Для тех, кто хочет верить разумно
Киевская Русь > Разделы сайта > Жизнь в Церкви > Спільне служіння та Божественна благодать: відновлення дияконату в Православ’ї

Жизнь в Церкви

Спільне служіння та Божественна благодать: відновлення дияконату в Православ’ї


Православний світ активно обговорює останні новини, в котрих йдеться про поставлення дияконис в Олександрійському Патріархаті. Було повідомлено, що поставлення відбулося після Божественної Літургії в притворі храму і було подібне до чину поставлення іподияконів. Чин включав накладення ораря, покладання рук, молитву та обмивання рук єпископа. В новинах не говорилося про докладний зміст молитви, яку прочитав Патріарх. Здається, що Патріарх не вживав візантійський обряд для поставлення дияконис, що має відбуватися наприкінці анафори (перед тим, як диякон виголошує єктенію перед Молитвою Господньою «Усіх святих пом’янувши»), у вівтарі, і включає споживання Причастя дияконисами разом із іншими кліриками у вівтарі, як це прийнято. Хоча Патріарх Феодор ІІ використав обряд для поставлення іподияконів, Патріархія вважає новопоставлених жінок дияконисами, і зазначає, що вони виконуватимуть особливе, пов’язане з виконанням таїнств, та катехитичне служіння як частину місіонерської діяльності Патріархії.

Поставлення цих п’яти дияконис в Олександрії є поворотним пунктом у дискусії про ступінь дияконис в Православній Церкві. До теперішнього часу відновлення жіночого дияконату обмежувалося дискусіями, роздумами, студіями – що не передбачало гарячих дебатів. Це поставлення – історичний момент поставлення та призначення на служіння, зразок, до котрого жіночій дияконат може прийти. Чи стане олександрійське поставлення новим чином для ступеня дияконис, або ж Церква змете порох з візантійського чину поставлення дияконис? Які інші служіння зможуть нести диякониси? Ми не знаємо відповіді на ці запитання. Але ми знаємо, що дебати щодо жіночого дияконату загостряться.

Працюючи над поточним дослідницьким проектом, я провів опитування православних мирських жінок та чоловік з метою з’ясувати їхню думку щодо відновлення ступеня дияконис. Відповіді переважно демонстрували позиції, представлені ідеологіями дебатів. Деякі люди вважають, що відновлення ступеня дияконис – це прийнятна форма навернення до джерел, наближення до нашої літургічної та церковної історії з метою призначення служителів, котрі зроблять свій внесок у розбудову Тіла Христового через їхні особливі дари. Інші сприймають спробу відновлення дияконис як стратегію троянського коня, аби впорснути секулярні цінності рівноправ’я до політичного богослов’я Церкви. Треті коливаються: одна світська дама помітила, що Православ’я «має Богородицю, а Грецька Православна Церква має Товариство “Філоптохос” – жінки є істотною рушійною силою в Церкві – тож нащо нам жіночий дияконат?»

Роздумуючи над цими відповідями, я був вражений тим, наскільки мало людей запитує, як саме служіння дияконис зможе доповнити поточну роботу, котру виконують єпископи, пресвітери та диякони.

Чесна оцінка устрою нашої Церкви демонструє реальність: ми є пресвітерською Церквою. Для переважної більшості православних християн досвід церковного служіння починається і закінчується священиком. Цей досвід може маті різний об’єм в різних Православних Церквах, особливо щодо дияконів, або у випадку близькості до монастиря, але залишається фактом те, що священик у церкві є, за суттю, «людиною-оркестром». Священик головує в усіх літургічних служіннях; священних звершує єлеопомазання над хворими і подає їм Причастя; священик є катехизатором і проповідником; священик приймає сповідь та дає духовні настанови; священик виконує роль місцевого експерта з Православ’я. Миряни зайняті літургічним співом, піклуванням про церковні споруди, вирішенням фінансових питань; а ситуації, коли миряни чи то парафіяльний диякон несуть якесь служіння, можливі лише під наглядом та з благословення священика.

Багато хто зі священиків, з котрими я знайомий довгі роки, почувається знесиленим через відсутність допомоги в парафіяльному служінні. Численні священики дуже потребують другого чи допоміжного священика; інші хочуть мати диякона; треті зробили здоровий крок – залучили до свого служіння прихожан, посилаючи світських жінок та чоловіків відвідувати хворих в лікарнях та молитися за них та благословляючи мирян відправляти служби Часів без священика. Навіть настоятелі невеликих парафій почуваються перевтомленими, особливо коли вони мають іншу роботу, необхідну для забезпечення щоденних потреб їхніх родин.

Православна Церква – це Церква ступенів: наше тіло Христове має ступені мирян, єпископів, священиків та дияконів. Кожний ступінь має власне служіння, призначене для особливого внеску в розбудову спілкування в Дусі Святому. Важлива риса в чині поставлення єпископів, священиків, дияконів та дияконис – але не іподияконів – давня формула «Божественна благодать»: «Божественная благодать всегда немощная врачующи и оскудѣвающая восполняющи, проручествуетъ благоговѣйнѣйшаго [назва ступеня] N. во [назва ступеня]; помолимся убо о немъ, да пріидетъ на него благодать Всесвятаго Духа». Головуючий єпископ молиться про доповнення того, що бракує, вказуючи, що Бог приділяє це служіння як роботу на винограді Господньому. Божественна Благодать завжди забезпечує чоловіків і жінок, щоб «доповнити те, що бракує» в Церкві.

Інколи в Православ’ї не вистачає пастирського служіння: Церква має величезну потребу просити в Бога, щоб Він привів людей, які зможуть заповнити це «оскудіння» у житті Церкви, оскільки священики не можуть робити цього всього. Протягом століть Церква залежала майже від однієї лише роботи священиків. Я не маю наміру применшувати життєдайні внески єпископів та дияконів в Церкві, мої роздуми – звернення до всіх тих, хто займається екклезіологією та місією: чи питання про жіночий дияконат не підтверджує прислів’я про «слона у посудній лавці»? Скільки зусиль нам ще треба докласти для того, щоб розширити дияконське служіння за межі літургічних дій, естетично приємних самих по собі?

Здається, що Олександрійський Патріархат зробив спробу задовільнити пастирські потреби в житті Церкви конкретною дією. Його приклад показує, що розбудова тіла Христового є вищою за наші ідеологічні дебати щодо статі та влади – світ потребує людей, котрі бажають нести Христову Божественну благодать, пропонуючи свої окремі дари Церкві для заповнення того, що бракує. Безсумнівно, дебати про потребу в жіночому дияконаті продовжуватимуться. Для тих із нас, хто хоче продовжувати ці дебати, суттєво те, що ми оцінюємо всі ці ступені Церкви і уявляємо, як вони можуть співпрацювати так, щоб кожний з них – миряни, єпископи, священики та диякони – дійсно працював з усіма іншими, аби бути тілом Христовим. Якщо ми бажаємо здоров’я цьому тілу Христовому, щоб воно надихалося в роботі для життя світу благодаттю Божою, прийшов час і нам бути чесними: ті частини тіла, які не були достатньо натренованими, можуть бути відновленими та посиленими, щоб це тіло не залежало лише від священиків. Життя Церкви не залежить від ідеологічного абсолютизму, а залежить від жертовного служіння Христа як голови, разом із рештою Церкви.

Микола Денисенко – доцент богослов’я та директор Гафінґтонського екуменічного інституту Меримонтського університету ім. Лойоли. Також він є дияконом у Православній Церкві в Америці.

Переклад з англійської – Ілля Бєй, магістр богослов’я

Shared Ministry and Divine Grace: Restoring the Diaconate in Orthodoxy

Дата публикации: 14.03.2017