Для тех, кто хочет верить разумно
Киевская Русь > Журнал «Камо грядеши» > Выпуск №7 (7) от 10.1999 > Митрополит Никодим: «Духовні яничари страшніше за кулемет»

Выпуск №7 (7) от 10.1999

Митрополит Никодим: «Духовні яничари страшніше за кулемет»


Якби хтось у далекі 20-ті роки сказав його батькам-селянам, що їх син об»їде весь білий світ, буде зустрічатися з видатними церковними та державними діячами, відомими науковцями, вони, мабуть, гірко б посміхнулися. Про Святу Землю вони багато чули у храмі, але що син їх буде начальником Руської Духовної місії у Єрусалимі, таке б мало тільки приснитися. Про далеку Америку, куди українці їхали шукати кращої долі вони багато чули від селян. Чи думали батьки, що син буде й там, та не з жебрацькою торбою, а з посохом Екзарха Центральної та Південної Америки.

Владика любить живопис, класичну музику, драматургію. У вільні хвилини читає Пушкіна, Лермонтова, Шевченка, Корнійчука, Островського. Творчий доробок митрополита — це чимало канонів, служб, акафистів, сотні власних поезій, а також дві п»єси. Митрополит Харківський і Богодухівський Никодим (Руснак) один з небагатьх архієреїв світового Православ»я, який має право носити дві панагії, з благословіння Вселенського Патріарха.

Ой вийду я, роздивлюся
З гори на долину,
Нема ніде краще в світі
Понад Буковину —

Понад сади, понад луги
І понад Карпати!
В Буковині мило жити,
Мило і вмирати.

Митрополит НИКОДИМ

Перед усім, вітаючи Вас, владико, із наближаючимся ювілеєм Харківської єпархії, хочу запитати про заходи, які плануються провести до цього свята.

16 жовтня виповнюється 200 років заснування нашої єпархії. Вона була створена наказом імператора Павла 1 шляхом відокремлення від величезної Білгородської єпархії. Тоді ж, і таким чином була утворена Полтавська єпархія. Вже два місяці я їзжу по місцях та містечках єпархії із привітаннями та ювілейними урочистостями. В цьому році, взагалі, мій графік дуже насичений. Жодної суботи і неділі у мене не було відпочинку, бо я служив у храмі.

До ювілею єпархії плануємо провести велику духовно-світську конференцію. Сподіваюсь, що її відкриє Блаженнійший митрополит Володимир. Будуть великі урочистості у оперному театрі, а також святковий концерт із залученням церковних хорів, артистів харківської опери та філармонії.

Я вважаю, що на цих урочистостях Вам, владико, буде чим порадувати православну громадскість міста, підводячи підсумок 200-літнього існування єпархії. Насамперед, останніми роками відродження. Отже, зростає кількість парафій, відроджуються святі імена мучеників за віру, відбувається їх канонізація, діє Харківська духовна семинарія, видається чудова кольорова єпархіальна газета. Але, напевно, є і проблеми, які болять Вам щодня?

Що ж, це дійсно так. І самий великий біль — це моральне становище в суспільстві, особливо серед молоді. Якось у 1946 р. покійний нині архімандрит Кронід, звертаючись до батьків у Києво-Печерській Лаврі, казав, що дитячі серця, мов губка. Наповніть їх молоком, вони будуть тримати молоко, наповніть керосином — будуть тримати керосин. А скільки зараз бруду всмоктують в себе серця наших дітей з екранів телебачення, з радіо, з преси! І чим активніше ми, православні, намагаємося спасати душі, тим агресивніше і підступніше діють вороги Церкви. А вороги Церкви, це є і вороги держави. Це повинні знати і пам»ятати керівники держави, можновладці різних рівнів. Вороги Церкви не хочуть, щоб Україна була розвинутою, духовно багатою країною. Зло, розпуста і псевдосвобода, посіяні у дитячих душах, не проходять безслідно. Виростаючи, така молодь вже готова серцем сприйняти вільні «європейські» стосунки між особами різної статі, а часом і різні статеві збочення. Така молодь підготовлена до нічних клубів, експериментів із наркотиками, алкоголем, політичних нигілістичних агресій, криміналу, тощо. Все через те, що в дитинстві не був покладений духовний фундамент. Діти не знали, що таке добро і що таке зло. Вороги Церкви і держави нівілювали, спростувал ту межу.

Чого ж нам, православним, чекати від влади, чого просити напередодні президентських виборів в ці часи беззаконня?

Я знаю, що серце людське не можна поділити між державою і Церквою. Ніколи свідомий християнин не відокремлював себе від держави, від своєї матінки-землі. Все це придумали революціонери, відокремивши Церкву від держави і школу від Церкви. Мовляв, знайте своє місце.

Тому я завжди говорив, і в ювілейній доповіді ще раз нагадаю, що лише спільними зусиллями Церкви і влади ми зможемо вивести Україну з кризи духовної, з цього полону беззаконня, як ви кажете. Коли ми повернемося до ідеології батьків і прадідів, коли в школах буде викладатися Закон Божий, ця найвища і вічна Конституція, ось тоді ми згадаємо і про нашу культуру, науку, звичаї, традиції. Відродження духу приведе і до економічного розквіту. Тільки так.

Влада повинна тверезо оцінювати діяльність «неоцерков», течій та сект, представники яких вербують наших громадян. Так знайте, це політична діверсія країн Європи, Скандинавії, Америки та інших. Знищивши нашу віру, вони знищуть і націю. Без жодного постріла гармат! Без Бога нам Україну не збудувати. А «духовні яничари» страшніше за кулемет.

Я якось розмовляв з одним проповідником із закордону. Він колишній військовий, воював у багатьох країнах, а потім вирішив спокутувати гріхи проповіддю в Україні. І я запитав його, що невже ж в його країні немає вбивств, насильств, знущань,немає блудників, грабіжників, сатанистів? Чому ви приїхали навчати нас, а свій народ покинули? Йому не було що відповісти. А відповідь проста — це його робота, за яку він отримує платню. Отакий розбій в нашому домі!

Коли я служив в Аргентині, то побачив у місцевій пресі слова північно-американського стратега, якій, оцінюючи підсумки другої світової війни, писав: «Ми не змогли перемогти дикунів в запеклій битві, але переможемо духовно-психологічно. Ми заселемо Радянський Союз різними сектами, і вони, як міль, підточать його».

Напевно, Ви тоді думали, що це уривки з якогось фантастичного оповідання і думки не мали, що таке може здійснитися. Як же то все сталося?

Старий метод: «розділяй і володарюй». Нас поділили на бідних та багатих, на лівих, правих і ще за конфесіями. Тепер іде наступ на душі людські.А ми, забуваючи історію народу, потураємо загарбникам душ.

А наша свята земля рясно окроплена кров»ю мучеників за віру Христову. Ісповідуючи Православ»я, наші предки йшли на смерть, не відрікаючись віри не перед монгольским списом, не перед турецьким ятаганом, не перед ієзуїтським вогнищем, не перед більшовицькими таборами.

Нещодавно наша Церква в сонмі новомучеників Слобідського краю прославила отця Іоанна Краснокутського. Його більшовики вивели від престолу Божого і в повному ієрейському облаченні втопили в громадській вбиральні. Вони хотіли не просто смерті людини, а приниження особистості, знущання над слугою Божим. Вони чекали перемоги, відречення священника, та були посрамлені. Хотіли змішати з калом нашу Церкву, а вийшло так, що злістю своєю вдавилися. «Бог поругаєм не буває».

І ось на зміну вбивць тілесних приїздять зі всього світу вбивці душ. І як дешево ми продаємося! Як низько впали!

Тобто, нам зарано говорити про розквіт Православ’я і відродження Святої Русі?

Розквіт був тоді, коли тисячі мучеників за Христа ішли на смерть, коли православний люд гнали в табори ешелонами. Яка була сила молитв тоді! І скільки зараз їх вже прославлено, скількох ми маємо заступників у Небесного Божого Престолу! Оце і є наша Свята Русь.

Кров мучеників зобов»язує нас жити тверезо і слухати, як за подарунком Євангелія тобі кажуть, що Ісус не Син Божий, і , що немає Трійці Святої. В даному разі святиня використовується, як сало в пастці. То як з такими людьми спілкуватися, і чого від них ще чекати? Бо ж вони наступники Каіафи і тепер знову закликають розіп»яти Христа в наших серцях.

Вже сім років минуло із часу проведення Харківського Архієрейського Собору, який Ви очолили, як старійший по хіротонії серед українського єпископату. Як Ви, владико, оцінюєте значення цього Собору в історії УПЦ?

Його значення величезне не тільки в історії УПЦ, а і в історії Вселенського Православ’я. Це не був бунт проти законного предстоятеля Церкви, як зараз деякі газети фальсифікують. Це було одностайне рішення і волевиявлення всієї повноти УПЦ. Рішенням Собору був усунутий з посади предстоятеля колишній київський митрополит Філарет. Митрополит, який потоптав канони Церкви, не виконав покладених на нього прещеній і власних присяг та зобов»язань проголошених перед Хрестом і Євангелієм.

Ми хотіли зібрати Собор у Києві. Та, у розмові по телефону Філарет пригрозив, що нас поб»ють камінням у столиці. І він би це зробив. У нього нічого святого за душею немає. Тому ми зібралися у Харкові. Не приїхав лише львівський владика.

Майже щодня, а було і щогодини, мені дзвонив Василь Середа з адміністрації Президента Кравчука і просив не чіпати Філарета. А потім пішли залякування: «Якщо ви усунете Філарета, то Уряд не буде підтримувати вашу Церкву».

А Ви, особисто, зустрічалися із тодішнім Президентом?

Так. Ми зустрічалися, коли Леонід Макарович приїзжав до Харькова. Тоді, ще з живим Обласним Головою Масельским ми вечеряли втрьох у мене вдома. І тоді я дав Президенту декілька, на мій погляд, корисних порад. Але, ці поради він використав проти нашої Церкви, послухавшии Філарета.

Висновки Харківського Собору підтвердилися скорим часом. І тим, що ніхто з канонічних християнських Церков не визнав Філарета. І тим, що він почав сіяти розкол в Болгарії, Америці та інших країнах, я вже не кажу, яким чином він позбувся свого попередника Володимира Романюка. За все це йому була проголошена анафема. Філарет — це боговідступник, якого ще не знала історія.

Владико, Ви брали участь у єпископській хіротонії Філарета. Зважаючи на це, чи ставився він до Вас, як син до батька?

Про що ви кажете! Для нього був єдиний авторитет — це він самий.

Ви дуже рідко даєте інтерв»ю в центральній пресі. Але Вас знає, шанує і любить український народ. Розкажіть про Ваш життєвий шлях.

Я народися на Буковині у 1921 році Тоді це була ще боярська Румунія. В нашому селі був давній звичай. Коли народжувалася дитина, то після першої купелі батьки підносили до неї нехитрий селянський скарб, знаряддя праці. Вважалося, до чого немовля торкнеться, тому і життя присвятить. Я торкнувся Біблії…

У батьків я був єдиним сином. Мати до заміжжя слугувала у сільського священника. В цій сім’ї вона долучилася до великої музикальної культури українського народу. По грамофонним платівкам вона вивчила чимало пісень, а потім співала мені все життя. Батьки наймалися до поміщиків на різні господарські роботи. Так і жили.

У 18 років я поступив у Хрещатинський Іоанно-Богословський монастир, де прослужив 17 літ. У 1955 році поступив до Московської Духовної семінаріїї, потім закінчив академію із ступенем кандидата богослов’я. Потім 4 роки був у Єрусалимі начальником Руської Духовної місії. У 1961 році возведений у єпископи. І ще 4 роки був єпископом Костромським і Галичським. З 1964 по 1970 роки я служив на Аргентинській та Південноамериканській кафедрі. У 1970 році переведений на Харьківську кафедру, але Південноамериканським Екзархатом керував аж до 1977 року З 1983 по 1989 роки я перебував на Львівській кафедрі, а потім знову Харків.

Колись мати мене проводжала в дорогу і казала: «З неправдою, синку, до краю світу може дойдеш, а повернутися важко буде». Це вона мене привела до віри. А скінчила своє життя схимонахинею.

Ви народилися і зростали у прикордонному краї. Яке ставлення було до українців тоді з боку православних румунів?

Було різне. Та й українці не завжди були щирі до румунів. Тому гіркий приклад з часів, як мені було 16 років, і я із своїми убогими батьками працював у багатого сусіда. Він, начебто і був глибоко віруючим православним, але не терпів людей не української нації, в даному випадку румунів на Буковині.

Одного разу, працюючи на обмолоті хлібу, я по нужді зайшов до отхожого місця. І я окам’янів, побачивши на стіні підвішене для людських фізіологічних потреб дитяче Євангеліє з картинками. І це лише тому, що Євангеліє було надруковане румунською мовою! Брудні аркуші я гілкою вигріб з ями і пустив у струмок, а решту Євангелія сховав. Гіркий приклад…

Владико, пройшовши майже всю землю, Ви мали багато цікавих зустрічей. Про яку зустріч Ви згадуєте найчастіше?

Якось у 1971 році я був у справах на Кубі і завітав до посла Японії в цій країні пана Широ Коідо. Він православний, а православний чиновник в Японії, як розумієте, велика рідкість. Він розповів мені цікаву історію.

В часи, коли святий Миколай Японський навертав народ півночі Японії в святе Православ’я, дід пана Коідо служив верховним жрецем-будійським єпископом у Нагасаки на півдні країни. Почувши, що якийсь росіянин хрестить колишніх будістів, дід пішов у головний храм Нагасаки і перед жертовником дав священну клятву жреця-самурая, що піде на північ і вб’є незваного гостя. Два роки не було діда. І, раптом, він повертається, та вже не жрецем, а православним священником, возведеним в цей сан самим святителем Миколаєм. З тих пір Православ»я стало вірою роду пана посла. Навернення людей до Христа, це найбільше чудо!

Ваше Високопреосвященство, я дякую Вам за цікаву розмову і сподіваюсь, що наші молоді читачі ще не раз зустрінуться з Вами на шпальтах «Камо грядеши».

Я бажую читачам і всім молодим людям частіше бувати у храмі Божому, творити справи милосердя і наслідувати своїх предків по вірі і благочестю.

Дата публикации: 21.09.2003