Митрополит Феодосій: «Розкол пройшов через моє серце»

Я безмірно люблю її всякую,
Бідную і багатую,
Як липку облуплену,
Розумную й глупую,
Щасливую і нещасную,
Безталанную, але щирую,
Дуже милую Україну мою!

Митрополит ФЕОДОСІЙ (Дикун-Вакуляк)

“Блажен муж, іже не іде на совіт нечестивих” – так писав святий псалмоспівець про праведників. Не брати участь в справах пітьми і при цьому бути промінчиком світла в мороці атеїзму, не боятися нікого і нічого, викриваючи владу безбожників, коли всі навколо мовчать – ця велика сміливість людини гідна того щоб про неї говорити і писати. Владика Феодосій, на мій погляд, це дійсно герой нашого часу, один із справжніх апологетів ХХ століття. Як Давид на Голіафа, він сміливо виступив проти безбожного режиму. Люди пам’ятають його уважним, чуйним, пастирем добрим, “що душу свою віддає за вівці”. 1 жовтня 2001 року на 75 році життя митрополит Феодосій відійшов у вічність. А з ним і ціла епоха. Вічна Вам пам’ять, дорогий Владика!

…Він рано залишився сиротою. І охоплений бажанням з юних літ служити Господу, вирушив пішки до Почаївської лаври. Від рідного села Черниці Корецького району на Рівненщині – це не багато, не мало 200 кілометрів. А було отроку Митрофану всього 16 років. Йшов 1943 рік, і саме тоді майбутній святитель написав: “Хоч упаду, але встану, і твердо я стану, з правого шляху я не зійду…” Цим юнацьким рядкам він був вірний все життя. У лаврі він працював на городі, пізніше став секретарем канцелярії. Роки навчання в Московській Духовній Семинарії, а потім Академії утвердили майбутнього архипастиря на обраному шляху. В стародавньому Володимирі-Волинському у 1955 р. він приймає чернечий постриг з ім’ям Феодосія. Потім були роки викладацької роботи в семінаріях Луцька та Одеси. В Одеській семінарії він був ще й ректором. 1967 рік став роком єпископської хиротонії і направлення на Полтавську кафедру. Але після відомого всьому світові листа Л. Брежнєву у 1977 році владику висилають з Полтави до Астрахані.

Через 15 років владика повернеться у Полтаву, щоб стати митрополитом і відкрити десятки нових храмів і монастирів. І щоб знову піднести свій голос на захист Православ’я тепер вже від розкольників і сектантів. З 1992 року владика Феодосій очолює канонізаційну комісію Священого Синоду УПЦ. Його перу належать 10 томів проповідей, 1 том поезій, 1 том байок, багато публіцистичних творів, апологетичних статей на захист Православної Церкви.

— Владико, що спонукало Вас написати такого сміливого і небезпечного протесту на адресу тодішнього Генсека ЦК КПРС Л. Брежнєва?

— Треба, насамперед, пригадати той час і місце Церкви в суспільстві. У 70-ті роки в Астраханській єпархії було лише 15 храмів, в Оренбурзькій – 13, у Вологодській – 17, тоді як у Полтавській єпархії нараховувалося 52 парафії, а в Чернігівській – понад сотню. Метою партії і уряду було скоротити кількість парафій в Україні до середньостатистичного показника по Росії. Як мені потім стало відомим, наступним етапом планувалося об’єднання єпархій. Так, щоб один єпископ керував кількома єпархіями. Продовжувалась відверта війна проти Православ’я. Отже, коли в часи Хрущова представники влади приходили і просто забирали ключі від храму, то в часи Брежнєва тактика змінилася. Мені, єпископу Полтавському і Кременчуцькому, в 70-ті роки забороняли висвячувати священиків і дияконів. І ось уявіть ситуацію. В селі помирає батюшка. Храм стоїть зачинений, вакансія не заміщується – служити нема кому. Крім того, страховка і орендна платня за землю державі не перераховуються і парафія ліквідується начебто сама собою. А влада ніби і не при чому. У Києві мені якось цинічно заявили, що, мовляв, в такий спосіб ми боремося за чистоту Православ’я, щоб ви, владико, не висвячували людей без духовної освіти. На що я відповів, що це не ваша, безбожників, турбота, а моя.

Безбожники і в храмах ставили своїх людей. Був такий випадок у Полтаві. Люди ніяк не могли позбавитись старости, якому не довіряли. Це тяглося довгий час. Якось на прийомі у Патріарха Олексія І, я розповів йому про цю ситуацію. Святіший вислухав мене, посміхнувся й каже: “В мене в Москві є теж така староста, і я також не владний її зняти”. Я навожу цей епізод, щоб люди знали як система втручалася в святая святих. Це треба пам’ятати, щоб ніколи не допустити повторення.

Щороку в єпархії вибувало або помирало 8-10 священиків. Трьох семінарій на весь Союз, звичайно ж, не вистачало. Та й до них молодим людям влада не давала дороги. Був один варіант: змінювати професію і йти в конюхи або двірники, тоді можна було претендувати на вступ. Ось і сталося, що на всіх рівнях нам дорікали: у вас вчаться самі двірники та конюхи! А в монастирях не дозволяли прописувати ченців і черниць. Якщо в церкві протік дах, то ніяких ремонтів не дозволялося розпочинати, доки з райвиконкому не виїде комісія на місце і не винесе свого рішення. Навіть розбите скло не можна було поміняти без височайшого дозволу уповноваженого. Ось такими були 70-ті роки.

Спочатку я звернувся до місцевої влади. Так і так, далі терпіти нема куди, буду звертатися в ЦК. Але наді мною лише посміялися. І тоді я за кілька ночей написав лист на 200 сторінках. Коли ж надрукували, получилося 40 аркушів. Цей лист 25 жовтня 1977 р. я надіслав Брежнєву, а копії Патріарху і тодішньому його Екзарху в Україні Філарету. Якимось чином лист потрапив і за кордон. Його переклали на французьку, англійську, німецьку і навіть арабську мови.

— Одним із спогадів дитинства у мене залишилося прослуховувння вашого листа по радіо, яке сильно глушили. Батьки довго обговорювали текст, а я принаймі дізнався, що у нас у Полтаві є не тільки церква, а ще і єпископ. Які ж наслідки цього послання були для Церкви і для Вас особисто?

— Полегшення відбулося моментально, настільки був сильним резонанс у світі. Я вже “без дозволу” і ремонт у храмі зробив, і іконостас позолотив. Єпископи з Сибіру і Уралу говорили, що і у них в єпархіях також змінилася на краще ситуація. Саме головне – припинилися закриття храмів. Ну а мене, як винуватця всього цього, вислали до Астрахані – місце традиційного зіслання всіх бунтівників.

— Але був і ще один лист, через десятиріччя. Розкажіть про нього, будь ласка.

— Наша Церква готувалася до урочистостей з нагоди 1000-річчя Хрещення Русі. З нагоди ювілею держава повертала Церкві Данилів монастир у Москві. Але ж як святкувати, коли головна наша святиня і колиска вітчизняного чернецтва – Києво-Печерська Лавра функціонує як музей атеїзму? Про це я і написав наприкінці 1987 року Горбачову. Просив його зробити такий подарунок віруючим і віддати Лавру. Лист пішов по руках серед киян, його цитували закордонні голоси. Мене тоді підтримали Олесь Гончар, Микола Амосов, Анатолій Солов’яненко. І знову з’явилися чекісти, почалися погрози. Хотіли мене відправити на покій, або в край де вічне Різдво, як вони говорили. Тобто до Сибіру. Але Бог милував.

— Пригадуючі ті події, Ви іноді посміхаєтесь. Але ж тоді, у 77-му і 87-му, мабуть, було не до сміху. Адже тоді в сибірських в’язницях було багато в’язнів з України. Ви ж були єдиним із ієрархів, хто насмілився підняти голос на захист Церкви Христової. Невже не боялися розправи?

— Боявся, тоді всі боялися, навіть ті, хто мовчав. І тоді, дійсно, було не до сміху. Хто цього не пержив, ніколи не зможе відчути, наскільки то була могутня й жорстока система, котра могла у порошок зтерти будь-кого. Коли мені погрожували, я казав, що я боюся і КДБ, і влади, і уповноваженого, але Бога боюся більше. Я боюся зрадити свого Спасителя. До того ж я чернець, сирота, що мені втрачати?

І ось через місяць мене викликають до Москви, де я дізнаюся, що частину Лаври буде повернуто Церкві. Це були Дальні печери. Сталося чудо. Я подякував Господеві і повернувся до Астрахані. А невдовзі одержую телеграму з Києва такого змісту: “Владико, спасибі за Лавру! 50 тисяч киян моляться за Вас”. Це був перший молебень у Лаврі.

— Багато хто з наших читачів не знають цієї історії. Тому, я думаю, вони теж подякують і помоляться за вас. Отже після цього листа вас повернули в Україну?

— Не відразу, а у 1990 році. Мене запросили на засідання Синоду УПЦ. І там мені сказали, що в Івано-Франківську треба рятувати Православ’я, і, що туди нікого направити, окрім мене.

Там вже кафедральний собор був у уніатів. Влада вороже ставилася до нашої Церкви. Захоплювалися храми, священиків виганяли не лише з храмів і власної домівки, але і взагалі із села. Унія лютувала, мов буря. Стоїть уніатський священик посеред площі і кричить: “Московські попи руки наших священиків встромляли у соломорізку і робили з них січку!”. Гвалт, прокляття москалям лунали з вуст юрби. І після такої “проповіді” здичавілий народ йшов з ломами і сокирами захоплювати православні храми. Ви не уявляєте, як важко було духовенству і нашим вірним. До нас ставилися, як до бидла. На хатах віруючих вішали червоні прапорці в знак того, що тут живуть “москалі і комуністи”. Ось які були асоціації. В православних і стріляли, і вилами кололи, знущалися як могли.

Коли я приїхав, то довгий час служив у кімнаті єпархіального управління, бо храми всі позабирали. Десь роздобули Святу Чашу. Ієрейська риза була одна, та й та чорного кольору. В цій чорній ризі мій священик служив Пасху і святив людям куличі. Ми вимагали у влади повернути хоча б один храм. Але ті і чути не хотіли. Тоді наші вірні захопили деякі приміщення міськради і оголосили голодування. Куди я тільки не писав! Навіть в ООН. І лише на 51-й день голодування влада поступилася і передала нам колишній дитячий садочок. Він і став нашим собором. І там було моє помешкання. Було дуже важко. І важче всього саме те, що нас гнали не безбожники-уповноважені, а ті, хто називав себе християнами.

Кафедра була врятована. Але уніати продовжували нападати на наші святині. Зривали замки, викидали святі ікони, антимінси. Вони рвали і топтали ногами їх, кажучи що вони московські, більшовицькі.

Я направив протест папі Римському. Написав, що він погано виховує свою паству, коли ті ногами топчуть святині. Православні ніколи так не робили. Нема в історії таких випадків. Папа надіслав мені листа з обіцянкою, що подібне не повториться. Але злочини не припинялися. Двічі уніати намагалися захопити єпархіальне управління, а мене спробували отруїти.

З Полтави ж постійно писали люди, мої колишні парафіяни, клопоталися про моє повернення до Полтави. І ось 1992 року мене переведено знову на Полтавську кафедру. За ці роки, що минули, кількість парафій збільшилася в єпархії в 7 разів. Тепер у нас близько 340 храмів, три монастирі, духовне училище у Комсомольську.

— Відбулася легалізація християнства на землі, де воно існувало тисячоліття. Чому ж не відбулося масового повернення людей до храму? Чому люди пішли у секти та псевдорелігійні організації?

— Сімдесят років радянської влади зробили свою справу. За цей час виросло кілька абсолютно нових за духом поколінь. Була перервана традиція православного виховання і освіти. Бути релігійною людиною – це було ганебно, навіть тоді, коли гоніння вже припинилися. Я вже не кажу, що у Православної Церкви немає грошей на відбудову своїх зплюндрованих святинь, на ремонт храмів, на видавничу діяльність. Нам із-за кордону гроші не шлють, як сектантам. Та і заплатити за ефірний час на радіо чи телебачення нічим.

— І про це Ви написали свого третього листа, цього разу Президенту Л. Кучмі, чи не так?

— Я написав, що в Конституції закладено рівність усіх релігій в Україні. А яка ж рівність, коли наш священик одержує 100 гривень, а їх пресвітер – 1500 доларів? Наша Церква існує на пожертви наших громадян, а їх організації мають дотації закордонні. А якщо, не дай Боже, війна? Наш православний піде захищати свою землю, а сектант не візьме зброї до рук, бо у них це заборонено. Під цим зверненням до Президента підписалися усі українські архиєреї. Це було у 1996 році.

Але з тих пір нічого не змінилося. Рік за роком минають літа, а ситуація в Україні не поліпшується. Духовне здоров’я людей продовжує руйнуватися. По телебаченню нам пропонують насильство, садизм, розпусту, аморальність, магію, сатанинські жахи і вседозволеність. Теж саме на рекламних щитах в містах. Іде спрямована пропаганда вживання алкоголю і тютюну. В газетних кіосках і у відеокрамницях відверта порнографія. І хтось на цьому має шалені гроші! Якщо це західний спосіб життя, то навіщо, я запитую, ми так прагнемо у Європу? Невже 70 років рабства нас нічому не навчили, що ми знову продаємо себе в полон гріха?

— Цю вседозволеність іменують свободою, за яку багато поколінь боролися. І певні сили ретельно її відстоюють, вказуючи при цьому за океан.

— Це не свобода, а рабство гріху, “певні сили” – це сили зла. Їм абсолютно байдуже майбутнє України, її народу, її культури і традицій. Їх мета руйнувати, а не будувати. Спочатку вони руйнували храми і палили ікони. Зараз руйнують душі з екранів телевізорів. І друковані видання також не поступаються в цьому.

Я часто навожу такий історичний приклад. У VI столітті до Різдва Христового цар Кір завоював Лідійське царство. Та незабаром войовничі лідійці повстали і визволили свою батьківщину. Коли Кір вдруге оволодів цим краєм, то вчинив хитро. Він заборонив займатися військовою справою, а всюди повідкривав розважальні заклади, винні погрібки та будинки розпусти. Так лідійці, розважаючись і танцюючи, стали розбещеними, спустошеними, забули про свободу, назавжди втратили свою державність і розчинилися серед завойовників.

Нам вже багато років нав’язують чужу музику, пісні, дикі за своїм змістом і мелодикою, нас одягають в заморській одяг, нас напувають закордонними напоями. А тепер ще і запрошують у чужі релігії, де відразу прийде і зцілення, і прощення, і спасіння. Скільки можна танцювати під заокеанську дудку? Невже ми хочемо зникнути, як лідійці?! Ці сили зла вже розкололи православних. І це на нашій святій землі, звідки світ Христової віри засяяв на всі простори східного слов’янства.

— Владико, відчувається, що розкол в Україні Вас особливо турбує. І підтвердження тому – Ваші численні заяви і звернення до керівників різних конфесій з конкретними пропозиціями про об’єднання, а також видання брошури “На захист Православної Церкви від філаретівського розколу”, звернення до галицької молоді.

— Цей розкол пройшов через серця усіх віруючих і через моє також. При “совєтах” мене називали “українським націоналістом, буржуазним філософом”, у 60-ті роки саме так мене таврували по телебаченню. Тепер же називають “московським попом, москалем” і т. ін. Підгрунтям розколу була політика, інтриги, гроші, і лише прикриттям – національна ідея. Цю витончену гру не всі помітили. Але Церква Христова стала міцним горішком для Іуд нашого краю.

Для Церкви революційний шлях неприпустимий, адже він завжди веде до розколу і смути. Прикладів подібних в історії людства чимало. Подивіться, що наробили революціонери в Європі. Лютер обурився станом справ в католицькій церкві і висловив свій протест публічно. Гординя його повела далі і він створив свою церкву. Кальвін возгордився і створив свою релігію. Папа римський не благословив шлюб англійського короля, і той, через жінку, розриває відносини з Римом і проголошує свою англіканську церкву. І тепер на Заході стільки релігій і сект, що вони переповнили свої країни і дібралися до нашої святої землі. Всі ці розкольники не самі до Бога прислухаються, а хочуть Самого Господа пристосувати до себе так, щоб новим вченням виправдати свій спосіб життя.

Нині в Україні близько 3500 сект. Вже нікого не здивуєш сектами сатанистів, які існують у багатьох містах України. Що і казати, коли на Святій Землі, в Ізраїлі, їх вже понад 60 общин.

— Архиєрею треба вболівати не лише за власну душу, а ще і за тисячі своїх вірних, своїх духовних чад. Чи бували у Вас хвилини розпачу і відчаю?

— В молодості бувало. Сумніви були завжди. Але у всьому я бачив Промисел Божий і Його святу волю. Господь не дасть зникнути Своїй Церкві. А поки вона існує, у нас є надія на спасіння. 27 березня 1997 р. газета “Вечірній Київ” звернулася до Уряду України з пропозицією власної допомоги в ліквідації парафій Московського Патріархату до 2000 року. Там були слова: “Ми не хочемо звертатися до Бога через московськіх попів…Цих попів пора відправити в Москву”. Читаєш ці рядки і думаєш: “Чого в них більше, ненависті чи слини? Бо розуму ж не видно”. Нас називають “попами”. Душок більшовизму, чи не правда? Пройшло декілька років… І де тепер та газета? Головний редактор змінився, редактори розбіглися. Газета ледве дихає і немає вже колишньої популярності. А Церква наша зростає. Тому і немає у нас права впадати у відчай.

— Як же нам, Владико, вижити в таких умовах? Як спасати власну душу?

— В Греції на святій горі Афон є монастир, де живуть і працють ченці з багатьох країн світу. В минулому – це представники різних релігій, високоосвічені і мудрі. Над входом до обітелі вони зробили напис: “Православ’я або смерть”.

Я звертаюся до нашого багатостраждального народу: бережіть свою православну віру, бережіть свою пісню, культуру, звичаї, мову і високу мораль! Будьте мудрими! І нехай вас благословить Господь Бог на добрі справи!

Залишити відповідь