Духовність

Колись Федiр Достоєвский сказав: “Виправдайте, не карайте, але назвiть зло злом.” Тому що першим кроком до викорiнення зла є те, щоб назвати речi своїми iменами, не казати про зло, що то є добро i навпаки. Тому у зв`язку з проблемою дефiциту духовностi у нашому суспiльствi, наявнiсть якого зараз нiхто не може поставити пiд сумнiв, я пропоную розглянути сам змiст цього слова — “духовнiсть”. Я спробую це зробити з точки зору Церкви, завдяки якiй воно, власне, i увiйшло у лексикон людства, i те, що пiд цим термiном розумiє сучасна суспiльна думка України.

Перш за все у своєму оригiнальному значеннi це слово завжди пов`язувалося з духовним життям людини, коли вона живе у своєму внутрiшньому свiтi, який вiдкрився у нiй завдяки її особистiй Зустрiчi з Богом. Пiсля такого знаходження Бога людина знаходить i себе, розкриваючи у своїй власнiй душi незнанi до того глибини. А без цiєї Зустрiчi вона нiколи не зможе взнати про глибину свого серця — хiба що теоретично про неї здогадуватись. Влучнi слова з цього приводу знайшов вiдомий мислитель з “золотої плеяди” релiгiйних фiлософiв кiнця XIX– початку XX столiть професор Борис Вишеславцев: “Людина, яка справдi захоче заглянути у свою власну глибину, неодмiнно повинна стати релiгiйною людиною, у неї повинне з`явитись релiгiйне почуття, почуття благоговiння, мiстичного трепету по вiдношенню до самої себе, по вiдношенню до безодньостi свого серця, вона повинна побачити у самому собi le monde entier, plein d`infini — внутрішній світ, сповнений безкрайності (Лейбнiц)… Релiгiя є знаходження Бога у собi i себе у Бозi, i атеїзм є не лише невiр`я у Бога, але неодмiнно також невiр`я у людину, невiр`я у свою абсолютну вiчнiсть… Атеїзм є споглядання свiту, яке постiйно рухається по периферiї, на поверхнi, яке постiйно вiре у зовнiшнiсть…” Тобто лише завдяки вiрi перед людиною розкриваються безмежнi простори її реально iснуючого духовного свiту.

I ось, пiсля зустрiчi у глибинах своєї душi з iншою — Божественною Особою, людина починає бачити, що її знайдений духовний свiт не є гiдний Гостя, Який до нього увiйшов i цей свiт освiтив. Про це добре сказано у однiй молитвi Святого Iоана Златоустого до Святого Причастя: “Я не є достойний i не є готовий, щоб Ти увiйшов пiд крiвлю храма моєї душi, тому що вiн увесь пустий i обвалений, i не маєш у менi гiдного мiсця, щоб прихилити Свою голову.” Саме виявленна руїна душi спонукає людину до перебудови, змiни свого внутрiшнього свiту, а це значить — до покути. Адже слово покута на грецькiй мовi означає metanoia — змiна. I от, власне, у боротьбi проти себе за самого себе, у намаганнi перерости себе через покуту, щоб ближче стати до Бога, тiснiше з Ним з`єднатися, i полягає духовне життя людини.

Треба зауважити, що не усякий той, хто вiрить у Бога i дотримується церковних обрядiв, має духовнiсть. Щоб це стало яснiшим, треба нагадати, що iснує два види атеізму: теоретичний i практичний. Перший — це коли людина говорить: Бога немає. А другий — коли вона признає Його буття, але живе так, наче Його все ж таки нема. Останнiй вид атеїзму можна назвати релiгiйнiстю без духовностi.

Власне говорячи, саме таке явище зараз у широкiй публiцистицi i прийнято називати духовнiстю. На думку багатьох авторiв i, також, як це випливає iз стану речей на Українi, духовнiсть може бути навiть без вiри у Бога. Вона часто просто прирiвнюється до гуманiзму i етнографiї: дев`яти Заповiдей Моiсея (без першої — про вiру в Бога, про яку гуманiсти, пишаючись своїм дотриманням Десятислiв`я, постiйно “забувають”) i писанок. Також достатньо людинi добре володiти українською мовою, знати i любити народнi звичаї i пiснi, щоб вона могла назвати себе духовною. Але у данному випадку неможна пiдмiняти духовностi культурнiстю — бо це не одне i теж. I кожен приклад аморальностi культурної людини, з яким усi, напевне, зустрiчалися у своєму життi, буде пiдтвердженням цiєї думки. Але навiть коли людина є просто моральною, вона ще не є духовною, бо в нiй нема виходу у трансцендентне буття — за земнi обрiї до Бога. Володимир Солов`йов у своїй апокалiптичнiй “Розмовi про Антихриста” зображав Антихриста саме як людину найвидатнiших чеснот, що не завадило йому стати на прямий шлях богоборства.

Небезпека такої пiдмiни полягає у тому, що люди невiруючi або обрядовiруючi справдi починають вважати себе духовними. Але це є осбливий вид iдолопоклонства. Адже iдол “iмiтує” собою Бога, не даючи людинi, яка в ньому признає Бога, пiзнати справжнього Бога. Так i “iмiтацiя” духовностi не дозволяє людинi набути справжньої духовностi.

У звязку з пiдмiною духовностi культурнiстю на Українi постає проблема такої ж самої пiдмiни самого християнства християнською культурою. У Т. Елiот є такi влучнi слова: “Хто вважає Бiблiю пам`ятником культури, той вважає її пам`ятником на могилi християнства.” Та ж сама “культурологiчна” точка зору на христянство повнiстю знецiнює його. Володимир Солов`йов попереджав, що зведення християнства до рiвню етнографiчного музею є антихристиянська iдея, руйнiвна для справжньої духовностi. У згадуваннiй вже “Розмовi про Антихриста” вiн вкладує в уста Антихриста слiдуючi слова, з якими той звертається до православних: “Знайте ж, возлюбленнi, що сьогоднi мною пiдписано статут i визначенi значнi кошти Всесвiтньому музею християнської археологiї у славному нашому iмперському мiстi Константинополi з метою збирання, вивчення i збереження усiляких памя`ток церковної древностi, переважно схiдної, а вас я прошу завтра ж вибрати серед себе комiсiю для обговорення зi мною тих мiр, якi мають бути прийнятими з метою можливого наближення сучасного побуту, моралi та звичаїв до передання i установлень святої православної Церкви…”

Я, безумовно, не виступаю проти етнографiї i народних звичаїв (якщо вони, звичайно, не носять паганського характеру), але я проти пiдмiни головного у християнствi другорядним. А головне у ньому — це Сам Христос. Саме так вiдповiв Антихристовi у Володимира Солов`йова старець Iоан: “Великий государе! Всього дорожче для нас у християнствi Сам Христос — Вiн Сам, а вiд Нього усе, тому що ми знаємо, що у Ньому перебуває уся повнота Божества тiлесно.” У цих словах слiд наголосити ще на одному — для старця “усе iнше у християнствi” цiнне через те, що воно пов`язане з Христом, а не з рiдним народом.

Проте, наприклад, на уроках народознавства, яке зараз викладається у школах, коли дiтям розповiдають про народну християнську культуру, про Самого Христа згадують лише постiльки-поскiльки. Також i iнших прикладiв ревного дотримування принципу “релiгiя без Бога; духовнiсть без особистої покути у грiхах” на Українi, на жаль, безлiч.

Справедливо говорять, що наше суспiльство нiколи не зможе вийти з кризи, поки не повернеться до духовностi. Але ця духовнiсть повинна бути справжньою. I ось, коли ми почнемо каятись в першу чергу не у грiхах суспiльства перед Україною або дисидентами, а у власному скоєнному колись перелюбствi або за сварку у сiм`ї, i ходити не у той храм, де служба йде на українськiй мовi, а у той, де присутня благодать Божа, тодi ми справдi зможемо сподiватись, що наше суспiльство стане духовнiшим i криза минує.

Цей запис має один коментар

  1. Dmytro

    Duzhe diakuju za stattiu,vona bagato chogo
    projasniuje.

Залишити відповідь до Dmytro Скасувати відповідь