Блог

21 жовтня у Києві в Центрі богословських досліджень (Св.-Катеринінська парафія) відбулося засідання семінару “Українська християнська культура”. Тема зустрічі – “Християнська моральність і проблема національної ідентичности”.

В ході семінару щодо заявленої теми можна було почути думку істориків, філософів, філологів.

У виступі першого доповідача – священика Богдана Огульчанського – можна виділити такі основні положення:

І. В доступній для нашого огляду історії людства національна ідентичність існувала завжди, але вона приймала різні форми: від усвідомлення причетности до роду або племени (в давні часи), підданства певному королю (в середні віки) до націєутворення сучасних буржуазних і державних націй в нові часи.

Християнство принесло у світ усвідомлення нової єдности у Христі, яка вище національних, класових та инших розділень. У Христі “нема вже ні юдея, ні язичника; ні раба, ні вільного; нема ні чоловічої статі, ні жіночої; бо всі ви – одно у Христі Ісусі” (Гал. 3:28).

Водночас з такою єдністю Святе Письмо засвідчує, що віра і нове життя у Христі не скасовує любови до Вітчизни, патріотизму, вболівання за долю співвітчизників. Таким був апостол Павло (Рим 9:1-2). Про любов до земної Вітчизни своїми словами неодноразово свідчив і Сам Христос.

Єдність християн, яка долає національні розділення і не відкидає патріотизму, була більш характерна в епоху, коли християни являли собою меншість населення Римської імперії. Водночас з початком одержавлення християнства почали проявлятися і недоліки державного устрою, який “у світі цьому” неминуче ґрунтується на насильстві (навіть у християнських державах), імперській політиці (давніше – у Візантії, пізніше – в Московії (Росії) та інших державах які декларували себе християнськими) тощо. Наприклад, саме національні суперечності між візантійцями, єгиптянами (коптами), сирійцями стали однією з причин сили і живучості монофізитства, несторіанства, инших єресей. Яскравим прикладом невідповідности між реальною політикою (зокрема, православних держав) і Христовими заповідями були криваві візантійсько-болгарські війни, міжусобиці в Русі тощо.

ІІ. Одна із суперечностей, яка неминуче мала проявитися в політиці християнських держав (особливо потужних політично та економічно) є суперечність між експансією держави та її титульної нації, асиміляцією національних меншин і християнським принципом великодушности до слабших. Другою істотною колізією є суперечність між християнським принципом смирення, визнанням власної недосконалости (для особистости) і гординним самозвеличенням належности до “Другого” чи “Третього” Риму. Ідеологія імперій одночасно спонукала до усвідомлення нікчемности окремої особистости (наприклад, “пишет твой недостойный холоп Ивашка” – звернення російського боярина до самодержця) і пихато возвеличувала державу та причетність до неї.

ІІІ. Становлення української нації – це складний, суперечливий процес, який вимагає ще детального осмислення з християнських позицій. З одного боку, при розгляді націоґенезу заслуговує на увагу можливість застосування гіпотези Л.Ґумільова про те, що на певному етапі розвитку в етносі “нуртує” надлишкова енергія, що проявляє себе в активності пасіонаріїв, які очолюють етнічні утворення і формують ідеологію, міфологію та основний імпульс пасіонарного поштовху. З другого боку, не можна оминути катеґорії християнської історіософії – місія, покликання кожної нації – чим вона є в очах Божих.

Однією з причин драматичности етноґенезу українства в полі імперії було те, що Московське царство, формуючи власну ідеологію, ще на початку 16 ст. присвоїло фактично чужу для нього назву “Русь” та прикметник “руський” (до речі, етнонім “русский” як самоназва підданих імперії був введений за Катерини Другої уже в кінці 18 ст.). Після приєднання справжньої Руси-України до Московії етос відстоювання нашими співвітчизниками власної ідентичности як національного шляху до Христа змагався з державним імперативом послужити “общерусскому делу”. Після присвоєння Московією назви “Русь” (Росія – в грецькій транскрипції) потреба бути собою – тобто русином для декого з наших предків (особливо тих, хто подвизався на церковній стезі, тому що саме надцентралізм політики одержавленого Синоду ретельно викорінював особливості українського Православ’я) – з якогось часу змінилось на бажання “быть русским” – тобто російським підданим зі втратою національної ідентичности. Инші народи імперії, які мали власну самоназву, через таку спокусу не проходили.

IV. В суспільствах, подібних сучасному українському, розглядаючи соціальні зв’язки особи, коло її спілкування, слід зважати на національну (етнічну) складову особистости. Національна складова особистости і, відповідно, прояв національного (етнічного) начала проявляється і в комунікаціях, і у свідомості індивіда, зокрема в його виборі мови спілкування та мови мислення. В двомовному суспільстві для українця існує драма вузького, нерівноправного вжитку української мови. При цьому українська мова як засіб комунікації та отримання інформації зараз для переважної більшости території держави виступає меншою, слабшою, програючи російській. Це неминучий кількасотлітній наслідок впливу потужної імперської культури. Але з точки зору світової історії це є рідкісним парадоксом – нація, яка нараховує кілька десятків мільйонів людей, значною мірою обмежена у вжитку власної мови і, відповідно, укорінености у власну тисячолітню культуру.

В 20 ст. є успішні свідчення повернення націй, які знаходилися під імперським тиском, до рідної мови спілкування. Це Чехія, Фінляндія, країни Прибалтики, вищі та середні верстви яких до здобуття незалежности розмовляли нерідною мовою. Подібний шлях потрібно пройти і українцям.

При цьому християнським моральним імперативом, основою нашої національної поведінки є послідовне втілення п’ятої заповіді: “Шануй батька та матір”. Адже для переважної більшости сучасного міського населення Центральної та Східної України (в тих областях, де українці становлять помітну більшість – понад 60% – а це вся Україна окрім Криму та, можливо, Донецької обл.) батьки батьків та матерів (тобто дідусі і бабусі) з дитинства розмовляли українською мовою (хоча б уже тому, що 70-80 років тому 80% населення жило в сільській місцевості або в маленьких містах). Тому слідування п’ятій заповіді означає також і повернення до мови наших предків. І також спокута гріха відцурання “правнуків поганих” від мови “славних прадідів великих”.

Історик Олександр Надтока, викладач Київського державного університету, у своєму слові звернув увагу на дуже важливий аспект національної самосвідомости, усвідомлення нацією власної ідентичности: в чому полягає місія нації, або, по-іншому: до чого її прикликає Бог? В процесі національного розвитку наші предки на двох часових відрізках надихалися двома ідеальними чи инакше сакральними образами (або парадигмами) власного буття: образом Святої Руси (до Батиєвого погрому) і образом братства (архетип козацької республіки). Згідно погляду пана Надтоки, ориґінальним, унікальним аспектом національного буття українця є сакральний архетип, ідеал волі. Але, на жаль, в неідеальному історичному бутті цей ідеал спотворювався до анархії, чвар між гетьманами тощо.

На сучасному етапі націєтворення необхідно об’єктивно відслідковувати два процеси: цивілізаційний дискурс (формування суспільства України як сучасної державної нації – частини світової цивілізації) і власне національний дискурс – утверджувати і розвивати те, в чому українська спільнота є ориґінальною, унікальною, неповторною. В цьому процесі є важливою і необхідною співпраця світської інтеліґенції та діячів Церкви.

Філософ і культуролог Юрій Чорноморець у своєму виступі критично поставився до спроб поєднати язичницьке бачення історії (яким, на його погляд, є теорія пасіонарности Л.Ґумільова) та християнське. Більш того, він висловив судження, що набір історичних фактів (які можна відібрати цілком суб’єктивно) не може бути основою християнської історіософії. Ю.Чорноморець наголосив на тому, що Україна є частиною европейської цивілізації, і тому зараз є необхідним міжкультурний і міжконфесійний діалог для сприяння входження в европейську спільноту.

Публіцист Іван Верстюк у своєму виступі наголосив на тому, що, думаючи про Україну, ми не повинні забувати загальноевропейський контекст, відкидати який було б безглуздо та недоречно. Західна Европа перебуває в процесу пошуку своєї колективної культурної ідентичности, і зовні цей процес визначається як глобалізація. Особисто Верстюк не вважає себе противником глобалізації і зауважив, що Україна повинна зайняти в цьому процесі відповідне місце. В той же час, вона повинна свідчити перед країнами Західної Европи та Північної Америки про необхідність національних джерел державотворення, про потребу вибудовувати культуру на національних основах, поза якими неможлива нормальна життєдіяльність державно-культурного організму. ХХ сторіччя, складне та криваве, зкомпрометувало націоналізм та феномен національної ідеї в очах европейців, і вони ще довго боятимуться цих речей. В тому й полягає покликання українців та їх справжній націоналізм – це показ перед обличчям західно-европейського та північно-американського суспільств можливості цілком здорового плекання національної ідеї.

Пан Верстюк запропонував декілька визначень:

Націоналізм – це усвідомлення нацією свого Божого покликання здійснити певну місію в процесі свого історичного розвитку. Це відмова сходити з цього шляху, вперте та цілеспрямоване просування ним.

Національна ідея – це зміст націоналізму, його конкретна історична наповненість. Не може бути якоїсь теоретичної й універсальної національної ідеї, однаково ефективної для всіх етносів, вона завжди конкретна та локальна, помісна.

Українська національна ідея – в культурно-політичній сфері: свідчення про необхідність усвідомлення та реалізації національної ідеї перед державами Західної Европи та Північної Америки. В церковній сфері – екуменізм: саме в Україні існує безпрецедентний факт діалогу двох духовних традицій – Православ’я та Католицизму в діяльності Греко-Католицької Церкви.

 Наостанок Іван Верстюк закликав присутніх “утримуватись від тої необачної, фальшивої націоналістичної псевдоромантики, котра свого часу звела нанівець всі суспільні ініціативи Українського Народного Руху, коли українську ідею хотіли реалізувати, закидавши опонентів капелюхами”.

Окрім названих тут осіб, у дискусії брали участь й инші присутні. Полярність суджень не завадила коректній та творчій атмосфері до такої міри, що зустріч тривала більше трьох годин. Загальне враження учасників – дискусія плідна і потребує розвитку.

На фото: священик Богдан Огульчанський.