Закарпаття – це багатонаціональний край. Край, в якому віками живуть і працюють лікоть до ліктя русич, росіянин, угорець, чех, поляк, німець, румун. Ці народи утворюють цілі села, мають свої школи і пресу. Правда, багато люду виїжджають на батьківщину, звичай-но, якщо там краще живеться. Край гір, лісів і бистрих річок пам’ятає проповідь святих Кирила і Ме-фодія. З тих часів веде свою історію Православ’я на цій багатостраж-дальній землі.В Ужгороді я зустрівся з настоятелем кафедрального Хресто-воздвиженського собору УПЦ митрофорним протоієреєм о. Димитрієм Сидором. Він народився і виріс на Закарпатті в сім’ї священника. Навчався в Ужгородському державному університеті та Московській Духовній Академії. Отець Димитрій – кандидат богослов’я, член Спілки журналістів України, редактор газети «Християнська родина», голова Товариства святителів Кирила та Мефодія.
Закарпаття – чудовий слов’янський край, куди Православ’я принесли святі Кирил та Мефодій, ідучі по дорозі до Моравії. Зазначу, що це сталося на сто років раніше хрещення Русі святим князем Володимиром. Звідси на Київську Русь ходили проповідники християнства, серед яких були святий Моісей Угрин та його брат Єфрем. С тих часів на Закарпатті домінувало Православ’я. У 1646 році ми пережили Ужгородську унію. І лише у середині XVIII-го століття, за правління імператриці Австро-Угорщини Марії Терезії, розпочався наступ на батьківську віру. Марія Терезія запровадила окрему єпархію для уніатів і вперше назвала їх греко-католиками. Уніатам були дані великі привілеї і, з часом, вони витіснили православний люд з долин у гори.
Тоді багато православних емігрувало у Новий Світ. І, ще до того, як Австро-Угорщина розпалася після Першої світової війни, емігранти-русини почали повертатися на рідну землю. З собою вони принесли звістку, що наша прабатьківська віра – Святе Православ’я.
Цей рух за відродження віри був вороже сприйнятий уніатами. Одним із захисників і апологетів Православ’я був отець Олексій Кабалюк. Зараз ми є свідками великого чуда. По благословенню єпископа Виноградівського і Хустського Агапіта ігумен Митрофан віднайшов мощі отця Олексія. Вони виявилися нетлінними!
У 1914 році весь світ сколихнув антиправославний Мараморош-Сиготський процес, на якому судили більш, ніж сто чоловік лише за те, що вони були православними.
Згодом, на уламках Австро-Угорщини утворилися нові держави. Серед них федеративна держава чехів, словаків та русинів. Останні жили в автономній області з назвою Підкарпатська Русь. В ці часи русини цілими селами поверталися у Православ’я. Але після десятиліття відродження віри знову почалися репресії. Греко-католицький єпископ Петро Гебей у 1927 році добився від влади того, що православних русинів почали примусово повертати в уніатство. А на особливо впертих влада накладала податок, буцім-то за те, що вони моляться в чужих храмах. Хоча вони молилися у своїх церквах, колись захоплених уніатами. Та в ці важкі часи могутньо лунав заклик архімандрита Олексія Кабалюка до вірності Православ’ю Тоді було відкрито ним чимало монастирів і скитів.
За два тижні до початку Другої світової війни, 15 березня 1939 року Підкарпатська Русь вийшла із складу Чехословаччини і здобула незалежності під назвою Карпатська Україна. Був обраний уряд і президент Августин Волошин. Карпатська Україна проіснувала недовго і після війни Закарпаття ввійшло до складу СРСР. І знову почалися гоніння, масові переселення русинів до Сибіру.
Закарпаття тисячу років було під Моравією, Польшою, Австро-Угорщиною, двадцять років в складі Чехословаччини, п’ятдесят років в СРСР. Як змінилася релігійна ситуація в Закарпатті після повалення комуністичного режиму?
Змінилася, і ось як. Уявіть собі, що в селі живе всього 5% уніатів, а це дві-три родини, решта – православні. Що робить наша місцева влада: передає храм греко-католикам! І починаються межконфесійні сутички.
У нас не було такої релігійної війни, як в Галичині. І взагалі, я вважаю, що таких гонінь, як у 1991 – 1998 роках, на Західній Україні православні не знали ні при австрійцях, ні при німцях, ні при поляках. Тоді, такі псевдопатріоти, як Червоній і Поровський штурмом брали православні храми на Рівненщині в «ім’я національної ідеї». І яка ж то така національна ідея, якій рідна православна віра стала комом у горлі?!
Закарпаття Бог милував. Божою милістю, канонічне Православ’я відстояло свої позиції в краю. Зараз в Закарпатті дві єпархії УПЦ, чотириста сорок парафій і біля трьох десятків монастирів.
Ви часто згадуєте за русинів. Що це за народ такий, про який ми так мало знаємо? Цікаво почути про нього від представника цього народу.
Русини – це корінний народ Закарпаття. Багато русинів живе за межами України: в Словаччині, Югославії, Америці. До 1948 року православні русини перебували у Сербському Патріархаті, а потім приєдналися до Руської Православної Церкви. Чистоту русинської мови зберегли також русини Югославії. Але, де б не жили русини, вони були і є вірними захисниками церковнослов’янської мови в Богослужінні. Ми бережемо святу мову Кирила і Мефодія, як чудове «есперанто» для всіх східних слов’ян. На відміну від українців, русини ніколи не наважилися навіть спробувати перекладати літургію на русинську мову. Хоча для сімейного читання ми перекладаємо Євангеліє русинською.