За тисячелітній період існування Володимирської, а потім Волинської єпархії прославилися своїм подвижницьким життям і були канонізовані 30 святих мучеників, святителів і іноків, 16 з яких подвизалися на території сьогоднішньої Володимиро-Волинської єпархії, відродженної рішенням Священного Синода УПЦ 3 травня 1996 р. Першим її архиєреєм призначений єпископ Володимиро-Волинський і Ковельский Симеон (Шостацький). Владика народився на Хмельниччині. Навчався у Вінницькому медичному інституті (1983-87), а потім у Московській Духовній Академії (1987-91). 6 грудня 1990 р. у Свято-Даниловому монастирі в Москві був посвячений у чернецтво і залишився іноком цього славетного монастиря на чотири роки. З 1994 року по 1996 був різничним Києво-Печерської Лаври. Під час мого перебування у стародавньому Володимирі у нас з Владикою відбулася цікава розмова про медицину і не тільки…
— Владико, Ви не просто захоплювались медициною, Ви навіть хотіли присвяти їй все своє життя, чотири роки навчаючись у медінституті. Наскільки ця любов до медицини вплинула на Ваш життєвий шлях?
— В дитинстві я любив гратися і в лікаря, і в священника. Але храм я почав відвідувати частіше саме тоді, коли навчався у Вінницькому медичному інституті. Почав ретельніше ставитися до себе і до своїх вчинків, замислюватись над своєю долею. Я вам скажу, що не ми вибираємо, а Господь нас обирає. Так сталося, що мені судилося чернецтво. Знаючи хвороби тіла, мені легше було, в деякій мірі лікувати і душі. Я пішов у Києво-Печерську Лавру. Зараз у своїй архіпастирській діяльності я намагаюся більше уваги приділяти саме душепастирській роботі із хворими. Про це завжди нагадую священикам. У нас, на жаль, поки ще немає храмів в лікарнях, як це є у Києві, наприклад. Але священики відвідують хворих і в лікарні, і вдома. Є таке прислів’я: в здоровому тілі — здоровий дух. Але це не завжди так. Може бути і у хворого тілесно — здоровий дух. Його треба підтримати, не дати впасти у відчай. В такій ситуації потрібний священик.
В народі існує така хибна прикмета. Якщо до хворого покликали батюшку, то справи його кепські, і скоро йому відправлятися на той світ. І це безглузде повір’я, цей забобон стає причиною того, що людину полишають останні надії не тільки на зцілення тілесне, але і на відкриття очей духовних. За це велику відповідальність несуть оточуючі і рідні цього нещасного.
Навряд хтось зможе нині похизуватися власним здоров’ям. Коли я прийхав на Володимирську кафедру, то започаткував урочисті служби в день пам’яті прп. Агапіта Печерського. Прекрасно те, що в Києві існує ваш храм на честь нашого великого лікаря прп. Агапіта. І кияни мають бути щасливі з того. І я теж буду намагатися відкривати церкви саме при лікарнях. Так було колись і так має бути зараз.
До речі, в нашій єпархії є священники-лікарі, які продовжують свою практику в лікарнях. Серед моїх сокурсників по медінституту багато віруючих лікарів. І я впевнений, що вони є добрими лікарями, коли у них в серці є віра. Я вважаю, що лікар обов’язково має бути віруючою людиною. Лише тоді він зможе лікування довести до рівня мистецтва. Як, наприклад, св. Лука (Войно-Ясенецький), Філатов, Пірогов. Особливо це важливо для лікарів, які ведуть боротьбу за життя людини, чи йдуть на ризиковані оперативні втручання. Це реаніматологи, хірурги, акушери-гінекологи, онкологи, лікарі швидкої допомоги. Коли хворий на операційному столі бачить, що хірург молиться, то уявіть собі, наскільки він заспокоюється. Його полишає острах за власне життя, що його, вибачте, заріжуть. Такий пацієнт віддає своє тіло лікареві, як Господу: з надією, з вірою, з любов’ю! Бо молитва є проявом любові до пацієнта. І навряд чи знайдеться людина, яка, навіть не знаючи молитов, не почне молитися до Бога, коли поруч молиться хірург.
— Ваше Преосвященство, Вам довелося навчатися в ті часи, коли за віру переслідували. Чи знали Ваші сокурсники про Ваші переконання?
— Мені доводилося лукавити і вигадувати різні легенди тоді, коли треба було іти у храм Божий. Казав, що іду на побачення, чи до знайомих. А коли я вже вирішив поступати до Московської Духовної семінарії, то написав заяву про відрахування з інституту за власним бажанням. Сокурсники були збентежені. Як то так, люди по п’ять разів поступають у ВУЗ, щоб вчитися, а ти за власним бажанням! Прийшлося аргументувати тим, що я начебто хочу поступати у педагогічний. Бо інакше мені ніхто не віддав би ані документів, ані медичної довідки. А так все віддали, і ніхто не знав, куди я завіз документи.
Коли я вже вступив у МДС, то відповідні служби повідомили у Вінницю про цю подію. У інституті почалися комсомольські збори, пошук віруючих студентів — ціла компанія антирелігійна. До речі, ще один вихованець ВМІ, владика Костянтин, кандидат медичних наук, нині ректор Санкт-Петербурзьких Духовних шкіл.
— Чим живе єпархія зараз, які відбуваються події?
— Наша єпархія древня, утворена наказом князя Володимира. Єпархія прикордонна. І, на жаль, в історії є факт, що єпископи Луцька і Володимира підписали Берестейську унію. Унія проіснувала довгий час, і багато зла принесла Україні. Колись Волинська земля охоплювала і Люблін, і Берестейщину, а на схід вона простягалася аж до Житомира. Нині Волинь — це наша єпархія і єпархія Луцька. У нас 208 храмів. Готуємось до святкування в цьому році 1000-річчя ставропігійного монастиря в Зимному.
Вже четвертий рік ми проводимо фестиваль духовної і патріотичної пісні. Це молодіжний фестиваль. Учасникам — до 30 років. А також є дитяча номінація. Цей фестиваль регіональний, для Західного регіону, і одноденний. Не можемо проводити в межах України, бо немає можливості всіх розмістити. Позаминулого року фестиваль відбувався на прозорому і чудовому озері Світязь. На Світязі у нас є храм, а поруч — турбаза, де ми оздоровлюємо дітей. А в минулому році фестиваль відбувся у Ковелі.
У Нововолинську є Центр праці з глухонімими. Готуємося до першої літургії із сурдоперекладом. Три роки існує регентська школа, де навчаються вже 52 хлопців і дівчат. Наркоманія — це наша біда і наша проблема. Є молоді люди, які колись “сиділи на голці”, але навернулися до Господа. Саме їх ми і готуємо до праці з наркоманами.
Тільки молитва нас порятує. Тільки працею із вірою ми збудуємо міцну державу. Не даремно ми в Молитві за Україну Миколи Лисенка співаємо і просимо не лише волі, а й долі Україні, і пам’ятаємо про покаяння. Як у давній псальмі співається: ”Покайтеся люди, добра вам не буде, на світі ще гірше буде!”
— Дякуючи за інтерв’ю, від імені редакції “КГ” бажаємо Вам, Владико, миру і злагоди, добра на стародавній волинській землі, і щоб Ви на многі літа пронесли свою турботу і любов до України і її народу!
— А я дорогій Вашій редакції і газеті зичу довголіття і процвітання!