Архієпископ Львівський і Галицький Августин: «Відродження духовності — це відродження Церкви»

Архієпископ Львівський і Галицький Августин (в миру Маркевич Адам Іванович) народився 7 квітня 1953 року в сім’ї православного священика у Гомельській області. Проходив службу у Збройних Силах. Закінчив Московські духовні семінарію і академію. До 1992 року проходив пастирське служіння у Житомирській єпархії. 20 вересня 1992 року хіротонісований во єпископи і призначений на Львівську кафедру. 3 травня 1995 року – духівник Союзу Православних братств України, а з березня 1996 року – Голова Синодальної богословської комісії УПЦ, з грудня 1996 року – відповідальний за зв’язки УПЦ з Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ та іншими збройними формуваннями України, у вересні 1997 року обраний духівником Спілки православної молоді України.

Я прийшов з чемоданами на згарище. Не було єпархії, ліквідували її реєстрацію, ані управління, ані собору, печатки, облачення, особових справ священиків – не було нічого. Колись Львівська єпархія мала 1200 парафій. Мене ж зустрічали всього 15 священиків.

Яка ж ситуація у Вашій єпархії зараз?

Ситуація за шість з половиною років мого перебування на Львівській кафедрі майже не змінилася, хоча зараз маємо вже біля 60 парафій, але багато громад просто не можутьзареєструватися. В Галичині проводиться політика подальшої дискримінації канонічної православної Церкви. Звичайно, тих погримів, тих проявів насильства, котрі були на початку 90-х років, немає. І деякі можновладці дивуються: «Які ж утиски, які гоніння, де вони?». Це схоже на ситуацію, коли після погрому приходить городовий і каже: «Слухайте, вас же ніхто не чіпає, не б’є».

А чи багато ще на Львівщині гарячих точок?

На жаль, ще достатньо. Я передаю Вашій газеті цей перелік не просто як інформацію, а як заклик до молитовного єднання з православними братами і сестрами Галичини.

• Львівська єпархія – не дивлячись на численні звернення і прохання, на протязі декількох років не виділяється місце для будівництва кафедрального собору і єпархіального управління.

• Львів-Сихів – при сприянні начальника управлінця у справах релігій Львівської облдержадміністрації статут громади УПЦ був незаконно перереєстрований з доповненням на УПЦ КП. Храм збудований громадою УПЦ захоплено УПЦ КП і віруючих позбавлено права молитися в храмі, який вони самі збудували.

• М. Львів, Свято-Троїцька громада (зареєстрована 20 лютою 1995 року) – незважаючи на численні звернення до влади, не вирішується питання виділення землі до цього часу. Законні права віруючих ігноруються.

• М. Стрий – відмова у виділенні ділянки для будівництва храму, бо у Стрию «достатньо релігійних конфесій, парафія УПЦ є зайвою».

• С. Семенівка Пустомитівського району – відмова у виділенні ділянки для будівництва храму. Мотив: «Ви – «московська церква» і тут не потрібні».

• С. Уріж Дрогобицького району – віруючі до сих пір моляться поза своїм храмом, який незаконно захопила греко-католицька громада ще влітку 1996 року, маючи у цьому ж селі свій храм.

• С. Звертів Жовківського району – не виконується судове рішення про повернення православного храму, який незаконно утримується греко-католицькою громадою.

• С. Стенятин Сокальського району – православні, що без примусу допустили греко-католиків у храм на почергове служіння, згодом самі були вигнані з церкви. Сокальська районна адміністрація обіцяє надати можливість православним знову молитися в храмі, якщо громада перейде в Київський Патріархат. У листопаді 1997 року до Львівської облдержадміністрації та Керівництву УГКЦ були подані прохання про почергове служіння в храмі, проте жодної відповіді до сьогодні немає.

• С. Мельничне Турківського району – безпідставне силове нав’язування почергового служіння з греко-католиками при наявності інших варіантів нормального і розумного вирішення проблеми.

• С. Колодруби Миколаївського району – при сприянні начальника управління у справах релігій Львівської облдержадміністрації статут громади УПЦ був незаконно перереєстрований з доповненням на УПЦ КП. Храм збудований громадою УПЦ захоплено УПЦ КП і віруючих позбавили права молитися в храмі, який самі збудували.

Яким чином можна уникнути конфліктів між конфесіями?

Добиватися справедливості мирним шляхом і молитися. Не можна вдаватися до двох крайнощів. Перша – це позиція «моя хата з краю», на жаль, ще дуже поширена у нас. А інша – узурпування неналежного тобі. Наш шлях обмежується цими крайнощами й залишається надто вузьким. Крок вправо, крок вліво і… До речі, деякі «радники» часто підштовхують мене своїми порадами.

Тобто, Ви не противитеся злу насильством?

Ми не маємо права діяти тими методами, якими діяли ті, хто виганяв нас із наших храмів, хто називав нас запроданцями, окупантами, хто з ім’ям Божим на вустах творив самосуд. Не наша справа – помста, наша справа – молитися, чекати і берегти своїх вірних. Господь управить. Я згадую, як то було в 1937 році. Що за катастрофа вселенська відбулася! І які тоді були молитовники, старці, філософи. Коли ними заповнили Соловки, то ж не табір був, а академія! Де зараз ті кати, зневіри і тирани? А Церква живе! Вони страждали, терпіли і молилися за ворогів. Так і треба робити. Заради майбутнього. Церква – це Тіло Христове. Береже Церкву її Голова – Христос. А наша справа – берегти честь і примножувати славу Церкви.

Ви хочете сказати, що хрестові походи – це не Христова справа?

Однозначно. Аж треба зауважити, що хрестові походи – це не хресні ходи, які, безумовно, потрібні.

Яку роль у сучасному суспільстві Ви відводите братствам?

Братства – це особливе явище в церковній історії. Історично вони утворювалися під час якоїсь небезпеки для Церкви. Хочу провести таку паралель і згадати, що під час війни був партизанський рух, а також існувала й регулярне військо, якому підкорялися усі рухи і формування. Одні діють у тилу ворога, а інші – на передовій. Церква – це воїнство Хрестове. Але є священноначаліє, єпископат, які керують у церковних справах, благословляють і контролюють братства. Деякі братства нині протестантські за духом і методами. На жаль, це так. Всю свою енергію вони витрачають на боротьбу проти українських паспортів, тризубів, ідентифікаційних кодів, втручаються в політичну гру навколо монархії сусідньої держави тощо. І часом такою метушнею обкрадають себе, завдають шкоди авторитету Православ’я. Якби вони з таким завзяттям виборювали право викладання Закону Божого в школах та ВУЗах, місіонерства у війську, доводили б хибність викладання валеології, відстоювали моральність на телебаченні та у пресі, вели б діалоги з сектантами! На мій погляд, як духівника братств України, мета дії братств сьогодні – це катехизація, місіонерство та доброчинство. І в зв’язку з тим, хочу наголосити, що братство легітимне тільки тоді, коли воно має благословення єпископа і опікується ним. А тим членам Православної Церкви, яким християнське сумління велить використовувати свою енергію на вирішення питань, пов’язаних з політичним, громадським, економічним життям держави, я про це вже казав не раз, – будь-ласка, хай створюють партію православних чи рух за порятунок та відродження України тощо.

Зараз дуже модним є розмірковування на теми духовності і бездуховності. Чи є між цими термінами чітка межа?

Навколо цих слів дуже багато різних спекуляцій, я б сказав, словесної еквілібристики. Є явища, які взагалі не можна характеризувати цими словами.

Візьміть філаретівський розкол. Хоч один старець перейшов у розкол? Хоч один монастир чи поважний священик? Хто пішов з розстригою Філаретом – купка безпринципних священиків, випадкових в Церкві, або дезорієнтованих та заляканих. Це і є «бездуховне духовенство». А духовність, святість, чистота віри залишились в канонічній Церкві, хоча, зауважу, це не означає, що всі наші священики ідеальні.

Суспільство ж наше цілком бездуховне і про яку духовність можна говорити, коли сьогодні співвітчизнику пропонують астрологічні байки і він слухає їх, завтра дивиться спокусливі фільми, жахи, насильства, потім іде послухати зальотного гуру, приймає таємні «ліки» та зачаровану воду від екстрасенсів та псевдоцілителів, може раз на рік заходити до храму, а потім – знову у прірву.

Про яку ж духовність так багато говорять всі, кому не ліньки? І чому не запитають цього у простого православного священика?! Духовність – суто церковна категорія і відродження духовності – це відродження Церкви.

І що, на Ваш погляд, заважає відродженню Церкви?

Наклепи! Хтось із лжепатріотів запустив на початку 90-х думку, що Україні нав’язали московське Православ’я. Але, шановні, чим відрізняється московське Православ’я від грузинського, болгарського, румунського чи сербського? До речі, на Галичині у 1946 році жодний священик не змінився на парафіях, не змінили жодної чаші, книги чи облачення. Єдине, що змінилося – так замість Папи Римського почали поминати за богослужінням Патріарха Московського і виключили з Символу віри «філіокве» («і Сина» – католицьку вставку). І навіть зараз, коли я їжджу по своїх храмах у селах, то бачу той самий галицький обряд, що був і до війни. В Галичині ніхто не нав’язував ніякі «нові обряди». Більше того, у післявоєнний період частина духовенства навіть не намагалася усунути католицькі нововведення, які існують до цих пір.

Залишити відповідь