Для тех, кто хочет верить разумно
Киевская Русь > Разделы сайта > Наши встречи > Внучатий племінник Митрополита Володимира: «Блаженніший — людина надзвичайно компанійська»

Наши встречи

Внучатий племінник Митрополита Володимира: «Блаженніший — людина надзвичайно компанійська»


Протоієрей Володимир Коцаба, внучатий племінник Блаженнішого Митрополита Володимира та автор кандидатської дисертації про його життєвий шлях, напередодні 75-річного ювілею Предстоятеля Української Православної Церкви, розповів «Релігії в Україні» про свого двоюрідного дідуся.


— Розкажіть, будь ласка, про родину Блаженнішого. Яким було спілкування рідних? Як часто ви, як онук брата, бачили Владику?


— Рідних братів у сім’ї майбутнього митрополита було четверо. Найстарший — Михайло. Він загинув близько 1943 року в Австрії на газовій шахті під час вибуху, куди молодого хлопця забрали працювати у воєнні роки. Трапилося це так. Його чергова зміна випадала на недільний день. Тоді він вирішив помінятися і відпрацювати свій робочий час в суботу, щоб у неділю мати час для відпочинку. Михайло вмовляв і свого товариша піти з ним, але той відмовився. Саме в суботу і стався вибух на шахті. Наскільки мені відомо, його тіло так і не знайдено. Свого часу, коли владика перебував в Європі з обов’язку свого послуху, на одному із австрійських кладовищ він знайшов пам’ятну плиту, де в числі загиблих значилося ім’я Михайла Сабодана. Але віднайти місце поховання так і не вдалося.


Другий брат — Олексій, він довгий час жив у Києві, помер 3 жовтня 1990 року, похований на Байковому кладовищі.


І до недавнього часу залишалося два рідні брати. 30 жовтня 2010 року на 79 році життя помер Степан Маркиянович — мій дідусь. Тепер Блаженніший, як наймолодший серед своїх братів, залишився один.


Звичайно, зі своїх перших свідомих років, пригадую, що владика завжди любив приїжджати на батьківщину: будучи ще митрополитом Ростовським, Патріаршим Екзархом Західної Європи, керуючим справами Московської Патріархії… Часи його ректорства в Московських духовних школах я не пам’ятаю, але знаю, що і тоді владика ніколи не забував про рідну домівку.


— Часто приїздив?


— Гадаю, якщо б у нього була можливість, то приїздив би частіше. Але як тільки траплявся вільний час, він завжди намагався скористатися можливістю, щоб побувати вдома. Навіть у ті часи, коли ще не був Предстоятелем Української Православної Церкви, Блаженніший старався хоча б двічі на рік приїжджати до батьківської оселі. Рідна домівка, де владика народився, знаходиться в селі Марківці, Летичівського району, що Хмельниччині. Воно розташоване в одному кінці Летичівщини, а село Кудинка, в якому жив і зараз похоронений рідний брат Степан — в іншому, на відстані 25 км. одне від одного. Але владика завжди знаходив час, щоб заїхати до рідного брата, який зазвичай накривав для них обід чи вечерю. Кажу для «них», бо Блаженніший — людина надзвичайно компанійська, і ніколи не приїздив один, а в супроводі своїх помічників. Та й для всіх присутніх це було не просто застілля, а перш за все спілкування. Люди збиралися за одним столом — ділилися думками, міркуваннями, спогадами. Адже ні для кого не буде секретом те, що саме у спілкуванні людина взаємозбагачується, розвивається, розширює свій кругозір та світобачення. Тому мені так запам’яталися ці вечори, бо вони були теплими, дружніми, братськими.


— Багато людей приїжджають із Блаженнішим в рідне село?


— Звичайно, це найближчі помічники владики, які завжди супроводжують його. Приходять і односельчани, друзі дитинства, шкільних років. А також інші близькі люди, з якими Блаженніший в свій час товаришував, яким було приємно знаходитися з ним поруч, щоб приносити один одному радість. Це було незабутнє спілкування для всіх, хто приймав в ньому участь.


— Ви кажете, що пам’ятаєте ті часи, коли Блаженніший був Екзархом Західної Європи. Це були радянські часи, і будь-які стосунки із закордоном були чимось дивним і загадковим. Ми тоді хотіли дізнатися, що там відбувається і як там живуть люди. Що розповідав Владика?


— Дійсно, в радянські часи виїхати закордон було практично неможливо, і навіть, з числа єпископату Руської Православної Церкви не всі могли потрапити заграницю. Таким було тоді життя. Отримавши церковний послух, який вимагав частого перебування в країнах Європи, владика, звичайно, привозив звідти якісь цікаві історії, забавні випадки. На жаль, я їх не пригадую, бо був ще зовсім малим. З переказів знаю, що ще в часи ректорства в Московських духовних школах у владики була така традиція — звідки б він не приїздив, завжди збирав усіх студентів і викладачів, щоб поділитися думками, переживаннями і враженнями від побаченого. Однак дещо пам’ятаю вже свідомо: після чергової поїздки закордон владика кожному привозив якийсь невеличкий подаруночок, не тільки рідним, але і односельцям, які його знали, разом із ним зростали. Хто б до нього не прийшов, для кожного вже був приготовлений подарок. Владика був надзвичайно уважною людиною. Нехай це була не коштовна річ: яєчко цікаво розфарбоване, хрестик, підвіска чи невеличка статуетка. Отримати з рук єпископа такий подаруночок — пам’ятка на все життя.


— А яке ставлення у Владики до простих людей? Тут, в митрополії, чи коли Блаженніший служить, на нього дивляться як на Предстоятеля Церкви і поневолі пошана народжує певну дистанцію для тих, хто підходить. Коли він приїздить у рідне село, взагалі, яке мав ставлення до народу?


— У владики є беззаперечний талант добре ставитися до людей. І робить він це невимушено. Перш за все, свідченням цьому є його слова: «Я люблю людей. Я люблю спілкуватися з людьми, і це є сенсом мого життя. Український народ — це мій народ, це та паства, яку вручив мені Господь, і скільки я житиму, стільки і служитиму йому». Це слова Блаженнішого, звичайно, що я переказую їх, але в загальному змісті їх суть зводиться до цього.


З перших слів митрополит вміє привернути людину до себе. З самого початку розмови для кожного стає зрозумілим, що діалог відбудеться, будь-які проблеми будуть почуті та по можливості знайдені шляхи для їх вирішення.


Щодо спілкування вдома, то там і мови не може бути про якісь бар’єри. Я сам неодноразово був свідком, коли Блаженніший приїжджає у рідне село, сідає біля хатини на лавочці: тут прийде односельчанка, з якою колись вчилися у школі. Можливо, вже дещо і призабулося з тих часів. А вона нагадає: «Владико, Ви пам’ятаєте, як ми з Вами разом в сусіднє село до школи ходили, а тоді-то у шкільному саду яблука разом рвали». «Знаєш, пам’ятаю», — скаже він. І вже багато чого є в них спільного, про що можна поговорити. Жіночка радіє, і Блаженнішому приємно, бо це спогади дитинства, шкільних років — чи не найкращих років нашого життя.


— А часто родина збиралася у матері Блаженнішого?


— Я пам’ятаю її. Вона померла у 1989-му, мені тоді було 6 років. Я знаю, що у колі спілкування Блаженнішого вона користувалася надзвичайною повагою. Це була дуже порядна жінка, вихована у кращих сімейних традиціях. І їх вона намагалася передати своїм синам. Це їй вдалося, адже Феодосія Іванівна виростила чотирьох прекрасних синів. Завдячуючи такому правильному ставленню до життя, люди, які мали змогу спілкуватися з нею, зберегли про матір Блаженнішого найкращі спогади. До неї завжди приходили і рідні, і близькі, і сусіди за порадою, бо вона мала неабияку життєву мудрість: завжди могла підказати, що і як правильно зробити. Знаю, що і Блаженніший завжди смиренно прислуховувався до думки своєї матері, адже вона була для нього найближчою людиною, яка дала йому життя, і могла бажати тільки добра.


— Яку кухню полюбляє Блаженніший?


— Передусім те, що готується у його рідному краї. Це традиційний борщ із пампушками та будь-яка місцева народна кухня без всіляких забаганок.


— Якою мовою спілкується у побуті?


— У побуті, тим паче на батьківщині, він спілкується українською. Адже це його рідна мова, якою він вчився говорити перші слова, і напевне, йому легше нею спілкуватися.


— Чи ділився Блаженніший із близькими людьми своїми думками стосовно Церкви в Україні, наприклад, можливості правити богослужіння українською? З середини 1990-х на єпархіальних зборах київського духовенства Блаженніший говорив, що такі богослужіння можливі, де цього бажає більшість громади, що він благословляє. Можливо, Ви знаєте, щось з цього питання, що лунало у неформальному спілкуванні.


— Погоджуся із Вами, що дійсно, Блаженніший так і казав: якщо люди бажають — будь ласка. Більше того, я знаю, що у західних єпархіях, де церковна ситуація є найбільш проблемною, з благословення Блаженнішого не тільки богослужіння звершується українською мовою, але і на деяких приходах не підноситься ім’я Патріарха Московського заради миру церковного. «Головне, щоб люди ходили до храму і трималися церковної єдності, а будь-які зміни були думкою більшості парафії, щоб там був мир і спокій» — завжди наголошує владика митрополит.


— Ми знаємо, що Блаженніший любить часом пошуткувати. Який гумор йому до душі?


— Так, владика дійсно любить гумор, любить, щоб невимушене спілкування у колі близьких та рідних людей супроводжувалося веселощами. У нього феноменальна пам’ять, тому в процесі бесіди він часто пригадує якісь цікаві ситуації, обставини, факти, а найголовніше — вміє їх влучно і доречно розповісти. Один анекдотичний випадок чи жартівлива репліка додають позитиву в дружню атмосферу спілкування.


— Анекдоту від Блаженнішого чи якоїсь цікавої події не пригадаєте? Відома історія про якихось хлопців напідпитку, які після Пасхи зустріли Блаженнішого на прогулянці у Лаврі та запитали: «Ти піп?» — «Ну, піп». — «Ну, тоді, Христос воскрес!» — «Ну, тоді воістину воскрес!».


— Так, був такий випадок. Владика часто про нього згадує. А взагалі, він любить прогулюватися Лаврою. Люди, які приходять сюди, часто потрапляють і на територію резиденції митрополита. Колись був намір відгородити її, щоб Блаженніший міг спокійно пройтися. Але він не дозволив — і тут знову відчувається його справжнє відношення і повага до кожної людини. А саме владика сказав: «Не потрібно закривати цю територію. Це Лавра, святиня, і люди приходять сюди помолитися, нехай тут все буде для людей».


І навіть, коли митрополит втомлений вийде прогулятися, хто б не підійшов з якимось проханням, чи просто благословення попросити — він ніколи нікому не відмовить. Пригадую, був такий випадок: підбігла якась жіночка і стала благати матеріальної допомоги. Владика не сказав прийти завтра чи то звернутися до когось іншого від його імені. Сам піднявся наверх до себе в келію, взяв якісь гроші, і власноручно виніс та віддав їх цій людині.


— Тобто, можна сказати читачам: якщо бажаєте неформально поспілкуватися із Блаженнішим, гуляйте ввечері по Лаврі! А розкажіть, що Блаженніший співає, читає?


— Владика дуже любить співати і знає надзвичайно багато українських пісень. Сам пише вірші і музику. «Ромашку», мабуть, весь російськомовний православний світ знає. Бува, заспіває таку пісню, яку навіть ніхто ніколи не чув, а це, виявляється, давня народна пісня, яку полюбляли ще наші прадіди. В такому випадку приходиться створювати пісенний фон для соло.


Читати, звичайно, любить. На сьогоднішній час, це більше те, що потребує загальноцерковна справа. Але у владики Володимира є своя, властива тільки йому, любов до віршів Тараса Шевченка та інших творчих доробків українських класиків.


— Можливо, Ви чули, або спілкувалися із Блаженнішим про те, яким, на його думку, має бути священик. Які в нього вимоги до священства?


— Перш за все, пастир повинен бути людиною, відданою Церкві. Незалежно від того, сімейний це священик, чи монах, перше місце в його житті повинна займати Церква. Всі інші речі —  другорядні, і мають доповнювати церковне служіння. Священик — це людина, яка повинна жити Церквою, бути повністю віддана церковній справі і всі свої вміння покласти на олтар служіння Господу. Тільки при такому глибинному підході до священства буде користь і для душі священнослужителя, і для Церкви, і для народу Божого.


— Ви обирали свій шлях служіння Церкві ще змалечку, чи був момент якихось вагань, вибору?


— У мене батько також священик. Я з дитинства ходжу до храму. Починаючи десь із класу 7-8-го  упевнився в тому, що буду вступати у духовну семінарію. Мене батьки ніколи силоміць не спрямовували на цей шлях. Мені було чітко сказано: вибирай, куди ти бажаєш поступати, чим хочеш займатися. Але я ніколи не вагався. Священство мені подобалося з дитинства, коли ще прислуговував у храмі батька. Згодом поступив в духовну школу, закінчив семінарію, академію, став священиком.


— Ваша наукова робота про Блаженнішого, потім була видана як книга-фотоальбом…  Як Блаженніший сприйняв цю ідею? Чи одразу він погодився і налагодилася співпраця?


— Питання щодо написання мною такої роботи, звичайно ж, обговорювалося. Якраз перед 15-річним ювілеєм предстоятельського служіння поява даної праці набрала своєї актуальності. Оскільки я тоді закінчував академію, то виникла думка, що можу написати власне кандидатську дисертацію, і згодом її надрукувати. Я подумав, підійшов до Блаженнішого за порадою, адже хотілося щоб цей труд був корисним і для мене, і перш за все для Церкви. Одразу отримав благословення і почав трудитися. Їздив до Москви, Одеси, Санкт-Петербурга. Зустрічався з людьми, які свого часу спілкувалися з Блаженнішим. Цікаві співрозмовники були, тому і працювати було досить цікаво.


Бесідував священик Андрій Дудченко, спеціально для «Релігії в Україні«.

Дата публикации: 23.11.2010