Для тех, кто хочет верить разумно
Киевская Русь > Журнал «Камо грядеши» > Выпуск №2 (18) от 04.2002 > Розмова з начальником про спасіння

Выпуск №2 (18) от 04.2002

Розмова з начальником про спасіння


Нещодавно мені довелося зустрітися з одним впливовим чиновником міського масштабу. Причина зустрічі: прохання нашої общини подовжити строк оренди приміщення, яке займає храм. Результат – відмова. Характерним є справжній мотив цієї відмови, який представник влади раптом вирішив не приховувати: храм належить “не до того”, “не до національного” патріархату. 

Зав’язалася дискусія. Мій опонент висунув ряд занадто вже відомих сьогодні положень стосовно Української Православної Церкви, а також дорікнув мені, — мовляв, ви не патріот.

Ось думки мого опонента:

1. Патріот не може бути вірним УПЦ, тобто Московському Патріархату.

2. “Церква Київського патріархату” – притулок істинних патріотів.

3. Слідом за державною незалежністю треба завоювувати незалежність церковну, і він із своїми політичними однодумцями цього доб’ється.

Вельмишановний опоненте!

Ваша позиція визначилася. Хочу ще раз пояснити свою.

Церква, яку ви принижуєте і збираєтеся знищити, — установлення не державне чи ідеологічне, але принципово інше – Божествене. І застосування до неї законів людських і тим більше використання її у власних політичних інтересах за цими законами неможливе. Церква створена не людьми, а Богом. І віруючі приходять до неї для поєднання з Богом та спасіння душі, а не для того, щоб ними маніпулювали як зручно зібраним електоратом. 

Хто ж такий патріот? Той, хто бажає своїй нації ситого життя “придворного козачка” (та й чи такого вже ситого?) в колі цивілізованих споживачів “Орбіту без цукру”, чи той, хто турбується про спасіння у Христі всіх громадян країни незалежно від їх генного коду? 

Гадаю, друге важливіше. А тому й патріотичніше. 

Тепер подивимося, чи є у громадян сучасної України можливість реалізувати своє право на спасіння душі. Вас, шановний опоненте, і ваших соратників дратує згадування міста Москви у назві нашої Церкви. До речі, офіційна назва нашої Церкви — Українська Православна Церква, без згадування про Москву. Знову підміна духовних явищ матеріальними, мирськими; вічного – тимчасовим, корисливим. Наша Церква разом із Московським Патріархатом знаходяться не в політичному, не в юридичному, а в євхаристичному спілкуванні, тобто у спілкуванні Тіла й Крові Христових, що є головною видимою відзнакою належності цих Церков до світового Православ’я. Вони разом у Дусі Святому предстоять перед Господом Ісусом Христом у єдності любові та віри; на них, перебуваючих у єдності, сходить Благодать Божа від апостольських часів. Так, Московська Патріархія представляє УПЦ у відносинах з іншими Помісними Церквами. Така на сьогодні воля самої Церкви. Це її внутрішнє, потаємне життя.

А зараз уявіть собі, шановний опоненте, що ваші товариші по політичній партії з’являються в вашій сім’ї і кажуть, що, на їхню думку, в інтересах нації ви не повинні любити свою дружину, а ваші діти не повинні мати тих почуттів, які зазвичай діти мають до свого батька. Щонайменш, ви скажете їм: “Геть звідси!” 

Виникнення Української Помісної Церкви можливе. Але лише по волі Божій, за внутрішнім рішенням Соборного Розуму Церкви, у любові та злагоді. Самочинне відокремлення під тиском світських інтересів, без любові, тобто без Христа, призведе до того, що організація, яка утвориться внаслідок розколу, буде позбавлена благодаті, а ті, хто прийдуть до неї, позбавляться спасіння. То чи варті всі націонал-патріотичні амбіції бодай однієї неврятованої людської душі?

Що ж знайшли розгублені парафіяни у так званому “Київському патріархаті”? Не більше ніж звичайний розкол, яких на протязі історіі Церкви було безліч, і чимало з них виникало під “національно свідомими” гаслами. Жодна Помісна Церква в світі не визнає так званого “Київського патріархату”, бо при його створенні порушено одне з найважливіших положень канонічного права. Керує організацією людина, що є відлученою від Церкви, тобто неправославна. Зв’язок “Київського патріархату” з радикальними політичними організаціями, діяльність яких викликає агресію і національну пиху, очевидний. А там, де є злість та ненависть, немає любові, немає Христа, а є лише псевдоцерква, де безблагодатно хрестяться, вінчаються й відспівуються тисячі моїх співвітчизників. І бачити це справді дуже і дуже гірко. 

Ось і виходить, мій шановний опоненте, що справжній патріот — той, хто бажає своїм співвітчизникам залишатися в лоні Української Православної Церкви (Московського Патріархату) на чолі з Блаженнішим Митрополитом Володимиром.

І останнє. Під час полеміки в вашому кабінеті ви повідомили, що якось мали нагоду либонь не особистим розпорядженням створити нову Помісну Церкву, але якась там “дрібниця” стала вам на заваді. Дозволю нагадати, що нашій Церкві дві тисячі років, вона є Тілом Христовим а Голова її — Сам Господь. Маю сумнів, що подібне вічне установлення ви спроможні зруйнувати навіть найсуворішим наказом. Бажаю вам без упередженності подумати про тяжкі наслідки, які може мати утвердження самочинної організації, позбавленої Духу Святого, і для України, і для вашої власної душі. Може тоді ви не наважитеся зазіхати на Ту, Котру не тільки великий чиновник, але і “сили адові не переможуть” (Мт. 16: 18).

Дата публикации: 05.01.2004