Єпископ Полтавський і Кременчуцький Филип (Осадченко) народився у сім’ї військових у 1956 році. Закінчив Харківський Державний університет за фахом біологія. З 1980 р. – священик кафедрального собору м. Курськ. На Полтавщині з 1986 р. Владика закінчив Московську духовну семінарію та Київську духовну академію. У 1993 р. прийняв чернечий постриг і був призначений намісником Спасо-Преображенського Мгарського монастиря (м. Лубни Полтавської області). З 1997 р. — ректор новоствореного Полтавського духовного училища у м. Комсомольську. У грудні 2001 р. призначений керуючим Полтавською єпархією. У січні 2002 р. возведений в сан єпископа.
Керує Синодальним відділом УПЦ з катехізації,
релігійної освіти та місіонерства.
Передусім хочемо привітати Ваше Преосвященство із завершенням першого року єпископського служіння і побажати подальших успіхів на архіпастирській ниві! Яким видався цей рік для вас?
Я щиро дякую за привітання. Рік був насиченим і досить складним. У минулому році відбулося декілька знаменних для Полтавщини подій — це візит Предстоятеля нашої Церкви Блаженішого Митрополита Володимира до єпархії, освячення місця спорудження кафедрального собору в Полтаві, надання Священним Синодом Духовному училищу в м. Комсомольську статусу місіонерського.
Негоже було б хвалитись якимись досягненнями або звершеннями. Скажу лише, що єпархіальне управління продовжувало свою роботу. І хоча робота його була досить жвава і інтенсивна, але я констатую, що управління не працювало на повну потужність. Часом стикаюся із повільністю мислення, інертністю, нерішучістю своїх підлеглих, особливо в районах. І тому проходить дуже багато часу між прийняттям рішення і втіленням його в життя. І на підсумкових річних єпархіальних зборах я звертав увагу наших священиків на прогресуючу кількість сект і прогресуючу активність тих сектантів, які вже існують декілька років. Ввімкніть телевізор або розгорніть газету, і ви побачите, скільки вони роблять повсюди. Вони оточили нас. Часом гадаєш, в якій державі ми живемо: в православній Україні чи в країні без власної історії і славетних діячів минулого? Зараз дуже багато пристрастей вирує навколо національного питання. Але наші пращури, князі Володимир, Ярослав Мудрий, найперше дбали про поширення Православ’я, про освіту і про культуру, які базуються саме на православних цінностях. А з такою псевдокультурою, яка насаджується з закордону зараз, у нас не буде української держави, а буде якась колонія.
Вашим попередником на Полтавській
кафедрі був видатний архіпастир, борець за права Православної Церкви митрополит Феодосій (Дикун). Як сприйняла полтавська паства нового владику?
Що стосується сприйняття людьми, то сприйняли мене по-різному. Хто прагне змін — той з радістю сприйняв, а хто цього не хоче, то із скорботою. Я не нова людина на Полтавщині, і мене добре знають і люди, і духовенство. Я служу тут із 1986 року: у Комсомольську, Кременчуці, Лубенському Мгарському монастирі.
Владико, ви керуєте Синодальним відділом з катехізації, релігійної освіти та місіонерства. Розкажіть, будь ласка, чим займається цей відділ?
Ну, по-перше, ми реорганізували Духовне училище у Комсомольську. Тепер воно буде готувати місіонерів для потреб нашої Церкви. Для цього ми вводимо нові програми, нові навчальні плани, запрошуємо нових фахівців. Зараз ми працюємо над підручником з місіонерства та християнської етики. Ми займаємося переглядом сучасних програм навчання в парафіяльних недільних школах, будемо їх корегувати із врахуванням потреб сьогодення, а також із врахуванням різних вікових категорій дітей та підлітків. Буде враховано і місце проживання дітей. Для сільських шкіл буде одна програма, для міських — інша. Це велика робота, але дуже необхідна. Оскільки деякі недільні школи перетворилися на посиденьки, де збираються батюшки, матушки і розмови йдуть про все потрошку. Системних знань віруючі не отримують. Буває, людина ходить в таку школу, а потім кудись зникає. Вона втрачає інтерес до цих знань або ж потрапляє до сектантських шкіл та гуртків. Також наш відділ планує проведення першого Місіонерського з’їзду. Я у минулому році був на такому з’їзді у Москві. Там обговорювалися різні питання. Але в Україні ситуація дуже несхожа на російську. Для Росії неактуальні проблеми уніатської експансії чи розколів. Тому нам треба зібратися і виробити якусь певну концепцію праці в наших умовах із врахуванням регіональних особливостей.
Як ви вважаєте, місіонерство — це справа Синодального відділу, окремих провідників цих ідей, яскравих проповідників, чи цим повинні займатися на кожній парафії?
Звичайно, місіонерством повинні займатися священнослужителі на парафіях і парафіяни, які гуртуються навколо таких ентузіастів. І такі приклади є. Наприклад, є у Києві Педагогічне товариство, яке очолює протоієрей Анатолій Затовський. Це потужний рух. Представники товариства читають лекції в багатьох куточках України, виступають перед громадськістю, молоддю. Вони розповідають людям, які ходять попід церковними мурами, як саме потрапити до Церкви. В нашій Церкві є відділ роботи з військовослужбовцями і силовими структурами. Співробітники цього відділу працюють у військових частинах, в’язницях. Місіонерство — це проповідь, а проповідь — це справа кожного християнина.
Як ви ставитеся до питання про введення цензури на літературу, що продається у церковних крамницях?
Зараз дуже багато різних видавництв, в тому числі і приватних. Вони самі друкують, самі розповсюджують власну продукцію. Але за змістом такі книжки і газетки часом не можна назвати навіть християнською літературою. Я вже не кажу про якість видання, про папір. Часто видавництво бере до друку низькосортну брошурку, а щоб надати їй авторитету, пишуть, що видано її з благословення священоначалія, старців, або Афонської гори. Але гора не може сама собою благословляти. Навіщо тоді таємниця? Такий самвидав тільки шкоду приносить Церкві. У нас були випадки, коли виходили книжки з грифом “Видавництво Мгарського монастиря”, але зміст цих книжок був далеким від православного світогляду, і монастир ніякого стосунку до цього не мав взагалі. Так що питання цензури — це справедливе питання. Церковна цензура розуміється як необхідність друкувати літературу, що відповідає певним церковним канонам і церковній традиції. Звичайно, кожний має право писати спогади про якогось старця або старицю, це його особисте сприйняття. Але видавати ці події, як майже “одкровення Господнє”, та ще й поширювати друком зовсім неприпустимо. Враховуючи зруйнованість церковної традиції в нашому суспільстві і незнання людьми основних церковних положень і постулатів, дуже легко в каламутній водичці цього незнання ловити рибку, спекулювати на людському прагненні до істини.
Відділення Церкви від держави і школи від Церкви є недоліком чи перевагою нашого спільного існування? Яка ваша думка?
У мене був такий випадок, коли я служив на парафії. Я мав домовленість із директором школи про курс лекцій з історії релігії для старшокласників. Я приходив на уроки і розповідав учням про різні релігії світу, але більше всього я приділяв уваги, звичайно ж, Православ’ю. Діти із задоволенням слухали. Так було декілька років, але одного дня до директора школи прийшли протестанти і поставили питання про їх присутність у школі і про надання саме їм навчального часу для роботи з учнями. І для того, щоб уникнути конфлікту на цьому ґрунті, директор вимушений був заборонити лекції православного священика взагалі. Протестантам він теж відмовив. Таким чином, у відокремленні є свої і недоліки, і свої переваги. Православ’я має історичне коріння на нашій землі, на Православ’ї побудована вся наша культура, історія і сама нація. Але ми не можемо сьогодні запропонувати нові комп’ютерні програми, відеофільми, методичну літературу для слухачів, як це є на Заході. Наша Церква 70 років була зв’язана по руках і ногах, була заборонена проповідь, були зруйновані храми і монастирі, а найголовніше — знищені носії віри, ієрархія, чернецтво. Де гарантія того, що як дозволити зараз викладання християнської етики чи Закону Божого в школі, ця школа не перетвориться в осередки свідків Єгови чи адвентистів або мормонів. Вони зроблять євроремонт, привезуть комп’ютери, звозять директора на відпочинок за кордон… Чи залишаться школи для Православної Церкви? Зараз дуже активно пропагується активний відпочинок дітей у Карпатах, де багато мінеральних вод, де можна покататися на лижах, оздоровитися тілесно. Все це дуже добре. Але, крім цих процедур, іде інтенсивна робота уніатських активістів із дітьми, їм прививається інший світогляд і інші традиції. Хто не хрещений — приймає хрещення. Це ж так романтично, гуртом, весело. А потім дітям шлють подарунки, приїздять в гості, знайомляться з батьками, кумами. Ким виростуть такі діти? Які закони вони будуть приймати і кого слухати? Вже зараз локальна релігійна традиція Галичини – уніатство, що входить до Католицької Церкви, просувається на схід. Тепер вони вголос заявляють, що греко-католики — це національна Церква України, і їм потрібна резиденція не у Львові, а у першопрестольному граді Києві. Іще одна ілюстрація до наведеного. Кілька років назад, це ще за владики Феодосія було, староста сільського храму посварився із настоятелем. Приїхав староста в Полтаву скаржитися на священика. Але до єпархіального управління не дійшов. Потрапив в офіс Народного Руху. Там йому порадили зв’язатися із колегами на західній Україні. Подзвонили, поговорили. І ось приїхав звідти греко-католицький священик, і служить на місці батюшки, якого староста вигнав із храму. Таким чином, у серці України, на Полтавщині, де ніколи не було уніатів,
маємо уніатську парафію.
В минулому році Cвято-Микільська громада Київського Патріархату перейшла в юрисдикцію Української Православної Церкви. Але храм майже рік опечатаний, і в ньому ніхто не служить. Що сталося з цим храмом?
Деякі з колишніх парафіян почали судитися за храм. Але вже декілька рішень було на користь громади, яка вирішила спільно перейти в канонічну Церкву. Наші опоненти весь час оскаржують рішення суду, тому храм опечатаний. А богослужіння відбуваються просто неба. Є політичні сили, якім вигідно підтримувати розкольників. Аналогічна ситуація склалася із спорудженням кафедрального собору в Полтаві. Народний Рух України намагається перенести питання спорудження собору, якого з нетерпінням чекають полтавчани, у політичну площину. Вони висловлюються проти існування собору, мовляв, недалеко є храм Київського Патріархату. Тепер вже навіть призначено розкольницького єпископа у Полтаву, але ж все одно людей у них більше не стало. Більш того, як бачите, тікають цілими парафіями.
І на завершення, що б ви побажали нашим читачам?
Журнал «Камо грядеши» читають різні люди. Але я хочу побажати, щоб ваші читачі читали його уважніше, з максимальною користю для власної душі. Бажаю, щоб тираж журналу збільшувався, оскільки, чим більше буде кількість ваших читачів, тим корисніше це буде для нашої Православної Церкви. Допомоги Божої вам і успіхів!