Історія Різдва Христового має свій величний, поетичний вимір, однак вона не позбавлена й звичайної прози життя. Часто-густо ми описуємо священну історію у формах сентиментальної риторики розчуленого жіноцтва, і таким чином свідомо чи несвідомо завуальовуємо те, чого Євангеліє не приховує. Звичайні земні дрібниці, з яких складається просте життя євангельських героїв, ми опускаємо, оспівуючи небесну феєрію Різдва, а що ж тоді залишається? Фантастична неймовірна історія поза людським виміром, та хіба не в цей вимір прийшов Христос?
Адже ті, кому тоді, 2016 років назад, серед мільйонного населення Землі довелось, чи пощастило побувати біля колиски Богомладенця, і є фундаментом сьогоднішньої Церкви. І нині чи не той Самий Господь і чи не ті самі люди зібралися біля вертепів в храмах, і хіба не так само, як і тоді складаються стосунки між Богом і людиною тепер? Ті тіні, які є на іконі, роблять сказану Спасителем істину ще яскравішою.
Всіма правдами і неправдами до колиски Богомладенця діставались три мудреці. На зустріч з Ним вони йшли здалеку і довго, приблизно два роки з часу появи різдвяної зірки на небі, а реально все їхнє життя було шляхом до істини. Вони надіялись, що зустрінуть таку ідеальну людину, яка б втілила всі їхні найкращі мрії, яка б дала відповідь на всі найвитонченіші запитання, породжені надміру допитливою душею. У кожного вони свої, у когось науково-закручені у безвихідні теореми тієї чи іншої філософської системи, а в когось прості: про жінку, чоловіка чи дитину. Але глибина тих запитань може сягати у безодню, бо бездонна людська душа.
Можна тільки уявити, скільки всього довелось пережити мудрецям, що йшли до Месії з Персії через аравійську пустелю, на території якої тоді сваволили орди бедуїнів. Потрібно було чимало заплатити, аби приєднатись до караванів, що прямували в Палестину і охоронялись озброєними найманцями. І все-таки ніхто не обіцяв безпечну подорож, адже агарян могло виявитися більше, і тоді – мертвого з гробу не вертають, якщо заповіт на своїх дітей перед поїздкою не написав, ніхто не відшкодує сім’ї втрату годувальника.
Що ж тоді змусило волхвів йти на такий ризик, жертвувати життям, своїм сімейним щастям? Це запитання актуальне і тепер: що ж так довго і так міцно тримає людей в Церкві, не дивлячись на те, що вони розчаровуються в своїх найзаповітніших очікуваннях, хворіють невиліковними хворобами, потрапляють в автокатастрофи…, нарікають за все те на Бога, до Якого знову й знову йдуть, вперто тримаючи орієнтир на Божий храм? Чому люди знову й знову приходять до церкви, не дивлячись на очевидні недоліки православних християн?
Ангели вели волхвів прямо до Вифлеєму, але це знаємо ми з вами, а їм тоді було невідомо, куди їх веде ангельська сила. Доброї справи без спокуси не буває, ось і по дорозі до Христа волхви трішки заблукали. Залізна логіка практичного життя завернула їх стопи із прямого шляху в Вифлеєм у інший бік, до стін величного і святого граду Єрусалиму. І дійсно, яке значення має нікому невідоме село і що доброго там може народитись в порівняні з градом царя і синкліту? В царських палатах тільки можуть народжуватися царські діти, ну не в Римській імператорській фамілії, то хоча б ідумейській династії Іродів васалів-царьків, що тоді володіли територією Палестини. Вочевидь мудреці подумали, що різдвяна зірка сама заблукала, адже вони точно прочитали у єврейських священних трактатах, які знайшли у себе на батьківщині в вавилонських бібліотеках, що Месія походитиме з царського роду Давида.
Ми можемо так само прямо до істини йти і зайти до храму, але потрібно ще більше смирення і щирої молитви, щоб в церкві Божій залишитись назавжди, щоб не схибити душею і не заблукати в церковній благодатній огорожі. Не дивлячись не те, що тіло знаходиться на богослужінні, ми серцем звикли для себе особисто слави шукати, в нас є такі звички і стереотипи, які ми завжди вважали за доброчинства. Ми не можемо ніяк змиритись, що всі ті наші так звані скарби, наші таланти, гроші чи зв’язки, з якими ми приходимо до Церкви і носимось, як дурень з писаною торбою, перед Богом одне безчинство. Маючи щось добре від природи, щось накрадене чи зароблене ми ведемо себе так, ніби не ми в Ньому маємо потребу, а Він в нас. Волхви для Божественного Младенця принесли не витончені вироби мистецтва, які б прославляли їх авторів, і прикрашали б величні колонади вівтарів майбутнього Царя, а найнеобхідніші для життя речі. Якщо то були смирна, ладан і золото, згідно передання, то все те потім згодилось, аби святе сімейство могло дістатись до Єгипту. Так як багато золота могло привернути до себе увагу злодіїв, то смирну і ладан можна було продати або обміняти на хліб за добрі гроші, виходить, волхви їх в дорогу спорядили. Адже саме мудреці перші сповістили про небезпеку від Ірода. З перших днів Свого земного життя Господь нас вчить, показує приклад, що насущні проблеми і потреби в житті стоять вище мрійливих амбіцій. Християнство дає все те, що в першу чергу необхідно людині, щоб вона могла по-людськи жити. Все інше казкове і патетичне частково від марнославства, частково від лукавого.
Один дуже красномовний проповідник, який величні слова про Бога годинами міг говорити, водночас ніяк не міг зрозуміти Того ж Самого Бога, чому ж Він йому, такому хорошому, самовідданому Своєму служителю, яких ще пошукати треба на світі, не посилає дітей? Господь мовчить, як Немовлятко на соломці, як ті послушники, чужі діти, які на кожній службі б’ють поклони по його благословенню, ніби вони найбільше винні, що в нього щось не так. А він і не питав, ні в Бога ні в себе, що в житті пішло не так, і навіть не сумнівався в собі, що щось не те зробив. Чи може місце купив за гроші, чи зрадив дівчину просту, і милу її любов заради вигідної партії і гарного приходу розтоптав? Успіх і популярність серед прихожан, велика кількість хрещень і причасників в неділю – то такі плоди, які велику мають силу і переважать біль якоїсь такої собі маленької людини в однині. І така ж сама в очах Божих маленька трагедія великої людини в множині складає наше спільне горе. «Боже, за що Ти мене так жорстоко наказуєш?»,- молиться батюшка, причащаючи при тому сотні чужих маленьких діточок.
Хто з людей може дорікати Всевишньому в неповазі до людини після того, як Він із самої вершини неба зійшов на самий нижній щабель соціальної драбини людства? Ми не хочемо мати скромне щастя, яке дарує Богомладенець, а завше прагнемо чогось більшого. Бог дає нам невидану свободу вибору, а ми завжди вибираємо найгірше для себе. При цьому ми воліємо мати ту солодку славу, якої так прагнули задоволені собою жителі Віфлиєму, і через те не помітили і не прийняли Христа у свої оселі. Боже, як добре, коли не я на Тобі, а Ти на мені, віслюкові їдеш і направляєш дорогу, а я із спокійною совістю лиш цокаю по асфальту, і на душі мир і на небі благовоління і абсолютна гарантія, що не зіб’єшся з дороги.
Ми від ангелів, святих і Богородиці вимагаємо гарантій на майбутнє, приблизно так, як від банків, коли туди несемо кровно зароблені копійки. Ми не надіємось а нетерпеливо чекаємо, вистоюючи служби, тієї щасливої миті, коли на-кінець за труди отримаємо зарплату, понесемо з храмів валюту, на яку зможемо купити те, що хочемо. Господь і тому радий, що Він нам хоч якось в житті у пригоді став, Він змиряється з тим очевидним фактом, що ми його ласкою так прагматично користуємось. Свого учня, апостола Іоанна, який просив у Нього поста міністра, Христос назвав улюбленим. А ми так часто ображаємось: «Як мене це вже дістало, мною всі користуються на моїй доброті їздять всі, кому не лінь».
Гаразд, ти все життя потратив, і всіма можливими шляхами добивався, щоб бути не віслюком, а наїзником. Ще вчора бігав навколо боса, а завтра всі навколо тебе скачуть немов орангутанги, що ціляться впіймати шоколад, який стирчить з твоєї кишені. Твої бажання – то веління неба, для тих, звичайно, кому треба вміст твого гаманця. А реально ти один-однісінький і нікому крім Бога не потрібен, а ти це бачиш і прекрасно розумієш і тому своїми безглуздими розпорядженнями заставляєш на себе звернути увагу. Ти щирий в своїй злобі на Бога, якому побудував храми, намагаючись наркотиком марнославства заглушити совість, а спокою в душі все рівно немає. Де ж той Бог? Чому від тебе діти втікають, яким ти збудував хати, чому дружина зраджує? Уже весь світ об’їздив, і у всіх святинях побував і на Афоні отримав благословіння від найпотужніших старців, і в Єрусалимі і в Вифлеємі, а нудьга нікуди не поділась. Ось вам і євангельський Ірод, до якого потрапили наші волхви, заблукавши в Єрусалимі по дорозі до Вифлеєму. Він для Яхве збудував священний єрусалимський Храм, за найкращими в ту епоху римськими архітектурними зразками, і в той же час переслідував Його Єдинородного Сина.
Можна сказати точно, що Господь, будучи немічним малятком, народився в середовищі зовсім не впливових людей, – серед волхвів і пастушків, і саме від цих людей в великій мірі залежала майбутня доля людства, а сьогодні від нас, сучасних християн, нинішніх свідків тих подій. «Не ви Мене обрали, а Я вас обрав»,- говорив Господь. Ну, значить, якщо ми обрані, то чого переживати, живи як забажається, тільки не забувай гріхи здавати і відмічатись в храмі щотижня. Але ж ми, ніби пияки-робітники, отримавши зарплату, забуваємо про повеління господаря, для чого ж він нас власне обрав: «Посилаю вас як овець серед вовків». В кожного своє болить, але настане в житті людини така мить, коли вона збагне, що пожалівши іншого землянина, неприємного і злого свого ближнього, вона відчує тиху радість свого народження у Христі, в Якому наше спасіння. Хто ми такі, щоб втікати в пустелі конфесійної замкнутості – в нас істина, а всі інші за бортом корабля спасіння. Чи не втратимо ми спасіння, якщо щиросердечно не віддамо того, що дарма отримали у храмі – втілену Любов?
Людей відштовхують від Церкви не стільки наші гріхи, скільки неправдоподібна личина праведного християнина – ми повинні бути прикладом для інших. Наше преподобне лукавство і Богу неприємне, і ближніх дратує і нам, християнам, підніжку підставляє. Трапляється, йдуть благочестиві носії істини із храму поважною ходою і по дорозі ведуть повчальну розмову, а повернувши за ріг сусіднього із церквою дому, втомившись від довгої служби, заходять на пиво.
Ми чомусь ведемо себе як святі, але надовго тягнути той хрест праведного і нічим не виправданого лицемірства нас не вистачає. По милості Божій ми падаємо, вочевидь для того, щоб отримавши прощення, навчитись прощати і любити тих, хто до храму не ходить, але поряд живе. Ті, що грішать і каються незалежно від того, християни вони чи ні, прекрасно зрозуміють одне одного і точно вкажуть як, Ким і коли тії душевні рани зціляються. Християни лиш тим і вирізняються з-поміж інших людей, що жаліють своїх ближніх милістю Христовою. Чи пощастило вам бачити лики таких християн не тільки на іконах?
Ми, християни, будемо, на відміну від інших людей на нашій планеті, тримати перед Богом відповідь за всіх на світі, і праведних і пропащих, до кого не намагались проявити такого смирення і любові, з якою Господь звертається до нас, віддаючи всього Себе без останку в таїнстві Причастя. Він в нас спитає, чому ми не повірили в людей так, як Він повірив в нас, знаючи, що Його розіпнуть, навіть після Тайної Вечері. Він все рівно народжується з надією, що ми станемо трішки добрішими до інших грішних Його дітей. Нам Христос подарував радість просто так, по Милості Своїй, при тому всьому, що грішимо ми так само, а часом більше за тих, хто Христа не знає і біля ясел благодатних таїнств Церкви не побував і з них хліба насущного не вкушав. Якими ми були тоді, такими залишаємось донині, з нашим «праведним егоїзмом», з яким Господь мусить змирятись.
Наше майбутнє для нас закрите, воно таке ж неосяжне, як Істота Божа і тим самим Господь дратує непереможно, хоч як ми це не приховуємо в обрядах. Якщо по-чесному, то ми ставимось до Творця приблизно так, як до людини з непередбаченим і складним характером: «І що від нього можна очікувати доброго, але ж і без нього біда»!. Ну нехай є та вузька дорога, окреслена заповідями Христа, ну нехай Він Сам по ній першим пройшов і ту стежину протоптав, але ж так жити не можливо, є і реальні потреби прийдешнього дня.
Я прекрасно розумію волхвів. Приблизно такими ж по суті були й мої потуги віднайти універсальну істину про все і всіх. Читаючи Ніцше чи там Шпенглера, я був впевнений, що мій шлях до вершин слави пролягає через кафедри та університети, що моє високе призвання відкривати для низьких людей те, щось таке чудернацьке і таємниче, що для них від народження закрите. Але шляхи Господні небачені і неквапні привели мене несподівано туди, куди я точно не очікував потрапить – з просвічених висот Єрусалиму в запилені низини Вифлеєму – в армію. Перше, що я взяв з собою у дорогу, була «Діагностика карми» Лазарева. Я щиро сподівався, що керуючись цією книгою, зможу в вихорі армійських буднів тримати себе в руках і зберігати спокій, контроль над ситуацією. Але фальшива інтелігібельна рівновага почала зраджувати з перших же кроків мого армійського життя. Коли я сідав у автобус перед відправленням в частину, душевна, щира подруга юних літ повісила мені на шию іконку Божої Матері, мовляв, ти як хочеш, але так заведено в народі. І я, можливо вперше за своє життя, здався на її ласку.
Але «біда», як відомо не ходить одна – на пересильному пункті доброзичливі баптисти втулили мені малесеньке Євангеліє, яке я автоматично, навіть не подякувавши, запхнув в бокову кишеню своєї афганки і відразу про нього забув. Як виявилося, до часу. В перші ж дні і особливо ночі проведені в казармах я на практиці пізнав свою неміч і безпорадність людської істоти. Як не крути, а що потрібно людині пройти, того не минеш, тут рівні всі і кожен повинен вірити – сьогодні ти «дух», а завтра «дід», і обов’язково своє наздоженеш, жорстокість породжує жорстокість, але…не завжди, є ще в світі чудо Божої присутності як у щасті, так і в невимовній скруті.
У перший же місяць служби молодий призов повели у баню і ми мали рівно три хвилини, щоб справитись із водою і милом. Хто не встигав відразу був наказаний. І от біда, я в тій гарячці загубив іконку, яку відразу змило водою у каналізацію. Я затримався і от настала мить гніву «Як посмів?». Коли всі завмерли і чекали моєї відповіді, я здався на Її, Божої Матері милість. Відповів несподівано просто: «Хлопці, в мене іконка пропала». То були прості сільські хлопці, пастухи, до яких я, міський мудрагель, зазвичай відносився презирливо. Але вони якось навіть посвітліли трішки і спокійно полізли в каналізаційний отвір і знайшли святиньку. «Тримай свою іконку, але так більше не затримуй дєдушек, сьогодні тобі просто пощастило, рядовий». Це не буде поетичною гіперболою, коли із всією впевненістю стверджу, що Божа Матір нас, різних людей із різними і часто суперечливими характерами і світоглядами зібрала навколо ясел Младенця Свого, простого і доступного для всіх.
Однак життя є життя і чудес без смирення не буває, відношення солдат залишилось сталим в кращих традиціях підпільного неуставного морального кодексу. Їдка біль несправедливих страждань армійського життя ніяк не загоювалась медитативним і скропальним читанням Лазарева, його метод тут просто не працював. Єдине місце, де можливо було подумати про життя, заспокоїтись подалі від людських очей, вибачайте за відвертість, був туалет. І саме там я дуже серйозно засумнівався в собі і подумав, яка ж безпорадна істота людина, вона може керувати цілими континентами, а з собою не в силах справитись. Ніщо так не змиряє нашу гординю, як саме ось цей простий факт. З цієї точки починається релігія: «Господи, поможи, може Ти мені даруєш мир, бо я вже все на світі перепробував і нічого не помагає». В такій молитві відчаю, я відчув, що у боковій кишені біля ноги, щось лежить.
Так згадують водії про запаску, котру вже давно хотіли залишити в гаражі, щоби машини даремно не обтяжувала, але коли серед дороги спустило колесо, вони з німою подякою щасливому випадку міняють колесо. В моєму випадку то було Євангеліє, яке автоматично відкрив і почав читати. Прочитаного абсолютно не зрозумів, але одне можу сказати точно – на душі з’явився спокій і хороша думка у серці поселилась – потерпи трішки, так має бути, все те треба пережити. От з тим я далі й жив і у душі з’явився хоч якийсь притулок, куди вона може втекти від смертельного смутку і відчужених уставом стосунків.
Коли я на-кінець дослужився до поважної армійської старості і відчув себе хазяїном ситуації в частині, відбулась ще одна євангельська різдвяна історія прямо в казармі. Несподівано підлеглий мені солдат, звернувшись не по уставу, ні за що ні про що насварив мене благим матом. А я стояв, усе те слухав, і вже насолоджувався в своїй уяві, як буду його вночі прокачувати віджиманнями від землі. Але так само несподівано в моїй голові виникли ось ці слова з Євангелія: «Благословляйте тих, хто вас проклинає…». І я несподівано для всіх сказав: «Ну що ж, солдат, рівняйсь струнко кругом, кроком руш». І відразу пошкодував, що це зробив, але, думаю, ще наздожену своє. Знову ж несподівано той рядовий через хвилин десять повернувся і в сльозах розповів мені про все, що накипіло на душі, про дівчину яка його покинула, а для солдата це те ж саме, що закрити єдине віконце, через яке видно білий світ. Я все це слухав і подумав: «Однак Євангеліє працює, ні, то не казки, які попи читають нашим бабцям, щоби вони спокійно спали в храмі, то серйозний досвід серйозної Людини».
Після армії я не міг не вирушити на пошуки автора тієї книги, це не були баптисти, які її подарували. Виявляється, вони користувались чужими плодами, ну що ж на здоров’я, але її написала Православна Церква. Коли я, поблукавши по різних сектах і релігійних течіях, зайшов до православного храму, відчув те ж саме, чи точніше присутність Того ж Самого, хто мене знайшов в казармі.
На початку нашої ери в містах, як і в сучасних мегаполісах, в пошуках істини завжди блукало по модних кварталах безліч роззяв-інтелектуалів, релігійних лідерів та їх адептів. Напевно, немає в світі такої людини, яка б не вважала себе хоч трішки, але розумнішою за інших. Ось через цю гординю ангелам не можливо дістатись до глибин душі людини і вона йде впевнено сама туди, куди її веде пристрасть, всупереч простоті запропонованого Богом шляху. Виснажена і втомлена, вона ходить по світу, винюхуючи поживу для своєї похоті, а називає це пошуком сенсу життя. Поклик Божий людина не може почути головою, лише серцем, коли, звичайно, на ньому не навалено гору брудного, заіржавілого лому. Але ж в кого стане терпіння дочекатись полегшення від втрати віри в себе і довіритись Богу, і прийняти так само просто Його особистість, як Він народився, щиро і доступно для кожної людини. Лише втративши віру в себе людина може довіритись Богу, здобувши простоту – прийняти так само просто Його особистість, як Він народився, щиро і доступно для кожної людини.
Самі собою ноги несуть у ті домівки, де сходи відполіровані до блиску і в будинку все ідеально чисто. Так, то царські палати, чи приймальня мера міста, чи кабінет професора-ідеаліста. Повз них істина беззвучно пролітає, хто її впіймає? Наситившись досхочу палкими розмовами про пусте і порожнє, людина відчуває жагу до чогось, як то кажуть, живого, практичного – куди, за ким іти і що робити, щоб на душі полегшало? Я прекрасно розумію шлях волхвів, бо сам з того ж роду шукачів істини. В цих пошуках я одного разу опинився в православній семінарії і провів там декілька найкращих років свого життя. Напевно, саме там я звернув особливу увагу на іншу категорію євангельських різдвяних героїв – пастухів.