Для тех, кто хочет верить разумно

Выпуск №3-4 (10-11) от 08.2000

Маестро


Симфонічним оркестром керує диригент, військовим ансамблем — капельмейстер, а церковним хором — регент. Саме регенти зберегли наш духовний музичний спадок, пронісши крізь роки атеїстичного запустіння давні мелодії, дбайливо зберігаючи пожовтілі партитури. Один із них — наш сьогоднішній співрозмовник Михайло Семенович Литвиненко, відомий регент, що вже понад двадцять років керує хором Київської митрополії. Раніше його хор співав за богослужіннями у Володимирському соборі, а нині — в Трапезній церкві Києво-Печерської Лаври.

Його життя сповнене страждань і втрат і являє собою, за його власним виразом, саме безперервне горе. Та жорстока система не зламала його духу, тому що він завжди був з Богом.

“ Я пам’ятаю смак листя ліщини…”

— Народився я в селі Кибинці, Миргородського району на Полтавщині, в 1927 році. Село це відоме тим, що в ньому народився царський міністр зв’язку Трощинський. Свого часу в театрі його маєтку відбувся акторський дебют М.В.Гоголя.

З жахом згадую вакханалію колективізації. Людей, що вміли добре працювати, дбати про своє добро і добробут, назвали куркулями. Ледарі ж назвалися пролетарями.

— Скільки ж Вам тоді було?

— Близько двох років. Хто це бачив, той зрозуміє мене: таке не забувається. Все це так укарбувалося в пам’яті, що я, ніби зараз, бачу цих пролетарів, що знімають останню свитку з плечей мого діда. Як збиткуються над ним і над сім’єю, вигрібають зерно з комори.

Пам’ятаю страшенний голодомор на Полтавщині 1932–1933 років. Пам’ятаю вираз очей моєї шкільної вчительки, коли вона знайшла сухий буряк, і чую скрегіт зубів, коли вона намагалася гризти його. Бачу, як сльози котилися з її очей. Я добре пам’ятаю смак листя ліщини. А макуха була за святковий обід. Я думав тоді: звідки у людей стільки злості? Коли забирали мого діда, у якому розлюченні ці «слуги народу» зривали торбинки з насінням дині, кавуна, що були підвішені на горищі. З хати винесли все! Не було на чому спати, на чому сісти, з чого води напитися. Ложки — й ті позабирали! Прийшов гегемон — і все пішло прахом!

— Вам не страшно було перед неправдами світу сього?

— Було страшно. Та іншого життя я ж не знав. Я ніколи не втрачав надії, знав — є правда в світі. З дитинства мене водили до церкви. І я вже тоді відчував, що те, чим я живу, — велика цінність. І так буде завжди. Господь допомагав мені. Все це вплинуло на формування мене як людини і, деякою мірою, політика. Так, я вважаю себе і політиком. Бо ж треба було раз і назавжди вибирати, з ким ти — з Богом, чи…

Потім була війна, з якої не повернувся мій батько. В чотирнадцять років, у 1941 році, я пішов працювати механіком на сільському млині. Але й у тилу війна наздогнала мене. Втратив око і два пальці на руці. Лежав у госпіталі. А коли виписався, нашої хати вже не було: німці розбили.

— Всі знали, що Ви ходите до церкви. Яке ставлення було до Вас у школі?

— Річ у тім, що багато хто з дітей нищечком ходив у храм, незважаючи на погрози. Інша справа, що всі були обурені моїм небажанням вступати в піонери, в комсомол. За це я поплатився атестатом зрілості. 1947 року я закінчив десятирічку з відзнакою. Та замість атестата — як усім — мені видали якусь довідку, правда, з усіма п’ятірками. Я поїхав вступати до Київського політехнічного інституту, і раптом мені кажуть у приймальній комісії, що це не документ. Їду додому й вимагаю вже атестата. Спеціально для розмови зі мною з району приїхали двоє представників не знаю, яких органів. Вони поставили переді мною умову: якщо вступиш у комсомол, то й атестат одержиш з відзнакою. Більше того, пропонували мені направлення з правом вступу без екзаменів на факультет міжнародних відносин кудись у Свердловськ. Я категорично відмовився від цих благ. Вони мені навіть погрожували фізичною розправою. Не знаю, як я набрався хоробрості й відповів, що, мовляв, мені двадцять років, я людина робоча… Коротше кажучи, дали-таки мені атестат, але дві трійки в нього вліпили. Я вступив у КПІ, та провчившись рік, кинув інститут і перейшов у духовну семінарію. Я хотів стати людиною.

— Це була надзвичайна подія в інституті?

— Ще б пак! Мене викликав сам ректор, доцент Плигунов. І якось загадково запитав: «Хто ж у нас залишиться, коли такі йти будуть?». Однокурсники, проте, й не знали, куди я йду.

— А мати Ваша не була проти?

— Матері я тоді, пам’ятаю, написав: «Коли хочеш бачити мене інженером, — я закінчу інститут, а якщо людиною, — йду в семінарію». На що мати мені відповіла: «Ти вже дорослий, сам можеш вирішувати свою долю».

— Невже в Києві тоді була семінарія?

— Уявіть собі — була! Після війни Сталін, враховуючи внесок Церкви в справу Перемоги, дозволив відкрити деякі монастирі й духовні школи. До речі, Лавра й Софійський собор тоді теж діяли. Семінарія розташовувалася спочатку в корпусах колишнього Михайлівського золотоверхого монастиря, що по вул. Трьохсвятительській. Тоді вона називалася дуже цікаво: Жертв Революції…

— Тепер там гуртожитки медуніверситету.

— Так. Там і церква була Варваринська, а в ній — мощі великомучениці Варвари. А 1949 року семінарія переїхала в будову під Андріївською церквою.

“Мені снився камертон”

— А хто був Вашим наставником, у кого Ви навчалися?

— Моїм учителем у семінарії був регент П. Толстой, в його хорі я співав. Петро Дмитрович був учнем відомого Калішевського, регента Софійського собору. До речі, в ті часи в Софії було кілька хорів, і один з них — дитячий — часто запрошували до Оперного театру озвучувати наші й італійські опери. Я був добре знайомий і з П.Г. Гончаровим — завідуючим кафедрою хорового диригування консерваторії. В різні часи він керував хоровими капелами «Думка», «Трембіта», хором Оперного театру. Інтелігент до самих кісточок, прекрасний композитор, віруюча людина. Ми зараз виконуємо деякі його твори, і я постійно молюся про нього.

Він завжди брав мене на свої репетиції, поважав і давав перші уроки з теорії музики. А взагалі, я в церковному хорі співав з 1942 р. Тільки-но під час окупації відкрилася в нашому селі церква, — так я і був при ній. Хор тоді наполовину складався з родини Литвиненків.

— Але ж столичний хор був на більш високому рівні за майстерністю?

— Ви знаєте, я так не сказав би. Таких сопрано, як у нашому селі, я більше ніде й ніколи не чув. Та й до сього часу не зустрічав подібних голосів. Саме в цій, сільській церкві я спізнав ази хорового співу.

— Ви вже тоді хотіли керувати хором чи просто співати?

— Я захоплено дивився на руки регента (а це був мій дід). Як плавно й уміло він вальсує кистю! Як точно задає тон перед піснеспівом, і при цьому зберігає красу постави, якийсь особливий нахил голови! І що це за чарівний інструмент він тримає біля вуха? Це був камертон. Мені навіть снилось, як я з цим камертоном керую хором. Але в той же час це мистецтво мені здавалося таким складним, що я гадав: ніколи не опаную його. І все ж я вивчив ноти так, що вільно читав «Сольфеджіо» Климова.

У семінарії я, безумовно, засвоїв багато наук. Вивчав гармонію, композицію музики. Мене готували до регентської діяльності… Однак, не судилося мені закінчити семінарію. Після 4-го курсу, коли я склав уже майже всі випускні іспити, мене заарештували.

— Що ж Вам могли інкримінувати?

— Звинуватили в антирадянській діяльності з використанням релігійних і національних передсудів — ст.54. Посадили у внутрішню в’язницю КДБ на Короленка, 33 (зараз це вул. Володимирська). Потім був суд.

Свого адвоката я вперше побачив уже в залі суду. Це була жінка. Суддя спитав у мене паспортні дані та де я вчився. Суд був коротким і скорим. Мене судив в обласному суді на Короленка, 15 сам голова суду. Начебто спокійний і чіткий голос його увесь час намагався зачепити мене за живе…

— Так, може ви ще й в Бога вірите?
— Це не має відношення до моєї справи.
— Ні! Це має пряме відношення до справи, — підвищив голос головуючий.
— Я вірив, вірю й буду вірити!

Після цих двох-трьох запитань судді пішли на раду. Двері залишилися прочиненими. І що я ж почув? «Та йому тільки куля допоможе, а не ці ваші 25!» — пролунав роздратований жіночий голос. Це й була мій адвокат. Суд зайшов, оголосили вирок: замість смертної кари — 25 років позбавлення волі, 5 років висилки і 5 років позбавлення прав.

Повезли мене до табору на річці Унжа, російською — УнжЛАГу. Я потрапив на 13-й окремий табірний пункт (ОТП), на кордоні Костромської, Кіровської та Горьківської областей. Працювали на лісоповалі.

— За Вашими скромними словами — роки страждань.

— Безумовно. О.І.Солженіцин про все це томи написав! І все, що він пише, — правда. Та все це — лише мала часточка того, що було. Я не люблю про це згадувати…

“Плачуть, тужать козаченьки в совєтській неволі…”

— Може, було щось, про що хочеться згадувати?

— Уявіть собі, в зоні я створив хор! Так, так! Табір складався на 90% з українців. Гарні голоси! Був і оркестр. Хор був віддушиною нашого табірного буття. Життям, звісно, це не назвеш.

— I це був перший хор, котрим Ви керували?

Ні. Вже в семінарії я керував хором. А на канікулах мене часто запрошували регентом в змішані хори Полтави, Миргорода, Борисполя.

Через рік відсидки мене перевели до 6-го ОТП для інвалідів — за протестом Генерального прокурора СРСР — і зменшили строк до 10 років. Мама добивалася правди. Та, мабуть, це була амністія в зв’язку зі смертю Сталіна. У 6-ому ОТП було багато інтелігенції — артисти, музиканти, вчені… І мене, до речі, вже чекали там як диригента. Адже поголоска про хор пройшла по всій окрузі. Тобто, я прийшов на готовий колектив: 80 учасників хору і 40 — симфонічного оркестру.

— Який же був у Вас репертуар?

В основному — українські народні та патріотичні пісні.

— У російській глушині українські патріотичні пісні?!

Не можу сказати, що всі це вітали, але серед наглядачів і керівників було багато вихідців з наших країв. Звісно, обов’язково треба було щось і радянське співати. У нас цією даниною була пісня Новікова «Родина моя». В ній жодного слова про партію, Сталіна. Просто — «алеют флаги над Кремлем». Хочу згадати цікавий епізод. Якось одного вечора ми репетирували пісню «Ревуть, стогнуть гори, хвилі». Треба відзначити, що пісня ця надзвичайно сильна за інтонацією та емоційним станом. Мені вдалося так втілити задум композитора, так передати його душевний настрій, що, буває, й сьогодні сам собі заздрю. Уявіть звучання чоловічого хору у 80 голосів! Таких переживань, такого катарсису я більше ніколи не відчував. Так от, у цій пісні є слова: «Плачуть, тужать козаченьки в турецькій неволі». А у нас з хором була таємна домовленість: чоловік десятеро співають «у турецькій», решта — «в совєтській». І от саме після виконання цього куплета до нас зайшов начальник табору Цокур. Я остовпів, хор замовк. Обличчя начтабу почервоніло. Він підізвав мене й почав розпитувати, звідки я, де вчився й т.ін. Вислухавши, сказав: «У суботу о 6-ій вечора до мене в кабінет».

Суботи цієї я чекав, як нового суду. І коли зайшов до нього в кабінет, мені запропонували сісти.

— Небувала честь для зека!

Ще б пак! Адже нас і за людей не мали! Пізніше я дізнався, що начтаб родом з України і дуже полюбляє самодіяльність. Він люб’язно прийняв мене і запропонував посаду начальника цеху складання гирьових годинників. А до цього я працював майстром-наладчиком у цьому ж цеху. Ставши начальником, я вже одержав і деякі права. У мене було 350 підлеглих. Я міг перевести з інших цехів до себе моїх друзів, чимось допомогти цим нещасним.

— А чим же він пояснив свою повагу до Вас?

Та нічим! Просто його вразило звучання хору. Ми часто виступали, мали успіх. Нас возили по сусідніх зонах, ми співали і в головному управлінні таборів. Навіть місцева районна газета якось надрукувала про нас нарис і вмістила фото. Отже, коли вийшов мій строк, начтаб пропонував мені залишитися працювати. Пройшов ряд амністій, і я звільнився наприкінці 1955 року. Так от він мені сказав: «Дам квартиру, добрий оклад. Тільки залишайся і керуй самодіяльністю. Побудь хоч з півроку — і я дам тобі чисті документи, ти ж не знаєш, що чекає на тебе вдома!»

Строк вийшов, я ходив уже без конвою й думав, що лише божевільний може залишатися в зоні, будучи вільним.

— Не жалкували, що не залишилися?

Жалкував, і не раз. Я ж ще не знав, що мені видадуть довідку. А вдома я одержав паспорт, де було написано: «Паспорт виданий на підставі довідки за номером таким-то». А цей номер і є код табору. І є тавром політв’язня на все життя.

Перше, з чим я зіткнувся, — це відмова в прописці. В Києві я поселився нелегально. Співав у Вознесенській церкві на Деміївці, потім у Лаврі. За мною стежили, ґебісти ходили слідом. Друзі, котрі допомагали мені, не раз страждали через мене. Зокрема, регент лаврського хору, майбутній єпископ Нестор, не раз вислуховував погрози від майора Харькова. Я поневірявся по квартирах, та мене вистежували, приходили додому. Закінчилося тим, що мене забрали просто зі Всенiчної служби. Під руки двоє ґебістів вивели мене з Лаври. Завели до якогось підвалу й примусили написати розписку про те, що я залишу Київ протягом 24-х годин.

Я пішов на прийом до митрополита з проханням дозволити доздати іспити, щоб одержати нарешті диплом семінарії. Але й тут на мене чекала невдача: митрополит не благословив залишатися в Києві, сказав їхати до Одеси і там отримувати диплом. Йшов 1956 рік.

— Ви тоді ще не були одружені?

— Яке одруження! Голий як бубон, тільки з табору прийшов. Вже в Одесі я зустрів свою майбутню дружину. Вона співала в хорі кафедрального собору. Потім ми співали разом, я одружився, одержав диплом, був певний, що органи забули про мене. Пролетів медовий місяць, і з’явився до нас у дім оперуповноважений, наказав залишити місто у 24 години.

Знову почалось поневіряння. Бориспіль, Ізмаїл, Хмельницький, Сміла, Шепетівка і т.д. За двадцять років ми змінили чотирнадцять місць проживання! Ніде не прописували. І всюди — постійне стеження. Врешті довели мене до того, що я змушений був кинути роботу регента. Довелося погодитися на роботу в Миргороді, куди мене запросили керувати самодіяльною капелою. Довів я її до звання Народної капели. Записи зберігаються в золотому фонді радіо.

— От що виходить, коли до діла береться народний регент!

Я вже думав, що ніколи не доведеться мені регентувати. Страшенно страждав через це. 1969 року запросили мене до Полтавської філармонії. Там я керував професійним ансамблем «Веселка». Рік гастролював з цим колективом. Уже став номенклатурним працівником Міністерства культури. Та моє здоров’я не дозволяло мені так роз’їжджати по країні. Тому я знову почав керувати самодіяльними колективами. Тим часом заочно закінчив відділення хорового диригування Харківського інституту культури. Мені пропонували залишитися викладачем, та я відмовився, знову ж через квартиру й прописку. В Кременчуці я вперше одержав квартиру. Тоді керував військовим Ансамблем пісні й танцю гарнізонного Будинку офіцерів. Ансамбль мав величезний успіх на всіх конкурсах і оглядах.

“Щастя — це бути з Богом!”

— Але Ви мріяли про інший успіх, чи не так?

Так. І чудо сталося. 1975 року, коли я приїхав на стажування в капелу «Думка». Вдень стажувався, а ввечері я завжди був на службі у Володимирському соборі. Якось зустрівся там зі своїм однокласником по семінарії — владикою Варлаамом. Він був тоді вікарним єпископом у Митрополита. Я й прохопився словом, що готовий хоч зараз стати за регентський пульт. Не встиг я повернутися до Кременчука, як одержую телеграму: «Вас викликає Митрополит. Просимо приїхати». Приїжджаю до Києва, йду в митрополію на Пушкінській. Там зустрічає мене владика Варлаам і каже: «Іди приймай хор Володимирського собору. Митрополит благословив». Я не йняв віри: як благословив, коли він мене не знає, ніколи не бачив?! «Та він про тебе знає більїие, ніж хто інший», — заспокоював мене Варлаам. Спочатку я не надав ваги цим словам, та пізніше зрозумів, що так могло бути…

Два з половиною роки приїздив я на суботу й неділю до Києва і керував хором. З часом переїхав у Київ.

— Михайлс Семеновичу, з Вашою вимогливістю чи завжди були ви задоволені звучанням хору?

— Практично ніколи. Хор у соборі хоча й був великий — близько 50 осіб, але в основному це були пенсіонери. А запрошувати молодь — про це й мови не могло бути.

— А що особисто для Вас означає розкол Православ’я в Україні?

Це ще одна драма в моєму житті. Але значно більшою мірою це трагедія віруючих. Вважаю, що це антихристиянська акція тих сил, котрі раніше були «біля руля», а саме — альянс Кравчука-Філарета. Це — страшний гріх, бо ж постраждали мільйони людей. От тому я пішов з Володимирського собору в Лавру.

— Тобто Ви перейшли в канонічну Церкву, очолювану Митрополитом Володимиром.

До того ж, у Володимирському соборі на прощання наш хор проспівав многоліття новообраному митрополитові Володимиру,в той час як за Престолом у вівтарі стояв Філарет. У нього це викликало шалену лють. Я заявив, що йду. Богові треба служити чесно.

— Чиї твори Ви співаєте?

— Ведель, Бортнянський, Березовський, Леонтович, Стеценко, Фатєєв, Дегтерьов…

— …Литвиненко?

Іноді трапляється. Взагалі, щось близько ста авторів у нас у партитурах. Та ще давні розспіви Києво-Печерської Лаври безіменних творців.

А є такі твори, котрих не співає ніхто? Я маю на увазі — за ступенем складності?

Можливо, «Велике славослов’я» Рютова, деякі твори Давидовського.

— Ваші діти пішли слідами батька?

Не зовсім. Старший син — інженер-зв’язківець, а молодший — музикант. Він закінчив консерваторію по класу контрабаса й зараз працює в одному з кращих симфонічних оркестрів у Чехії. За дітей я спокійний, вони — віруючі люди. За такими законами ми жили й дітей того навчали. Господь і Україна — це було перш за все. Господь хранив мене все життя й дітей моїх не залишить. Так мене наставляла моя мама. Вона ще недавно була з нами, і в свої 94 рокі — вранці і ввечері — молилася в церкві. Вже п’ятий місяць як її немає…

— Крім записів на радіо, вийшла платівка до 1000-річчя Хрещення Русі й касета з піснеспівами Вашого хору. А як пройшли Ваші виступи в Німеччині?

З величезним успіхом, і я не боюся так говорити. Ніколи в житті я не думав, що німці так люблять наші духовні піснеспіви. А сюрпризом для них були уривки з меси Генделя й «Реквієм» Брамса, які ми виконали німецькою мовою.

— Чи відрізняється чим-небудь українська духовна музика від російської?

Відрізняється. Але мені складно передати словами цю різницю. Треба послухати Леонтовича, Стеценка. Величного українського духу сповнені концерти Бортнянського «Не умолчиши никогда, Богородице» та «Услыши, Боже, глас мой». А давні розспіви Києво-Печерської Лаври — це ж творіння нашого народу, і їх просто неможливо ні з чим сплутати.

— А як Ви ставитеся до нової релігійної музики, модерну та інших напрямків?

Дивуюся, як можуть люди, абсолютно далекі від Церкви, котрі не розуміють смислу богослужбових текстів, не знають літургики, без допомоги Духа Святого писати музику для літургії? Тому й риходить примітивно. І я глибоко сумніваюся в корисності творів Дичко, Станковича та інших. Такі автори можуть написати душевну музику, але не духовну. Адже раніше ніхто без молитви й ноти не писав.

— Втім, як без молитви і благословення не писалися й ікони. Бажання служити Богу Ви довели всім своїм життям. У ньому було так багато випробувань, що я не насмілююся спитати Вас про щастя.

Щастя? Та це і є — бути з Богом. Заради цього варто жити й боротися. Моя робота — це щастя. А життя — це теж робота. Я ніколи не прагнув стати відомим, хоча мене не раз кликали до Спілки композиторів. Одне лиш було прагнення — вкласти якомога більше душі в музику. Адже так складно трансформувати чужі твори. А духовні піснеспіви мають не просто звучати, — вони повинні будити серця до молитви. Коли мені це вдається, коли випадає хоча б кілька таких хвилин, от тоді я щасливий!

Дата публикации: 21.09.2003