Для тех, кто хочет верить разумно
Киевская Русь > Журнал «Камо грядеши» > Выпуск №3 (16) от 10.2001 > Митрополит Макарій: “Християнство — це не яскравi банi соборiв, а яскравi i чистi душi”

Выпуск №3 (16) от 10.2001

Митрополит Макарій: “Християнство — це не яскравi банi соборiв, а яскравi i чистi душi”


Наш співрозмовник — Митрополит Вiнницький та Могильов-Подiльский Макарiй (Свистун) — довгi роки служив в США та Канадi, був представником Патрiарха при Всесвiтнiй Радi Церков в Женевi. На вiнницькiй кафедрi iз 1992 року. З того ж року — керiвник Вiддiлу зовнiшнiх церковних вiдносин УПЦ. Владика був свідком багатьох подій, що відбувалися в Українському Православ’ї в останні роки, брав в них безпосередню участь. Його спогади та роздуми, сподіваємось, будуть цікавими та корисними для наших читачів.

— Ваше Високопреосвященство, Ви чудово пам’ятаєте ті буремні роки, коли політікани-уніати громили оселі православних священнослужителів, захоплювали храми, знущалися над православними святинями. На початку 90-х років в Україні уніатський фундаменталізм наробив багато шкоди. Але минуло десять років і суспільство живе вже іншими проблемами. А того минулого вже і не згадують, начебто і не було насильства, ганьби і крові. В ті часи Ви очолювали Івано-Франківську єпархію Українського Екзархату РПЦ і прийняли перший удар греко-католицького наступу. Розкажіть, будь ласка, як все починалось?

Трагічні для України події почалися відразу після святкування 1000-ліття християнства на Русі. Я пам’ятаю, як 1989 року я служив літургію у Свято-Воскресенському кафедральному соборі. Під час служби храм Божий почав раптово наповнюватися незнайомими людьми. Як пізніше з’ясувалося, вони приїхали зі Львову. Почалися вигуки з вимогами звільнення храму: “Прибирайтеся геть до Москви! Це не ваш храм, не ваша земля…” — і таке інше. Багато було брутальних слів і крику. Звертаючись до цього натовпу, я просив їх припинити галас і дати можливість завершити літургію. Службу Божу ми не припиняли. А після служби я попросив незнайомців звільнити храм, щоб зачинити його. Храм ми зачинили, і я залишився всередині. Я почав голодування. Разом зі мною в соборі залишилися ще декілька вірних.

Через декілька днів екстремісти залишили облогу собору і пішли із соборної площі. До мене приїхали лікарі, які турбувалися про моє здоров’я. Я послухав їх поради і продовжив голодування вже вдома. Загалом воно тривало 20 днів.

Пізніше я вимушений був поїхати на Собор єпископів РПЦ до Москви, а за себе залишив настоятеля кафедрального собору. Але цей священик зрадив нашу Церкву і здав храм автокефалістам. Потім вже автокефалісти-розкольники віддали його греко-католикам, а самі пішли до колишньої вірменської церкви.

Коли я повернувся із Москви, то у храмі вже правили уніати. А біля мого будинку вони влаштували пікети. Знову я почув ті ж самі крики. Вони вимагали, щоб я негайно вибирався із міста. В ті дні приходили до мене і автокефалісти з пропозицією перейти на їх бік. Навіть просили у мене святе миро. Я відмовив їм, звичайно. Почалися важкі дні і ночі облоги моєї оселі. Ситуація ускладнилася тим, що місцева влада підтримала екстремистів. І через те відродження унії нагадувало вибух. І все ж таки, не дивлячись на погроми і наругу, Православ’я збереглося в області. До війни в Галичині не було православних храмів. Був лише один у Львові. Кругом одні уніати були. І те, що зараз сотні православних парафій по містах і селах — то вже перемога!

— Виявляється, післявоєнні роки, в які уніати знаходилися в лоні РПЦ, не були даремними. Православ’я знову повернулося в край, де 400 років було гнаним. А чи завжди була така ворожнеча між православними і греко-католиками?

— Коли я приїхав у Івано-Франківськ приймати кафедру у 1982 році, то зіткнувся відразу з ворожим ставленням до Православ’я з боку місцевої влади. Влада і різні уповноважені вимагали, щоб літургія починалася дуже рано і закінчувалася до 9-00. Селяни в цей час мусять поратися біля худоби. Нагодувати, поприбирати і т. д. Тому мало хто міг прийти на службу так рано. В такий спосіб влада боролася з нами. Аби люди не йшли до храму. Забороняли проповідувати. Навіть забороняли вітати людей словами: “Слава Ісусу Христу”. Але ж я до того служив в Америці, де свобода слова поважається. І мені навіть незвично було мовчати. У Франківську я казав по три проповіді за літургією.

Звичайно, греко-католики існували і служили підпільно у всі часи при совєтах. Але ми їх не ображали і ніяк не утискали. Зараз вони багато неправди кажуть про нас. Совєти гнали всіх християн, і по тюрмах у Сибіру сиділи всі. І хто більше постраждав за віру — таке питання зовсім не етичне. Я думаю, що розумним людям не треба пояснювати, а тим паче тим, хто був очевидцем того зла.

Вперше за післявоєнну історію на Галичині у 1988 р. ми провели хресний хід із Франківська до монастиря в Гошові. Там була колись чудотворна ікона Божої Матері. Де вона поділася, ніхто не знає. Я замовив копію цієї ікони і ми вирушили у путь. Йшли тиждень. Були дні, коли в процесії брали участь до 40 тисяч віруючих. Люди говорили, що і за Польщі такого хресного ходу не було. А в Гошові на святій горі ми служили літургію. І це було торжество Православ’я на Галичині.

Коли у нас позабирали всі храми, я почав служити вдома. На службу приходили люди, які залишилися вірними нашій Церкві. Близько 150 чоловік. Але войовничі вихідки уніатів не припинялися. Моя персона дуже дратувала їх. І я попросив перевести мене на іншу кафедру. Це був 1990 рік.

На моє місце прибув владика Феодосій (нині митрополит Полтавський і Кременчукський — прим. Р.Н.), молитвами і трудами якого кафедра була збережена. Він добився передачі Церкві будинка колишнього дитячого садочка. Там жив, служив, тримав канцелярію.

— Яка була Ваша подальша доля?

— Мене Патріарх направив вікарієм на пінічноамериканську кафедру. У 1992 р. рішенням Св. Синоду мене переведено до Києва. І ось тоді в аеропорту Шереметь’єво я зустрівся з митрополитом Володимиром, який повертався з Фінляндії.Там він дізнався, що Собор українських єпископів у Харкові обрав його Предстоятелем УПЦ. Але він мусив закінчити всі справи у Москві. Тому і попросив мене повідомити з Києва про становище православних.

Я повернувся до Києва і почав служити у Києво-Печерській Лаврі. Злодіяння колишнього митрополита Філарета були такими, що я не міг не піднести свого голосу проти нього і тієї брехні, яку він звів на нашу Церкву. Ці публічні мої виступи занепокоїли друзів Філарета, зокрема, Кравчука. Мені позвонили із Москви і попросили не бути таким войовничим по відношенню до Філарета.

— Хто ж міг Вам давати такі вказівки?

— Я поки не стану називати, хто це був. Але дзвінок пролунав. А ситуація у Києві була напруженою. Я сказав Блаженішому: “Ви, Владико, повинні приїхати в Київ урочисто, як законний Предстоятель. А не виходити десь під Києвом і добиратися до резиденції на автомобілі”. А саме такий сценарій пропонували деякі урядовці та спецслужби. Начебто, щоб уникнути сутичок з розкольниками.

— Кияни зустріли свого Предстоятеля великою делегацією. І ніхто не міг перешкодити Владиці ступати святою київською землею. Багато хто пам’ятає цей день зустрічі Блаженішого на Київському вокзалі…

— Це була перша перемога нового Предстоятеля в своїй столиці. Влада ж не визнала нового керівника УПЦ. Кравчук навіть відмовив митрополиту в аудієнції.

І тому через деякий час ми, відправивши молебень на руїнах Успенського собору Лаври, вирушили до стін Верховної Ради хресною ходою. Позаду мене крокував тодішній міністр внутрішніх справ і погрожував: “Макарій! Ми тебе посадимо. Будеш сидіти!” Біля Парламенту до нас приєдналися хресні ходи з інших храмів і монастирів. І ми стали під Верховною Радою з єдиною вимогою — прийняти нашу делегацію. Спека була жахлива, за 30 градусів! Але всі стояли. На третій день Кравчук сдався. Декількох єпископів разом зі мною запросили в кабінет Дурдинця. Він почав нас повчати, як треба розмовляти з владою. Як ми насмілилися на такі заходи і таке інше. На що я відповів, що невизнання УПЦ і її Предстоятеля — це початок геноциду православного населення держави. І ми таки довели свою правоту. Кравчук прийняв Блаженішого. І почалося поліпшення відносин між Церквою і владою.

Але Філарет зробив спробу захвату Лаври. Мені додому позвонили віруючі і сповістили про штурм святої обителі молодиками-найманцями розстриги Філарета. Хтось мені дав телефон прем’єр-міністра Фокіна. Виявилося, що це його домашній номер, і трубку взяв сам Фокін. Я, не приховуючи своїх емоцій, ультимативно заявив, що якщо це безчинство не припинеться, то я позвоню американському послу в Москву. І що завтра “Нью Йорк таймс” надрукує матеріал про цей злочин в Лаврі. “Хіба ж ти не українець, не патріот? Навіщо звонити послу? Я зараз дам команду і все припинеться”, — так сказав прем’єр. І дійсно, після його команди всіх бойовиків розігнав ОМОН, а кого і заарештували. Лавра була врятована.

— Минуло вже більше десяти років після тих трагічних подій в Галичині. Як Ви вважаєте, такий жорстокий наступ греко-католиків був кимось спрямований? Ватіканом, чи може якимись політичними угрупуваннями? Чи може це тліло давно?

— Час від часу в пресі сповіщалося, що десь у лісах, чи в горах знайшли громаду уніатів. Вони переховувалися, таємно служили, хрестили дітей. Все це тліло майже 50 років! І це правда, що багато християн в Галичині не сприйняло об’єднання з РПЦ на Львівському соборі 1946 року. І завжди були священники і миряни, які не поривали з уніатством. Навіть коли вони молилися в православному храмі. Багато теперешніх уніатських священнослужителів навчалися у Московській та Ленінградській Духовних семінаріях.

Я думаю, що великою помилкою тодішнього Екзарха Філарета і уряду була відмова в легалізації УГКЦ. Якби їм дали можливість служити вільно, то, може, і не було того насильства і тієї крові. Ми змогли б мирно домовитися, не піднімаючи руки один на одного. В деякій мірі, ми самі спровокували таку агресію уніатів.

— Чому люди ідуть у секти? Може, дефіцит любові помічають в православному храмі? Як Ви гадаєте?

— Часом любові дійсно бракує. Це наша болюча рана, яку обсіли безліч сект. Чому сектанти йдуть до кожної домівки, до кожної оселі, до кожної людини? Чому вони добре пам’ятають, а ми забули слова апостола Іакова, що та людина, яка наверне до Христа хоч одну душу, покриє безліч гріхів своїх? Хіба нам зараз хтось забороняє проводити місіонерство поза межами храмів? Хіба ми маємо не ту свободу? Ми далеко відійшли від традицій древнього Православ’я. Тому часом не помічаємо колоди в своїх очах. Ми більше православні зовнішньо, обрядово. У нас існує серйозна проблема з духовенством, яке не вчить народ, не проповідує, не виконує соціального служіння. Християнство — це не яскраві бані соборів, а яскраві і чисті душі! І про це не можна мовчати, бо буде іще гірше.

Тут я бачу недолік виховання наших пастирів і їх лінь щодо роботи з народом. Ми уперто не помічаємо, що таке обрядове Православ’я не виконує свого великого покликання і свого обов’язка перед суспільством, перед людьми. А якщо ми не помічаємо, то це не значить, що не помічають люди. Тому і ідуть у секти! І це є Божа кара народові за нерадивих пастирів.

— Ваша юність пройшла у Києві. Як сталося, що молодий столичний хлопець обрав чернечий клобук і вервицю? Напевно, вам пропонували кар’єру інженера, вчителя, військового…

— Я народився в Києві. Моя мати дуже хотіла, щоб я поступав у семінарію. А у Ленінграді моя родичка-адвокат мала певні зв’язкі і пропонувала мені військову академію.І ось приїзжа родичка, і каже, що вже є домовленість в Ленінграді з генералом. Ну і додала, що хоче подивитися на мене в храмі. Повертається вона з церкви і до мами: “Твій ідіот не стане військовим. Хай іде в свою семинарію!”

Я був світською молодою людиною. Але дуже любив храм. Мене просто тягнуло туди весь час. Я з Подолу, де жив, любив вранці подоружувати до Лаври. І якось іду по набережній Дніпра і лаюсь про себе самими брудними і гнилими словами. Приходжу до матушки Ольги у Флорівський монастир, а вона мені слово в слово всі мої лайки і повторила… Мене такий взяв сором, що я готовий був провалитися крізь землю.

У мене була дівчина Ліда у Москві. Вона чекала закінчення мого навчання. Ми мали побратися, і я думав приймати священство. Але, коли я повернувся до Москви після аспірантури в Швейцарії — моя дівчина вже вийшла заміж! Тоді я вже остаточно вирішив обрати чернецтво.

— Спасибі вам, дорогий владика, за цікаву розповідь.

— Дякую. Нам треба бути більш уважнішими до заповідей Христа. Пам’ятати, що нема нічого більшого в християнстві за любов! І благочестя без любові — ніщо! Одним благочестям не спасеш душу. Нас порятує лише любов во Христі Ісусі! Я в цьому впевнений.

Підняті нами теми в розмові непопулярні зараз, я знаю. Популярні зараз збори підписів і хресні ходи без благословіння. Безперечно, багато з читачів мене звинуватять за таки слова і думки. А може ще й якогось ярлика приліплять. Але, все, що я говорив — іде з мого серця і мого життєвого досвіду. Я впевнений, що наша Православна Церква — сама істинна і спасительна. Другої такої немає! Треба усвідомити нарешті, що ми мусимо достойно представляти Православ’я не лише обрядово… Християнство — це праця над власною душею заради її спасіння. І лінитися в цій справі — гріх!

Дата публикации: 05.01.2004