Архиєп. Софроній (Дмитрук): «Наш подвиг сьогодні – достойне свідчення про Христа»

Архиєпископ Черкаський і Канівський Софроній (Дмитрук) народився 63 роки тому в Рівненський області у
звичайній селянській родині. Перші університети пройшов вдома. Мама майбутнього владики ледь не напам’ять знала
Євангеліє. Потім було навчання в Московських духовних семінарії та
академії. Окрім спеціальних дисциплін молодий Дмитро Дмитрук 5 років
із захопленістю вивчав мистецтво і богослов’я ікони. Вершиною його майстерності була Володимирська ікона Богородиці, яка стала його дипломною роботою з курсу іконопису. Його вчителька М. М. Соколова, яка теж писала список
цієї ікони, визнала, що робота Дмитра не гірше її
власної. “Значение древнерусского изобразительного искусства в развитии русской культуры” – так називалася його кандидатська робота, яка дала йому практичний досвід пізнання історії та мистецтва церковного живопису та
архітектури. Довгий час отець Дмитро працював викладачем, а також
співробітником Церковно-археологічного
кабінету при академії, вивчаючі старовинні
антимінси. Любов до церковного мистецтва дала свої плоди зараз, коли на весь білий світ піднесли свої золотаві бані собори, побудовані і розписані за проектами
архиєпископа Софронія.

— Передусім хочемо привітати ваше Високопреосвященство від імені редакції “КГ” та наших читачів із 10-літнім
ювілеєм вашої архиєрейської хиротонії та 10-літтям
відродження Черкаської кафедри, на якій ви,
милістю Божою, є першим єпископом. У зв’язку з цим, перше
моє запитання стосується саме цих десяти років становлення нової кафедри. Що було найголовнішим на цьому
відрізку часу? Яка подія?

— Я дуже вдячний за привітання. Але я не зовсім перший єпископ. Тому що вперше Черкаська єпархія була створена у 1910 році. Її очолив єпископ Назарій Блінов. Але й він, та інші Черкаські владики були репресовані, а кафедра знищена у 1923 р. Що стосується головного… Життя з Богом найголовніше. І час мого служіння на черкаській землі це доводить. Життя на Черкащині це подвиг. Цей край був настільки винищений і сплюндрований більшовиками-атеїстами, що надія на відродження віри в народі була мінімальною. Саме тут, на Черкащині, був той 140-й кілометр, куди вивозили на заслання “служителей культа”. А ви погляньте на ікону новомучеників та сповідників черкаських. Вона зображує лише ті постаті святих угодників Божих, мучеників за Христа, про яких ми сьогодні знаємо. А їх 104. І це, звичайно, не всі. Ми видали книгу про їх життя та страждання. Ведеться подальший пошук свідчень, свідків, документів. Ця земля рясно полита кров’ю наших співвітчизників, постраждалих за віру Христову. Наш подвиг сьогодні це достойне свідчення про Христа, достойне життя християнина, боротьба за відродження храмів, за виділення землі під спорудження нових церков та монастирів, духовна опіка вірних Церкви, місіонерська діяльність серед невірних, освіта духовенства та парафіян. І багато інших питань, які вирішуються не самі собою, а через великі перепони. Коли я приїхав в Черкаси тут було 64 храми на всю область. Сьогодні 420 і ще 3 монастирі. У мене в єпархії зараз близько 200 священиків. Була велика проблема з їх навчанням і загальним рівнем богословських знань. На сьогодні майже всі закінчили семінарію, або ще вчаться . У серпні цього року ми освятили кафедральний собор на честь Архистратига Божого Михаїла. Це найбільший з новозбудованих соборів в Україні. На освячення його прийшло 15 тисяч душ. 10 років тому в Черкасах був лише невеличкий трапезний храм колишнього подвір’я Свято-Онуфріївського монастиря. Через це я не перебільшу, коли скажу, що найголовнішим за ці роки був саме людський подвиг відстоювання своїх святинь і своєї віри. Господь не забув наш край і нас грішних.

— Ви маєте великий досвід викладання в Московській Духовній Семінарії та роботи
із студентами. Чи не замислювались ви про необхідність створення в Черкасах духовного навчального закладу?

— Замислювався, але на сьогодні ця ідея ще не реалізована. Справа в тому, що вчитись і навчитись — різні поняття, і не лише з граматичної точки зору. Деякі із студентів, як я пам’ятаю, недостатньо серйозно ставилися до богословських дисциплін. Ходили аби відсидіти лекції. А це велике упущення, бо богословські науки – це сходи до пізнання Бога і укріплення нашої віри. Священик — це не працівник, це пастир. І треба вміти не лише вірно відправити службу Божу або якусь требу, а ще щось і людям сказати, щоб запала в їх серця любов до Господа. Особливо це потрібно сільським батюшкам, паства яких — прості люди, яким треба сказати проповідь доступною мовою і ще переконати при цьому, що хрещення дитини, наприклад, це не можливість напитися, а велике таїнство. Селянином треба стати. Але сільський батюшка повинен бути на висоті. Він повинен бути високоосвіченим і разом з тим простим у спілкуванні, безкорисливим і без хибних звичок. У селі священик на виду у всіх, це дуже відповідально. Тому і не дуже хочуть наші студенти їхати в село і відроджувати духовність народу. А хто їде, то це справжні патріоти. У місті одні проблеми, а у селі інші. У селі віруючий не той, хто знає “Вірую” на пам’ять, а той хто не їсть яблука до Спаса. Але ж це не догмат. У Мінеях написано, що плоди освячуються по мірі дозрівання. І взагалі не їдять виноград до Спаса, при чому тут яблука. Обрядовірство, хибний містицизм, забобони. З цим треба боротися кваліфіковано. Тому вимоги до навчальних закладів і викладацького складу у мене дуже великі. 

— Цікаво було б дізнатися, скільки отримає священик на селі?

— Це мізерна цифра, але я скажу. Від 70 гривень до 150 максимально. Ми, як можемо, заохочуємо їх родини, але скрута велика. Може, тому і вакансій у мене більше на парафіях, ніж у інших єпархіях. Я вам скажу, що я і сам без зарплати. Я живу на державну пенсію в 140 грн. У нас і єпархіальної машини досі немає. Але я чернець, мені це не дуже обтяжує. І моя задача не себе нагодувати, а моїх священиків та їх сім’ї. У нас двічі на рік відбуваються єпархіальні збори, чотири рази на рік я збираю усіх благочинних. У нас вирішуються й інші питання. Наприклад, кожний священик зобов’язаний раз на місяць посповідатись. Для цього у кожному благочинії є духівник. Це допомагає триматися нам усім на лінії боротьби добра і зла, перемагати зло.

— Як ви гадаєте, чи закінчується формування майбутнього пастира, священнослужителя
із закінченням семінарії?

— Звичайно, що ні. Але, на жаль, ми не маємо сьогодні таких курсів підвищення кваліфікації, які мають педагоги чи лікарі. Коли у нас відбуваються єпархіальні збори, то я запитую у своїх батюшок, коли востаннє вони відвідали лікарню, чи знають вони, скільки людей в селі багатодітних, самотніх, вдовиць, чи ходили до хворого, навіть якщо він сам до церкви не ходить. Чим ви допомогли людям, які не лише до храму а й за хлібом не в змозі ходити. Майже ніхто нічого сказати не може. Отакий приклад стояння в Православ’ї. Я завжди наголошую на тому, що Церква не обмежується стінами храму і тими требами, яких ви так чекаєте. В один прекрасний день до вас ніхто не прийде, якщо ви не будете ходити до людей, не будете працювати з ними. У нас на Черкащині багато відпочиваючих дітей з інших регіонів України, що приїздять влітку на оздоровлення. Все це відбувається під егідою і за фінансової підтримки закордонних релігійних організацій. І там їх пастирі працюють з нашими дітьми. А хто з священства був там, чи хтось засвідчив про нашу віру? Скажу, що дуже мало таких подвижників. Бо їх гонять звідти. І якщо наші педагоги чи соціальні працівники отримують гроші за такі заходи, по суті продають душі українських дітей закордонним проповідникам, наживаються на цьому, то люди церковні не повинні з тим миритися. Треба іти і домовлятися хоча б про власну присутність у цих таборах. У когось повинно боліти серце за таке виховання! Патріотизм починається з малого.

— Ви суворий керівник?

— Думаю, що так. Особливо я суворо ставлюся до людей, які мають хибні звички, до пияків, наприклад. Був такий випадок, коли я заборонив в служінні одного батюшку, який любив випити. Так він перейшов до розкольників Філарета, тепер там “благочинний”. Але я не можу шкодувати за ним, тому що такі люди ніде користі не принесуть, а лише ганьбу і спокусу. Я вважаю, що час поверхневого та терпеливого ставлення до гріхів, так званої ікономії, пройшов, Господу потрібні справжні служителі, які людей приводять до Бога, а не, навпаки, відштовхують своєю поведінкою або моральним станом.

— Коли я їхав до вас з Києва, то першим нагадуванням про вас став величний собор у
Борисполі, побудований у давньоруському
стилі. Я знаю, що ви проектували цей собор, навіть власноруч побудували усю вівтарну частину. В той час ви були священиком у
Борисполі. Тепер збудовано кафедральний собор у Черкасах, де ви продумали все, починаючи від підмурівків аж до маківки, перекриття,
комунікації, розписи і багато іншого. Ви працювали за цілий проектний інститут. І ви дійсно отримали велике визнання від держави, оскільки ви є членом Національної спілки архитекторів і маєте звання почесного академіка Малої академії архітектури та мистецтв
України. Ця робота так захоплює вас, невже немає
помічників? І чи маєте ви спеціальну освіту?

— Звичайно, помічники є. Але архітектура — це моя любов. Будівельної чи інженерної освіти я не маю. Але я художник із самого дитинства. І у семінарії та академії я брав уроки з іконопису, малювання. Я робив все, щоб удосконалити свої навички, здобував власний досвід. Я три роки працював на будівництві, пройшов усі посади, був і каменярем, і теслею, і маляром, і штукатуром, і зварювальником, і прорабом. Цей досвід мені знадобився тепер. Не було жодного дня, щоби я не був на майданчику, де споруджувався черкаський собор. Всі розрахунки і креслення я повністю зробив сам. Але щоби отримати все офіційно, то звертався до організацій, які мають певні на то ліцензії, вони завіряли та оформлювали мої проекти.

— У пресі доволі часто лунає інформація про події у релігійному житті черкаського краю. Але, як правило, негативна. То
якісь псевдочудотворці в Черкасах, то екзорцисти збирають люд в своїх розкольницьких храмах.
Виявляється, тут діє ледь не центральний офіс мормонів в
країні. Правда, голова общини місцевих мормонів нещодавно з розкаянням перейшов у Православ’я…
Наскільки, ви відчуваєте вплив таких сект та
розкольників?

— Все це є. Але шкода не стільки тих людей, які вже зробили свій вибір і тепер знаходяться у сектах, а більше тих наших вірних, які через недбалість священства, через друковані видання начебто православного змісту відходять від Православ’я. Скільки лиха причинила Україні, наприклад, газета “SOS”. Це просто жах! Газета “SOS” прикривалася назвою та благословінням, проте, я думаю, що це був чийсь продуманий політичний хід, спрямований на руйнування канонічного Православ’я. Я закликаю всіх православних віруючих звіряти свою віру з одним еталоном – Святим Письмом, а не з дешевими книжечками, що заполонили прилавки церковних крамниць. Приділяйте більше уваги богословській літературі, творінням святих отців. Бажаю всім читачам “Камо грядеши” успіхів і натхнення в цій праці! Нехай Господь допоможе вам!

Залишити відповідь