“Моя Анціллодея”. Спроба прочитання драматичного твору Лесі Українки “В катакомбах”

27 січня 1906 року Леся Українка написала Агатангелові Кримському листа (йшлося про драматичний твір поетеси “В катакомбах”, нещодавно надісланий авторкою своєму товаришеві), в якому висловила власний погляд на християнство. Серед різноманітних критичних висловлювань авторкою було вжито вислів “рабський дух”. Це – серйозне звинувачення, і проти цього явища мав повставати Лесин “раб-прометеїст”, головний герой драми.

Здавалося б, усе так зрозуміло, – за цією епістолярною пам’яткою нібито можна з певністю твердити про не надто схвальне ставлення видатної поетеси до християнства – “духовної темниці”. Тим більше, деякі попередні твори також неухильно й пристрасно мали б свідчити про те саме: ще 1896 року було написано поетичний драматизований твір “Грішниця” (перед читачем постає напівфантастична ситуація війни таємничих ворогів проти рідного міста головної героїні – дівчини, яка приєдналася до повстанців-захисників). Більше того, на той час уже було давно створено разюче привабливу в своїй загадковості “Одержиму” (1901), де головна дійова особа Міріам вважає себе неповинною в крові Месії, відмовляючись від Його жертви (“За мене він ні краплі не проливав”). У згаданих творах по-неоромантичному виняткові, не схожі на оточення, героїні завзято протестують проти надмірної покірності та непротивлення злу, а також чітко усвідомлюють, що вони – не послідовниці християнства.

Твір “В катакомбах” (1905) дає читачеві змогу детальніше приглянутися до стосунків героя-бунтівника і християнства. Адже перед нами тепер – не вигадане місто й не Палестина тих часів, коли християнство перебувало лиш у зародку. Читач за волею автора переноситься в середину II століття по Р. Х., у містичну напівтемряву катакомб неподалік від Рима, де збирається християнська громада. 

Неофіт-раб – людина, яка так само внутрішньо вже зважилася на рішучі дії супроти гноблення (дізнався від товариша, де розташований табір повстанців), але ключова відмінність від попередніх ситуацій тут полягає в тому, що він ще донедавна нічого не чув про Христа. Отже, маємо справу з цікавим літературним прийомом – цілком “свіжим” поглядом на “нове” вчення. Це відкриває читачеві можливість разом із автором та героями простежити, що, керуючись християнськими засадами, можна запропонувати людині, та ще й такій, яка опинилась у надзвичайно тяжких обставинах.

Отже, за стислими згадками в тексті, раб-неофіт не так давно зустрів когось із місцевої християнської громади (конкретика лишається “за кадром”), і ті люди звістили йому, що має настати Царство Боже, де не буде “ні пана, ні раба”. Живучи серед постійного фізичного та морального бруду, зустріти тих, хто “ходить не в темряві, а в світлі” й очікує настання чудового царства – подія надзвичайна. Відповідно, сподівання на відвідини їхнього зібрання теж покладаються чималі: такі люди повинні вказати істинний шлях (адже самі вони, на думку неофіта, впевнено долають його). 

Прийшовши до християн у катакомби, з перших же слів єпископа неофіт прикро вражений широким ужитком слова “раб” (дарма, що Господній), адже для нього це – синонім усього найжахливішого в житті людини: його власне родинне життя перемелене рабством (він і сам, жахаючись, певно, промовляє: “Люблю дитину й часом ненавиджу…”, “я не знаю сам, чи то моя, чи панськая дитина”). Але про це громада дізнається дещо пізніше, а поки що єпископ та інші чоловіки (до речі, заможні, – патрицій та купець) сумлінно переконують неофіта-раба вірою і правдою служити панові. Залучають до розмови і старого християнина-раба (він висловлюється обережно та скупо). Читач може зауважити, що в тамтешніх жінок репліки можуть тільки вириватися, а потім неминуче йде авторська ремарка на зразок “Глянувши на єпископа, (жінка) замовкає”, – одразу впадає в око, що про цілковиту рівність у цій громаді аж ніяк не йдеться. Доречним було неофітове запитання, чи пан-патрицій і його раб, обидва християни, визнають один одного “братами” й поза катакомбами; виявилося, ні. Але навіть дізнавшись, чим обернулося рабство для родини цього неофіта, товариство продовжує проповідувати покірність, навіть більше – готове допомогти рабові та його сім’ї й надалі лишатись у неволі: пропонуються одяг “з рабинь” (напевно, аж двічі ношений, – господинею та служницями), обіди раз на тиждень у заможного диякона, безкоштовне мило (“Казав ти, жінка любить чистоту, // а в хаті бруд. Приходь до мого краму, // я мила дам без грошей, певне, пан ваш // вам жалує його…”). Стосовно ж нечистоти духовної, розпусти – в єпископа тієї громади напохваті знайшлася фраза: “Хто по неволі согрішив, той чистий”. 

А що ж із власне проповіддю про Самого Христа? Хто Він, Володар і Отець Небесний, якому потрібно служити? З уст єпископа та інших християн постійно ллються лиш слова про владу й покору, що призвело неофіта до сумнівів:

“Терпливість і покора” тільки й чув я 
від вас сьогодні. Та невже вони 
рятують людські душі? Та невже 
за них ідуть на хрест, на наглу страту 
і на поталу звірам християни?


І тільки після цього неофітові по тривалих палких розмовах вдалося хоч щось з’ясувати про Бога християн:

…Він альфа і омега, 
початок і кінець. Ним все настало 
і Ним усе живе, і більш немає 
богів на світі, окрім сього Бога, 
Він є і слово, й сила, і життя…
І се за те нас мучать, розпинають, 
що ми не хочем ідолам служить 
і князя тьми признати нашим богом, 
бо ходимо не в темряві, а в світлі.


Проте, вже занадто ясно, що ця людина не обере християнство за “свою” релігію:

Учили ви мене любити ближніх, 
так научіть мене їх боронити, 
а не дивитись, опустивши руки, 
як в рабстві тяжкім браття погибають.


Адже зі слів, почутих неофітом, складається враження, що “терпливість і покора” – трохи не самоціль для християн, яка, що дуже прикро для вірних, може зайняти чільне місце в душах замість Бога. Відомо, що виривати фразу з контексту та абсолютизувати уривок – річ небезпечна. Чи не це відбулося у зображеній письменницею християнській громаді? Святий апостол Павло писав: “Нехай кожен лишається в стані такому, в якому покликаний був” (1Кор. 7, 20). Проте далі, як бачимо, його думка продовжується й розширюється: “Чи покликаний був ти рабом? Не турбуйся про те. Але коли й можеш стати вільним, то використай краще це” (1Кор. 7, 21). До того ж, громада перенесла принцип “пана і раба” із зовнішнього світу ще й у власне релігійне життя (стосунки “громада – єпископ” у творі братніми назвати не можна). 

Леся Українка змоделювала ситуацію, за якої людина дієва, сильна, яка прагне до волі та самостійного керування власним життям, вирішує, що не може увійти до громади християн і не обирає для себе християнство, бо, по-перше, за входження до такої громади про Самого Христа, Того, Кому вклоняються, вона чутиме вкрай мало (як можна служити тому та любити того, кого не знаєш?), а по-друге, стиль поведінки у громаді (“купка вищих – цілий натовп нижчих”) їй внутрішньо чужий та неприйнятний, та ще й на тлі заявленої вченням рівності. Ситуація вкрай загострюється і через те, що від раба вимагалося коритися і бути лояльним до влади попри все, проте саме він заради такої покори мав би розтоптати навіть моральні норми та родинні зв’язки. Отже, неофіт-раб не знайшов задекларованих братерства й поборництва моральності в громаді, прийдешня воля в Божому царстві через однобокі промови єпископа обернулася на хисткий туман. “Я виступлю за правду проти вас!”, – сказав герой, сам для себе не до кінця висловлюючи побачену ним химерну дійсність: дивним чином сплетені два “різновиди” християнства – правильний та хибний…

У згадуваному на початку листі до А. Кримського письменниця, пояснюючи власні погляди, дещо пише й про основних дійових осіб твору. Якщо вчитатися, можна визначити, що цих осіб є три, – тих, котрим авторка надає великого значення через уживання слова “мій”, а саме: “мій раб-прометеїст”, “мій єпископ”, “моя Анціллодея”.

Анціллодея (ім’я перекладається з латини як “раба Божа”) – дружина теслі. Ця жінка, щиро жалкуючи про майбутнє малого неофітового сина, запропонувала свою допомогу стосовно догляду за дитиною, – нібито епізодична роль доброї християнки. Також, у самому кінці твору, коли громада на чолі з єпископом сахається неофіта як “нащадка єхидни”, вона наважується плакати через його вочевидь сумну подальшу долю. Але, якщо йти не за текстом першодруку, а за первісним автографом твору, п’єса не закінчується патетичним вигуком неофіта-раба. Коли громада і єпископ віддаляються, Анціллодея лишається біля неофіта і продовжує розмову в тому ж лагідному тоні: так само зве його братом, хоча “офіційно” цю людину вже визнано небезпечною, а спілкування з нею – вкрай небажаним. За чорновим автографом твору, фінальною сценою є виведення неофіта з катакомб Анціллодеєю, яка тримає в руці свічку. Таким чином, саме ця щира й мисляча жінка виявляється справжньою християнкою, яка ненавидить не грішника, а тільки гріх, і цілком виконує християнську настанову боротися з царством пітьми смиренно, “в покорі”, але, безсумнівно, за цілковитої відсутності приписуваного християнам “рабства духу”.

Під час остаточного редагування Леся Українка викреслює з фіналу останні репліки Анціллодеї (таким чином, роль цієї героїні у творі помітно зменшується) та додатково загострює увагу на постаті неофіта-раба (“Я виступлю за правду проти вас!”). З якою метою? Можливо, щоб підкреслити цілісність задуму про активну боротьбу та захист від чужого свавілля. Адже тогочасна громадська думка вважала письменника проводирем до правди та волі, його творчість мала бути співзвучною настроям, що панували серед народу (а вони були в той час доволі революційними). У тому ж листі до А. Кримського авторка пояснює: “Коли що надається до щирої ідеалізації в первісному християнстві, то не його quasi-анархічні доктрини, а хіба ота грація почуття його “жон-мироносиць”, до яких належить і моя Анціллодея, і те нове для античного аристократичного світу почуття “всепрощающей” симпатії… і ще два-три елементи в сфері почуття, а не теорії. Тільки ж сі елементи ідеалізація вже використала до дна, і мені не інтересно було на них спинятися довго…”.

Таким чином героєм духу виступив саме раб-“прометеїст”, а не тиха дружина теслі. Проте, при перегляді будь-якого варіанту твору зрозуміло: неофіт-раб ні за яких обставин не сказав би таких войовничих слів Анціллодеї. Отже, вони адресувалися не всьому загалові християн, а були звернені до гордих і жорстоких володарів, ким би ті не назвалися. 

Драматичним твором “В катакомбах” розпочався більш детальний опис авторкою християнства як життєвого шляху, яким ідуть чи то відмовляються прямувати різні герої в різноманітних обставинах. Цей твір невеликий за обсягом, коло причин, які розвели по різні боки неофіта з християнами, теж досить обмежене. Набагато більше проблем зачепить, поглибивши християнські образи, письменниця в наступній великій драмі, яка, за свідченням самої Лесі Українки, була їй дуже дорогою – “Руфін і Прісцілла” (1906). 


Притвор

Цей запис має 6 коментар(-ів)

  1. Ольга

    Велике спасибі авторці за статтю! Прочитала на одному подиху. Чесно, з Лесиною творчістю знайома мало, лише зі шкільної програми, тож ця стаття пробудила бажання читати (принаймні, "В катакомбах" точно прочитаю), а відтак і поміркувати самій на складну тему, підняту у творі і статті, – тему пошуку Бога в Церкві. Модне сьогодні і надто просте "Бог у душі" мене не задовольняє, а з іншого боку, недосконалість церковного організму сьогодні (і, як бачимо, не тільки сьогодні) якщо не відвертає мене від Церкви остаточно, то породжує масу питань, роздвоєностей (а когось іншого таки зовсім відштовхує). І ось у статті я знаходжу думку, солідарну з моєю, про те, що той єпископ з його проповіддю неправдивого смирення замість проповіді правдивого Христа – це ще не вся церква! Є ще дружина теслі. Побачила також паралелі із притчею про доброго самарянина: хто є ближнім? Дякую ще раз.

  2. Игорь

    И как можно без конца "тыкать" незнакомым людям? Вам не надо пытаться "богослоовствовать", вам еще надо усвоить то, что знают 10 – летние дети, элементарным правилам этикета поучиться. А не изображать из себя великих христиан.

  3. Игорь

    Вот и еще одно доказательство невменяемости либеральных маргиналов и раскольников. Оскорбления, осуждение всех и вся. Я вот не оскорблял Рыжего анархиста, хотя он-то, который пытается "скрестить", прости Господи, Христа, с каторжником и убийцей Махно, быть может, куда более заслуживает таких определений.
    Еще раз видна ложь ложных альтернатив: пост, ИЛИ хорошее поведение, пост ИЛИ любовь к ближним. У них наоборот: НЕ пост И НЕНАВИСТЬ к ближним, НЕ СОБЛЮДЕНИЕ поста И клевета, И ОСУЖДЕНИЕ.
    И с этими политическими фанатиками нас хотят соединить политиканы с Банковой? С этим политическим проектом будет то же, что с "вступлением в ЕС", которым тоже занимался ваш "мессийка".

  4. Рыжий анархист

    Вот читаю Игорька и не знаю, радоваться или плакать. С одной стороны приятно внимание к моей персоне с другой – придурковатость утомляет…
    Никак не врублюсь откуда этот маразматик выдрал цитату. Кстати, про "проклятья и громы на богатых и сильных " мне не нравится…
    И вообще, Лесю Украинку никогда не читал – неинтересно…

  5. Владимир... Киев

    Игорю Друзю. Братец, ты сначала научись писать по-русски, а потом уже будешь сочинять свои залихвацкие трактаты для малограмотной

  6. Игорь

    чувствую, что автор этой статьи твердо усвоил совецкий курс украинской литературы, и став сомозваным "христианским реформатором", решил связать христианскую символику с усвоенными тогда кумирчиками. Леся Украинка ненавидела христианство, была революционеркой. Эта статья, где ее пытаются представить "замаскированной христианкой" несуразна. Простая цитаты: "Христианские проклятья и громы на богатых и сильных были теоретическими, а практическая политика была такова: ударят в одну щеку, подставь другую, сдерут плащ, отдай сорочку." Какому-нибудь "рыжему анархисту" такое понравится. Но не христианину.
    Также хулили святых и другие "мытци" – тот же Шевченко (который хулил даже Богородицу).
    Дело в том, что сама политическая идеология "украинства" – это секулярная идея, следствие безбожной "великой" французской революции. Но теперь стало нормой существование "православных украинских наицоналистов" пытающихся совместить несовместимое. Есть факты: украинский национализм чужд абсолютному большиснтву населения Украины, а уж во времена Леси он был сверхмаргинальным явлением.
    http://dev.rusk.ru/analitika/2008/12/31/ukrainstvo_e_tnos_ili_ideologiya/

Залишити відповідь до Рыжий анархист Скасувати відповідь