусульман пов’язане з пророком Мухаммадом. Фактично сунна не може розширюватися, бо майже неможливо, щоб знайшовся якийсь раніше невідомий текст, пов’язаний з пророком.

Досвід сподвижників Мухаммада та їхніх учнів теж має певний авторитет для мусульман, але вже не є сунною — переданням.

Авторитет перекладів

Більша частина мусульман, але не всі, вважають, що Коран можна та навіть потрібно перекладати національними мовами. Переклади робляться для того, щоб більшість людей мали можливість ознайомитися зі смислами, що містяться в одкровенні Аллаха.

sacred_texts-29

Деякі мусульмани, наприклад, присутні в Україні послідовники Духовного управління мусульман України, вважають, що перекладати Коран неможливо в принципі. Існуючі переклади вони називають “лже-перекладами”. Вони наполягають на тому, що край важливою є вірна вимова кожного звуку, особливо в іменах Аллаха та Мухаммада.

Переклади Корану мають назву “переклад смислів”, тобто не буквальний. Будь-який переклад вже не є священним текстом, не має сакральності, не є словом Божим. Його не можна використовувати в молитвах, але можна — в проповіді та літературі.

Ступінь авторитетності перекладу залежить від його якості. Всі нові переклади проходять перевірку в Інституті Священного Корану. Найбільш якісні переклади, що пройшли перевірку, визнаються такими, що богословськи вірно передають священні смисли. Ці переклади видаються великими накладами. У таких виданнях текст національною мовою друкується паралельно з оригінальним арабським текстом.

Можливість інтерпретацій

Кожний може читати Коран. Проте законне право писати на теми Ісламу мають тільки віддані мусульмани. Мусульманам слід ухилятися від будь-яких тлумачень священного тексту, що походять від християн або іудеїв. Можуть бути відхилені праці навіть відданого мусульманина, якщо їм не вистачає переваг.

Мусульмани зобов’язані вірувати та визнавати, що Тора, Псалтир та Євангеліє були божественним одкровенням, посланим попереднім пророкам. Однак ці тексти мусульмани вважають пошкодженими. Через кількість редакцій та перекладів, на переконання мусульман, ці тексти було спотворено. Тепер вони містять деякі фрагменти божественного одкровення, але ці фрагменти розкидані по всьому тексту, так що їх украй важко розрізнити від того, що дописано людьми.

Обов’язки вірян по відношенню до священних текстів

Мусульмани зберігають, вивчають та застосовують Коран в своєму житті. В ньому вони знаходять джерело знання про Бога та про Його заповіді для суспільства та для кожної людини. Також мусульмани отримують через Коран духовну настанову шляхом старанно врегульованої ритуальної рецитації. Рецитація має завжди виконуватися настільки прекрасно, наскільки може бути прекрасним піснеспів. Мусульмани насолоджуються читанням Корану вголос не тільки як естетичним надбанням. Саме звучання коранічного арабського тексту, за умови належного виконання, підносить слухачів на висоти духовного досвіду та насолоди. Цей феномен спостерігають і ті, хто не знає арабської. Часом припускають, що такі люди “схоплюють” найглибший, найхвилюючий рівень Корану, навіть коли не розуміють буквального сенсу слів. При правильному читанні Корану на читця та слухачів сходить Сакіна — “безтурботність”, Божественна присутність (пор. з єврейською “Шехіна”). Втім, мусульмани мають не тільки насолоджуватися звучанням, а й вникати в сенс коранічного повідомлення. Хто не знає арабської, робить це через переклади або перекази.

Більшість мусульман вміє читати Коран вголос, принаймні, на елементарному рівні. Ті, хто не вміють цього, знають, як вшановувати Книгу та вірно слухати рецитацію. Доторкатися Корану можна тільки в стані ритуальної чистоти. Коран кладуть на чисте та найвище місце, нічого не можна класти на нього зверху. Не можна також писати чи робити якісь мітки на сторінках Корану. Особливою заслугою вважається вивчення Корану напам’ять. Той, хто вивчив, називається “сторожем” одкровення.

Висновки. Коран — це центральна реальність для мусульман, без нього була би неможливою ця релігійна традиція. Для мусульман надзвичайно важливим є божественний авторитет тексту та його непошкодженість. Будь-які сумніви в безпомилковості Корану та сама припустимість наявності в ньому людського елементу вважаються за відступництво. Читання тексту Корану розглядається як засіб духовного поєднання з Богом. Переклади можливі, але для молитви обов’язковим є використання оригіналу. Правильна рецитація навіть за відсутності розуміння мови здатне підносити вірянина на духовні висоти і прикликати Божу присутність. Читати Коран дозволено всім, переклади національними мовами мають бути офіційно затверджені. Наукове тлумачення дозволяється тільки тим, хто має для цього відповідну освіту та навички.

Висновки

Ми розглянули ставлення до священних текстів в трьох релігіях, які усвідомлюють своє походження від завіту праотця Авраама (Ібрагіма) з Богом. Впродовж століть чи вже навіть тисячоліть для вірян першоджерелом власної релігійної традиції є священні тексти. Як ми побачили, священні тексти в іудаїзмі, християнстві та іслами за змістом мають багато спільного чи навіть подекуди повністю тотожні (як ТаНаХ та Старий Завіт).

sacred_texts-31

Але усвідомлення статусу священних текстів різне.

sacred_texts-30

Для іудаїзму тексти ТаНаХу неоднорідні за авторитетом. Після прямого диктанту Бога, яким бачать Тору, записану Мойсеєм, одкровення переходить в ступінь натхненності “пророчим духом” та “святим духом”, тобто є різні ступені натхненності та відповідно авторитету. Тору читають як Слово Боже, до сувоїв Тори ставляться з великою пошаною, фрагменти з книги Дварім, що містять Шма, закладають у філактерії (коробочки на чоло при молитві) та мезузу (кріпиться до косяку дверей). Вірянин повинний знати священні тексти, у вік повноліття вміти читати їх мовою оригіналу, вивчати їх, присвячуючи цьому ввесь вільний час. Для розуміння записаної Тори іудей має брати до уваги традицію, засвідчену в усній Торі — Талмуді.

Біблія є збіркою священних книг християнства, але в повному сенсі Словом Божим для християн є Ісус — якого в Євангелії від Іоана називають “Словом”, що було “споконвіку у Бога” та “стало плоттю”. Священні книги мають статус богонатхненності, проте більшість християн розуміють це не в сенсі абсолютної безпомилковості. Біблія є книгою, що безпомилкова в істині, тобто у відповідях на головні питання віри та в настановах щодо шляху спасіння. Священні книги християни можуть читати національними мовами. Священні тексти читають за богослужінням. Вони покладені в основу молитов та доктринального вчення різних християнських конфесій. Читання Слова Божого посідає важливе місце в повсякденній практиці тих, хто прагне глибшого духовного життя. Можна згадати практику Lectio Divina (молитовного читання). Читати та розуміти Біблію може кожен вірянин. Більшість християн вважають, що при цьому треба зважати на традицію тлумачення текстів в досвіді Церкви.

В Ісламі Коран посідає унікальне місце. Значення Корану для мусульман часом порівнюють із значенням Ісуса для християн. Рецитація Корану належним чином арабською мовою прикликає на виконавця та на слухачів Сакіну — присутність Божу. Цю практику можна тільки приблизно порівняти з Lectio Divina чи Ісусовою молитвою, бо в найповніший спосіб поєднання із Словом Божим для християн відбувається не через читання або рецитацію тексту, а через причащення Тіла Христового за “переломленням хліба”. Молитися та читати Коран заради спілкування з Богом мусульманин має виключно арабською мовою. Але читати заради розуміння можна й “переклади смислів”. Заохочується вивчення повного тексту Корану напам’ять.

sacred_texts-32

Яке місце посідають священні книги у власній ідентичності кожної з оглянутих нами релігій? Перефразуючи, можна поставити питання: що станеться з релігійною традицією, якщо, припустимо, внаслідок катастрофи будуть повністю втрачені всі її священні книги? Чи залишиться вона собою?

Поставимо питання до кожної з релігій: Чи був момент на початку її історії, коли вона існувала, не маючи власних священних книг?

Найважче дати відповідь щодо іудаїзму. Хоча він бачить себе як продовження завіту Бога з Авраамом, перше оформлення іудаїзму як релігійної системи, відповідно до власних уявлень, відбувається під час Виходу. На Синаї Бог через Мойсея дає ізраїльському народу Тору. Втім, остаточна редакція книг Тори, за даними науки, відбулася у часи Вавилонського полону. За часів Іосії в Іудеї було проведено релігійну реформу (622 рік), після того як в Храмі було “знайдено” “книгу Завіту” (це пов’язують із найденням чи радше створенням тексту книги Второзаконня). При цьому в книзі 2 Царів (4 Царств) зазначається, що до цього культ в Іудеї не відповідав приписам Синайського законодавства. Тобто, іудейська спільнота свого часу жила без Тори, але це життя не було вірним. Щоб жити вірно, потрібно знати Тору та дотримуватися її. За умови втрати текстів Тори та людей, що знають її напам’ять, постане велика криза ідентичності.

Християнству в цьому плані набагато простіше. Християнська Церква існувала кілька десятиліть без жодних власних священних текстів. Склад повного корпусу священних книг на Сході дискутувався аж до кінця IX століття і так і не став остаточно визначений. На Заході межі канону НЗ були не зовсім чіткими аж до часів Реформації (XVI ст.). Якщо припустити втрату всіх примірників та записів текстів Біблії, це стане великою, але не руйнівною проблемою. Євангеліє народилося в Церкві, тому християнська Церква бачить себе такою, що, керована Духом Божим, зможе знову створити Святе Письмо — і необов’язково в такому самому вигляді, як зараз. “Справжній народ євангельський має бути такою спільнотою, яка могла б сама написати Святе Письмо”, — навчав православний митрополит Антоній Сурозький (кін. ХХ ст.).

Коран лежить на самому початку існування Ісламу. Ця релігія почалася з того, що Мухаммад став отримувати одкровення від Бога, які після його смерті були записані в вигляді текстів та склали Коран. За мусульманським переданням, Коран зберігається на небесах біля престолу Аллаха. Тому уявити собі втрату Корану для ісламу просто неможливо. Гіпотетична втрата Корану призведе до суцільного краху мусульманської ідентичності.

Джерела та література

  1. Аль-Азами, Мухаммад Мустафа. История Коранического текста. Пер. с англ. Ю. Косенко, Л. Самсоненко. Киев: Ансар Фаундейшн, 2015. — 368 с.
  2. Браун, Реймонд. Введение в Новый Завет. Том 1. Пер. с англ. Москва: Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 2007. — 450 с.
  3. Ґолдінґей, Джон. Вступ до Старого Заповіту. Дослідження текстів, підходів та проблематики. Пер. з англ. [Електронне видання винятково для індивідуального користування. Київ: Християнський центр “Реаліс”], б. р.
  4. Денни, Фредерик М. “Ислам и мусульманская община”. Пер. В.В. Федорин. // Религиозные традиции мира. В 2-х тт. Т. 2. Москва: Крон-Пресс, 1996. Сс. 5-117.
  5. Єленський, Віктор. Велике повернення: Релігія у глобальній політиці та міжнародних відносинах кінця ХХ — початку ХХІ століття. Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2013. — 504 с.
  6. Кислюк К.В., Кучер О.Н. Религиоведение: Учебник для высш. учебных заведений. 4-е изд., испр. и доп. Ростов-на-Дону: Феникс, Харьков: Торсинг, 2004. — 512 с.
  7. Мецгер, Брюс М. Канон Нового Завета. Пер. с англ. Д. Гзгзян. Москва: Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 1998. — 332 с.
  8. Мецгер, Брюс М.; Эрман, Барт Д. Текстология Нового Завета. Изд. 2-е, перераб. и доп. Пер. с англ. Д. Браткин. Москва: Издательство ББИ, 2013. — хх + 405 с.
  9. Пантелеимон (Королев). “Судьба священных текстов в исламе, иудаизме и христианстве. // Православие и мир, 25.08.2011 [Електронний ресурс: http://www.pravmir.ru/udivitelnaya-sudba-svyashhennyx-tekstov-v-islame-iudaizme-i-xristianstve/ Переглянуто 24.02.2016].
  10. Тов, Эмануэл. Текстология Ветхого Завета. Пер. К. Бурмистров, Г. Ястребов. Москва: Библейско- богословский институт св. апостола Андрея, 2001. — xxxvii + 425 c.
  11. Фишбейн, Майкл. “Религиозные традиции иудаизма”. Пер. Л. В. Маневич. // Религиозные традиции мира. В 2-х тт. Т. 1. Москва: Крон-Пресс, 1996. Сс. 471-570.
  12. Фрик, Генрих. “Сравнительное религиоведение”. Пер. В. Г. Мосолов. // Мистика. Религия. Наука. Классики мирового религиоведения. Антология. Сост. и общ. ред. А. Н. Красникова. Москва: Канон+, 1998. Сс. 315-332.
  13. Особисте листування автора з Авромом Шмулевичем, равином ортодоксального іудаїзму з Єрусалима, Ізраїль.
  14. Особисте листування автора з Саїдом Ісмагіловим, муфтієм Духовного управління мусульман України “Умма”.
  15. Особисте листування автора з Зоар Хальфан, гідом по Ізраїлю.
  16. Особисте спілкування автора з Олександром Духовним, головним рабином Київа і України Об’єдннання прогресивних юдейських спільнот.
  17. Особисте спілкування автора з Пінхасом Полонським, доктором теології, автором серії книг “Біблійна динаміка” по тлумаченню священних текстів в іудаїзмі.
  18. Особисте спілкування автора з шейхом Рустамом Гафурі, керівником інформаційного відділу Духовного управління мусульман України.

Залишити відповідь