В Україні досить багато монастирів – великих і маленьких, відомих на весь православний світ, і тільки-но встановлюваних, але серед них є три Лаври, авторитет яких є незаперечним, а вплив на церковне та й мирське життя України, поза сумнівами, – дуже вагомим. Перш за все це Києво-Печерська Лавра (з 1688р.), а також Почаївська Лавра (з 1833 р.) та Свято-Успенська Святогірська Лавра, яка з недавньої пори (з 9 травня 2004 р.) займає все вагоміше і впливовіше місце. Саме про останню розповідає В’ячеслав НЕСТЕРОВ.
Серед зовсім небагатьох пам’яток релігійного та архітектурного життя Східної України Святі Гори є унікальним місцем, куди лине відновлений потік прочан та туристів зі всієї Східної Європи. Тут, на відміну від інших Лавр, збереглося те єднання з природою, той простір, те відчуття Бога, яке втратилось в урбаністичному оточенні. Слова святителя Філарета, які він вирік півтора століття тому: “Тут так близько до неба, та так далеко від землі! Якщо тут не навчишся молитися, то де ще?”, – діють дотепер. Монастир, річка Сіверський Донець, крейдяна гора, що дала початок монастирському життю, ліси та поля навколо є єдиним цілим – Лаврою природною та духовною на Сході нашої країни.


Насправді історія створення печер в Святих Горах сягає ще Кам’яного Віку і пояснюється зручним “нависанням” крейдяної скелі над звивистою течією Сіверського Донця, що давало можливість контролювати всі річкові пересування, а також “великий перевіз” – переправу через річку. Тому в історії Святих Гір не бракувало ні “печених злих людей”, ні хозар, що утримували тут один з форпостів своєї імперії, ні пізніших “разбойных людишек”, як майже лагідно називали бандитські шайки головорізів різного штибу російські “приказные грамоты”. За “розбійним людством”, а подекуди і разом з ним, схиляючи тих до “царевої служби”, йшли монахи, які словом Божим та невтомною працею серед “козакуючих” бандитів перетворювали тих на захисників православної віри та православного людства. Так було всюди і в Україні, і в Росії. Не виключенням стали і Святі Гори, перетворившись з розбійничого кубла на висунутий далеко на південь від останніх православних поселень в Дикому Степу форпост православ’я та Слобідської України.
Ще в 1526 році німецький посол Сігізмунд Герберштейн в книзі “Записки про Московські справи” писав зі слів московських службовців про статуї та кам’яні зображення біля Святих Гір, що можемо пояснити як якийсь поганський обрядовий комплекс, або ознаки панування тут розбійної ватаги. А вже 1624 року тут існує монастир, якому сам цар Михайло Федорович дарує частину доходу з кабацьких промислів та мита. В Синодику 1710 року читаємо: “И по свидетельству оными Царскими Грамотами сия Святогорская Успенская пустынная обитель благоволением Божием начася прежде или сначала царствования Царя и Великого князя Михаила Федоровича от сего прежде сто лет быти”. Зрозуміло, що образ споконвічного монастиря привабливіше ніж образ воюючого монаха, але подвиг безіменних чорноризців, що перетворили військову фортецю на подібність Афонських гір, не менш вражаючий.
Ставши монастирем, Святі Гори не перестали бути форпостом, що був розташований на території Дикого Поля за двісті кілометрів від найближчого населеного пункту Білогородської засічної лінії міста Валуйки. Тому монахи були одночасно і проводирями душ місцевого гарнізону стрільців, і пушкарями чотирьох монастирських гармат, що стояли тут же в печерних каплицях, і спостережниками за переміщеннями татар по Степу. Зберігся лист цих ченців до московського царя: “Царю-государю и великому Князю Михаилу Федоровичу всея Руси и великому государю, святейшему патриарху Филарету Никитичу Московскому и всея Руси, бьют челом Святых Гор из Пустыни Пречистые Богородицы нищие ваши государевы богомольцы – черный поп Семионище с братией: в прошлом, государь, в 1628 г. Приходили к Святым Горам татары и ваше государево богомолье разорили, церковное и монастырское строение поимали все без остатку, и нас, богомольцев ваших, поимали в полон. И Божиим изволением, Пречистые Богородицы милостью, а вашим государским жалованьем господу Богу освободи нас из неволи, и прибрели в Святые Горы. Скитаемся наги и боси, и голодни, а братии, государь, у вашего государева богомолья во Святых Горах множится. В нынешнее число семнадцать братьев, а прокормиться нам, нищим, нечем…” Доводилось боронитися обителі як від татар ногайських і кримських, так і від “черкасів польських”, тобто українських козаків. У 1645 році майбутній славетний полковник Іван Богун з Семеном Забуським напали та пограбували Святогірський монастир. За це Богуна оголосили в Московському царстві злодієм, якого чекає шибениця. Може тому – через острах загинути ганебною смертю – Богун і не присягав цареві в Переяславі.
Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького принесла з собою хвилю переселень у ще донедавна майже незаселені степи Слобідської України. Кордон незаселеного православними Степу пересувався все далі на південь. Щоправда, ще раз був розорений монастир людьми Івана Брюховецького в 1668 році. “В прошлом во 1668 году в измену Ивашки Брюховецкого того монастыря в церкви церковные ризы и книги от воровских людей пограблены” – жалілися монахи. Хоча тут можна припускати набіг будь-кого з отаманів тої некерованої юрби козаків, що спочатку на Чорній Раді обрали собі Брюховецького на гетьмана, а потім його ж “підняли на піки”.

Хід веде до квадратної каплиці, а потім до головного храму печерного комплексу – храму Івана Предтечі.

Площа храму становить 46 кв. м, висота 3,5 м. У центрі храму розташований крейдяний стовп, із заходу в стіні прорубані два вікна, що виходять на річку. Вівтаря як такого в храмі не існує, але з “престольної” сторони зараз є ніши з іконами. Із східної частини храму є також хід до келій ченців, а із заходу до церкви примикає приміщення площею майже 14 кв. м, де розташовуються прочани під час богослужінь і дотепер. Письменник А.М. Муравйов писав про цей храм в середині ХІХ ст.: “Сперва взошли мы в малую церковь Святителя Николая, всю ископанную в скале, которой своды опирались на одинокий меловой столб, подсеченный не временем, а людьми; на этом столбе явилась по преданию чудотворная икона Святителя и усердие народное изгрызало столб ради исцелений так, что принуждены были обложить его камнем”.
Ікона святого Миколая зберігалася в Успенському соборі монастиря, стала найбільш відомою його святинею, але була втрачена після закриття монастиря вже в ХХ столітті. Поряд з храмом Івана Предтечі розташовані три келії монахів з віконцями та залишками крейдяних ліжок. Площа келій від 7 до 10 кв. м. Опалювалися всі три келії однією піччю. Неподалік від храму, на відстані 14 м, вирубана трапезна площею 25 кв. м. До неї ведуть декілька ходів, в тому числі і ходи від інших поверхів комплексу, яких вже тепер не існує. Нижче за келії розташована поховальна камера-усипальниця – кісниця, завдовжки 25 м з 13 поховальними нішами, вирубаними в скелі. Над цим комплексом печер існувало ще три поверхи, центральним елементом яких була печерна церква, створена ченцями в 1634 р. на честь Успення Пресвятої Богородиці. Від неї до нас дійшла лише вівтарна частина, вирубана в скелі, що складає тепер вівтар сучасної Миколаївської церкви. На останньому – п’ятому ярусі існувала крейдяна дзвіниця, вирубана над Успенським храмом вище на 13 м. А на четвертому розміщувалася сторожа та існували келії для подорожуючих мирян – своєрідний готель.
Незважаючи на значні втрати впродовж чотирьох століть, і досі комплекс печерних споруд Святогір’я вражає розмахом та об’ємами проведеної монахами підземної роботи.

XVIII століття знаменувало для Святогір’я перехід від печерного життя на скелі до будування кам’яних храмів на березі річки Сіверський Донець. Перш за все побудований був центральний храм – Успенський собор. Храм було побудовано в стилі українського бароко, але на відміну від Петропавлівського і Миколаївського храмів собор був з однією великою банею, одним заломом, а сама купольна частина містилась на восьмигранному барабані. Ктитором будівництва виступає ізюмський полковник Федір Шидловський. Відновлювач церковного життя в Святогір’ї архимандрит Арсеній писав: “Полковник Изюмского полка, Шидловский, основал сию церковь в 1698 году, когда начали здесь селиться слободі Украинские и безопасность позволила монашествующим сойти со скалы, чтобы основаться у ее подножия для большего удобства”. Була також відбудована дерев’яна церква Петра та Павла, яку освятили в 1763 році. Доля цього Петропавлівського храму, як і першого, досить драматична. За розповіддю святогірського старця о. Мафусаїла, перед закриттям монастиря в 1787 р. трапився “земляний удар”, тобто землетрус. З великим тріском частини крейдяного бескиду відвалилися від скелі. Іноки попадали на підлогу, чекаючи своєї кончини. Але храм тоді не було зруйновано. Після закриття монастиря Петропавлівська церква була продана в Бахмутський повіт. Пізніше, в ХІХ ст., Петропавлівська церква вже не відновлювалась.


Є різні припущення щодо причин закриття обителі, що був виголошений Маніфестом імператриці Катерини ІІ про секуляризацію церковних і монастирських володінь від 1787р., адже цей маніфест торкнувся не всіх монастирів. Певний інтерес до земельних володінь монастиря мав світліший князь Григорій Потьомкін-Таврійський. У 1790 р. він таки отримав цю “рощицу Святогорскую” від Катерини ІІ в подарунок. Але найімовірніше монастир став занадто впливовим в цілому краї, користувався пошаною Запорозької Січі та Дону, ставав в ряд з Київським, Чернігівським, Переяславським та Харківським центрами навчання та культури. Тому й вирішено було його знищити. Майно монастиря – 27,9 тис. десятин землі та 2120 душ податних селян було передане в казну, а потім приєднано до і без того величезного майна світлішого князя. Церкви стали парафіяльними, монахи були переведені в інші монастирі, і чернечі подвиги припинилися в Святих Горах на 57 років.
Ще в 30-х рр. ХІХ ст. спробу відновити діяльність Святогірського монастиря здійснили два запорізькі монахи – єродиякон Ісайя та Мефодій, що повернулися в Україну з-за Дунаю під час Турецької війни. Але ця спроба наштовхнулася на незгоду власника маєтку Святі Гори В.В. Енгельгардта. Уже сама по собі така спроба є дуже промовистою: усе ще була жива пам’ять про славетний Святогірський монастир серед задунайського Запорозького козацтва; усе ще сподівалися залишки Січі на відновлення своєї обителі.

Офіційне святкування з приводу відновлення Святогірського монастиря відбулося в серпні 1844 р. у престольне свято обителі – Успення Пресвятої Богородиці, після чого почались роботи по будівництву нового архітектурного комплексу монастиря. Будівлі XVII ст., доби козацького бароко, були розібрані, натомість нові будівлі виконувались вже в офіційному візантійсько-руському синодальному стилі, автором якого вважається Костянтин Тон, імператорський архітектор та проектувальник Кремлівського палацу та храму Христа Спасителя. В розробці проекту забудови Святогірського монастиря брав участь молодший брат Костянтина Тона – Андрій Тон, архітектор Харківського університету. За його ж проектом була побудована і нова церква з дзвіницею – Покровська. Будівництво храму розпочалось 1847 року і було завершене 1850 року. Дзвіниця до неї добудована в 1851 р.




Споруджувати собор підрядився селянин Володимирської губернії Яків Сергійович Єрьомін. Власниця Святогірського маєтку Т.Б. Потьомкіна взяла на себе постачання будівництва будівельними матеріалами, а цегла для собору виготовлялася на цегляному заводі в самій обителі. Під час будівництва було виявлено підземний струмок перед самим храмом, що зумовило будування двох фонтанів у вигляді хрестів. Народна уява і дотепер вважає воду з тих фонтанів цілющою.
Влітку 1868 р. спорудження храму було в цілому закінчене, і 4 вересня архиєпископ Харківський Макарій (Булгаков) освятив головний престол в ім’я Успення Пресвятої Богородиці. Собор хрещатобаневий, тринавовий, увінчаний п’ятьма восьмигранними банями з наметовими верхами. Східний фасад храму має три напівкруглі апсиди. Центральна апсида ширша від бокових. Праворуч від центрального вівтаря влаштовано престол на честь святих великомучениці Варвари та мучениці Тетяни, який було освячено 13 вересня 1868 р. Ліворуч, у боковій апсиді, знаходиться третій престол в ім’я святителів Дмитрія, Митрофана і Тихона. Освятили його 9 вересня 1868 р. Будівля храму розташована на високому кам’яному стилобаті зі сходами, які ведуть до північного порталу собору. Таким чином для того, щоб зайти в собор із заходу, його треба обійти. Загальна висота храму – 53 м, довжина зі сходу на захід – 42 м, ширина – 32 м. Не важаючи на деяку масивність, храм вражає своїми пропорціями та співвідношенням частин, яке утворює закінчений гармонійний ансамбль. П’ять восьмигранних бань утворюють композиційний верх пам’ятки. Центральна баня має світлові прорізи-вікна, через які денне світло проникає в під купольну частину храму. На відміну від центральної бані, чотири бокові бані без світлових прорізів та закриті з боку інтер’єру. За церковною традицією кокошники символізують єрархію небесної церкви: 9 чинів ангелів і 9 чинів праведників. Не випадково в інтер’єрі храму в центральному барабані на кожній грані зображені образи святих Праотців, Пророків, Святителів, Преподобних. Інтер’єр Успенського собору був опоряджений під мармур, а місця розпису окреслювались облямуванням, тобто написаними рамами. Це надавало собору дуже величного вигляду. Зараз стіни собору побілені. Повернення до опорядження штучним мармуром – справа майбутнього. Солея довжиною п’ять сходинок та підлога храму були виконані з дубового паркету. У куполі центральної бані зображена композиція “Свята Трійця”. Нижче, на восьми гранях головної бані, створені композиції “Архангели”, “Праотці”, “Царі”, “Мучениці”, “Преподобні”, “Святителі”, “Апостоли”, “Пророки”. На вітрилах бані зображено чотирьох Євангелістів, а між вітрилами розташовані чотири металеві медальйони з образами Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, Івана Предтечі та нерукотворного образу Спасителя. На західній стіні збереглися зображення Арсенія та Пахомія. Весь інший живопис храму втрачений в ХХ ст. За описами сучасників, інше оздоблення виглядало так: “На стенах среднего отделения, в два яруса расположены изображения в рост человека всех 12 апостолов… В южном отделении лики мучеников и мучениц, изображенные на его стенах, согласуют посвящение южного предела Св. мученицам. В северном – святитель Вселенские и российские, ликами украшают стены, напоминая в свою очередь посвящение северного придела трем новоявленным великим святителям и чудотворцам земли Русской. Западная стена храма занята изображениями Преподобных”. Іконостас був різьблений з позолотою та мав чотири яруси ікон. У центральній частині його висота дорівнювала 14 м. Ширина іконостасу – 26 м.


Ще далі на схід від монастиря в 40-х рр. ХІХ ст. відновлюється так зване “Святе місце” чи скит Великого Арсенія – відлюдкуватий скит з декількома печерами, кам’яною церквою на честь великого Арсенія, каплицею, дерев’яними будинками келій, трапезною, огорожею зі святими воротами. Загальна довжина лабіринту печер “Святого місця” складає більше ніж 123 м. Кількість ченців тут не перевищувала 15-20 чоловік. Зазвичай, скит був закритий для відвідування прочан і відкривався лише чотири рази на рік. Сьогодні печери – в захаращеному стані, а будівель скиту не залишилося.
Для прочан, які все у більшій кількості навідувалися до монастиря, в 40-50 рр. ХІХ ст. були збудовані також Андріївська каплиця, що межує з Миколаївською церквою на крейдяній горі, Кирило-Мефодіївські сходи, павільйон прочан – Печерник та готель.

Крім релігійних споруд монастир мав декілька корпусів дво- та триповерхових келій для братії, господарський корпус з господарським двором, кузню, що і тепер працюють в монастирі, а за межами монастиря обитель мала цегляний та свічний заводи, пасіку на 600 вуликів, чотири сади, двір у Слов’янську, млини на річках і власні земельні маєтності в інших місцях.




Більше ніж 500 монахів та послушників, десятки тисяч паломників, величезний духовний авторитет, велике господарство, відомість по всій імперії, гостювання царських осіб в обителі і… Революція.
Монастирський літописець пише: “2/15 января 1919 г. бандиты явились в храм, набросились на священнослужителей и начали тащить их в ризах вон из церкви, но затем, по просьбе дали им разоблачится и выгнали на тротуар, куда согнали всех монашествующих (с настоятелем архимандритом Трифоном, казначеем игуменом Герасимом, духовником иеромонахом Каллистом), поставили в ряды и начали обучать воинским приемам; причем, над многими чинились разные тытки: били, толкали, разули на снегу настоятеля и надели на него опорки, стригли волосы, заставляли курить, пить чернила, уксус. Так продолжалось до двух часов дня. После этого погнали всех в трапезную церковь, где вновь подвергались издевательствам, какие только могли тогда бандиты изобресть, особенно на настоятеля извергалась разная хула и ругательства”.

У 70-80-х роках ХХ ст. на території колишнього монастиря виникає музей, починаються роботи з відновлення втрачених культурних цінностей Святих Гір. У 1992 році ченці знову повернулись в Святі Гори. Велика заслуга в цьому першого єпископа Донецької єпархії владики Аліпія (Василя Семеновича Погребняка). У цьому ж 1992 році 4 жовтня в обитель повернулася ікона Святогірської Божої Матері. Оригінал ікони в радянський час був втрачений, але літографічний образ ікони зберігся в м. Слов’янську. Там ікона була відтворена, та хресною ходою, що продовжувалася 9 годин, перенесена в обитель. Святкування Святогірської ікони Божої Матері відбувається тепер кожен рік 30 липня при величезному напливі паломників. Відновлена Святогірська Свято-Успенська Лавра урочисто освячена 25 вересня 2004 року.


7 липня 2009 року братія монастиря отримала мощі відновителя монастиря та його першого настоятеля архимандрита Арсенія (Митрофанова) та мощі прозорливця преподобного Ісаакія (Головіна). Зараз монастир готується до приїзду Патріарха Московського та всієї Руси Кирила.
Використана література:
- Свято-Успенская Святогорская Лавра. Буклет монастиря
- Сайт Донбасс православный
- Лавра на Святых Горах, фотоальбом
- В.Н. Дедов. Святые Горы. От забвения к возрождению. Киев.1995.
- В.Н. Дедов. Святогорский историко-архитектурный заповедник. Путеводитель. Донецк.2007.
- Дедов Владимир. Святогорское имение и его владельцы с конца XVIII до начала ХХ века. Д.2007.
- Подвижники Святогорской пустыни XVII-ХХ веков. Буклет монастыря
- В.М.Дєдов. Святогірська Свято-Успенська Лавра. К.2005.
- Марков Е. Живописная Россия. 1901.:
“Служба в Успенском храме величественная и долгая, по Афонскому уставу… Два многолюдных хора монахов соединяются при пении главнейших стихир в один общий хор, черный ряд мантий и клобуков сурово-траурным полукругом становятся тогда пред царскими вратами и могучие мужественные голоса, свежие и звонкие, какие вырабатываются только на вольном просторе малороссийских степей, без смягчающей примеси дискантов и альтов, – наполняют высокие своды собора важными и торжественными звуками священных песнопений, особенно подходящими ко всему духу монастырской службы”
- А.П. Чехов. Лист до сестри Марії Павлівни від 11 травня 1887р.:
“…При мне, ввиду Николина дня, стеклось около 15 тысяч богомольцев, из коих 8/9 – старухи. До сих пор я не знал, что на свете так много старух, иначе я давно бы уже застрелился… Служба нескончаемая: В 12 часов ночи звонят к утрене, в 5 – к ранней обедне, в 9 – к поздней, в 3 – к акафисту, в 5 – к вечерне, в 6 – к правилам. Перед каждой службой в коридоре слышится плач колокольчика, и бегущий монах просит голосом кредитора, умоляющего своего должника заплатить ему хотя бы по пятаку за рубль: – Господи Иисусе Христе, помилуй нас! Пожалуйте к утрени! Оставаться в номере неловко, а потому встаешь и идешь… Еда монастырская даровая для всех 15000: щи с сушеными пескарями и кулеш. То и другое, равно как и ржаной хлеб, вкусно. Звон замечательный. Певчие плохи.”
- В.І. Немирович-Данченко. “Святі Гори”:
“- Клопов-то, клопов! – брезгливо заметил мой спутник. – Клопы? Клопы у нас есть и сколько угодно! – успокоил нас инок. -Действительно, этот зверь к нашей обители очень привержен… Но от него и пользы немало… для умерщвления плоти и для бодрствования!”
- Епископ Арсений:
“У монаха два крыла: молитва и труд физический. Одно крыло оторви – это будет уже калека, а не монах. Поэтому монахи всегда были и молитвенниками, и великими тружениками. Молитва считается трудом из трудов. Кто не научится трудиться физически, тот никогда не научится молиться. И все эти храмы, которые мы видим, – есть плод усилий монахов, которые подвизались на этом святом месте во все века”.
РІСУ
Як фахівець української культури зі всією відповідальністю заявляю, те що збудували під лаврою – деревяний монастир – це нонсенс, серед слобідської козацької України – московська архітектура 17 століття. Це убого і з розумом немає нічого спільно.