Деякі думки про Московський Патріархат в Україні і про себе в Московському Патріархаті

Одного разу я зустрів дорогою поважного, пристойно одягненого чоловіка. Мені доводилося бачити його і раніше. Щось особливе проглядалося в його зовнішності, а крім того інтуїтивно відчувався його внутрішній склад, його дух. В той момент я припустив, що переважно такого типу люди складають клір Київського Патріархату. Поруч з цим паном йшла якась пані, можливо, його дружина. Вони вели розмову. “Бу-бу-бу… Проклятий москаль!… Бу-бу-бу…” – це все, що залишилося в моїй пам’яті з випадково почутого. Пізніше хтось мені сказав, що той пан ніякий не клірик, а всього лише викладач в університеті.

Чимось згаданий персонаж нагадує мені одного товариша у мережі FaceBook, американського українця, викладача університету. Релігійна громада, до якої він належить, знаходиться в юрисдикції Константинопольського Патріархату. Коли він навідується в Україну, для нього не становить проблеми помолитися і причаститися в будь-якій з православних церков, незалежно від юрисдикційної приналежності. Але це не свідчить про його індиферентність. Навпаки, мій знайомий дуже любить Московський Патріархат… посварити. Його регулярні випади проти цієї церкви якраз і надихнули мене взятися за клавіатуру і настрочити цей текст.

Сподіваюсь, він не образиться, якщо я далі по ходу написання тексту  якось згадаю його ім’я.

*     *     *

Вище України тільки небо, але й небо над Україною — Україна!
Петро Осадчук, письменник

Хто любить свого батька чи матір більше, ніж Мене, той не гідний мене.
Євангеліє від Матвія, 10:37

Московський патріархат в Україні давно став притчею во язицех. Час від часу провокатори різного роду, починаючи з тих, що ненавидять церкву, і закінчуючи тими, що увінчали свої голови білими шапками і мали б відстоювати її достоїнство, наносять все нові і нові рани на її тілі. Я живу з розумінням цього і не можу не перейматися цим. Мене це стосується безпосередньо, адже я належу до цієї конфесії і я священик.

Те, що я зараз пишу, можна справедливо назвати самокопанням. Я хочу з’ясувати, що сформувало мою ідентичність: де мав місце свідомий вибір, а де мене формувало середовище, так що теперішній я – ось такий, а не інший, в цьому стані, а не в інакшому.

З іншого боку, мені хотілося б розповісти ближнім і дальнім про причини, з яких я зробив свій вибір. Не довести щось комусь, а донести ту просту і неймовірну істину, що в світі людей об’єктивності не існує, але кожен в силу своїх розуміння, відчуття, інтуїції, досвіду тощо обирає свій шлях, ніби-то винятково правильний, світлий і спасительний. Безумовно, всі ми пам’ятаємо і про руку Господню, яка веде нас по житті, але наше сприйняття цїєї дійсності надто індивідуальне, тому й розповсюджуватись про це не завжди коректно і доцільно.

*     *     *

Спочатку була незграбна молитва. Потім було слово, друковане, періодичне, переважно зі сходу України. Я, вчорашній учень і завтрашній студент, почав читати і дізнався про конфесійну розділеність українського православ’я. Мені пояснили, хто винний і що робити. Аргументи на користь канонічності УПЦ та неканонічності УПЦ-КП та УАПЦ були для мене досить переконливими. Були й інші аргументи, про що буде сказано далі. Але все це – здебільшого надбання розуму, і саме по собі не спроможне породити віру і закохати у Церкву. Книги відкрили мені багатство віри і світ святих людей. Я став молитися по молитвослову церковно-слов’янською мовою. Потім був храм УПЦ (МП), найближчий до мого дому, де розпочалося моє воцерковлення. Проповіді священиків та поодинокі бесіди з настоятелем теж справляли на мене очевидний вплив. Я став нести послух на кліросі і розпочалося якесь спілкування з людьми церковними. Все це мені дуже подобалось, я сприймав храм як наймиліше місце на землі, адже це було те місце, де знайшов мене Бог. В мені визрівало і зрештою визріло бажання пов’язати своє подальше життя виключно з Церквою, з цією Церквою.

– Москальський виродок!
– Зрадник, хай тобі!
– Антихрист!!!
– … !

З того часу я подорослішав, більше в своєму досвіді і розумінні, ніж за віком. І, як належить дорослим, частково переосмислив і до цього часу переосмислюю свій вибір, про який не шкодую. В ієрархії цінностей і пріоритетів відбулася певна ротація, що тепер дає можливість бачити і оцінювати церковні та навколоцерковні проблеми в іншому світлі. Бог явив мені гарних і тверезих людей у моїй церкві, а також серед тих, що належать до інших конфесій, і це дає мені сили вчитися терпимості і доброзичливості у відношенні до “своїх” і “не своїх”.

*     *     *

Розмови про (не~)канонічність не приносять плоду. Для людей з кругозором в 1 м2 завжди все є очевидним, але не для мене. Церковні постанови надзвичайно цікаві і важливі, але. Всі зогрішили і не варті Божої ласки. Канони порушуються давно, всіма без винятку, перманентно і… не завжди це погано. Тому питання “канонічності” мені не хотілося б зачіпати, залишимо це фахівцям. Гадаю, цілком можливо говорити про проблеми українського православ’я без посилання на канони.

Значно важче тут оминути область церковної історії, адже саме в ній ми нерідко знаходимо відповіді на запитання, які ставить перед нами сьогодення. На жаль, особисто для мене історія християнської Церкви, як і історична наука загалом, це якийсь неосяжний простір, перед яким я відчуваю своє повне безсилля. Я серед тих птахів, що не знаходять в собі сил долетіти і до середини цієї ріки. Тому торкаюся питань історичних завжди з усвідомленням того, що імовірно я ще багато чого не знаю з того, що мені належало б знати, або не торкаюся їх взагалі.

Що ж тоді залишається? Чим оперувати в цьому дискурсі і на що посилатися?

Я хочу подивитися на всю цю епопею очима простого православного християнина, який намагається, не більше і не менше, зберегти вірність Господу і Його Церкві.

*     *     *

УАПЦ

Мені не подобається фундамент, на якому постала ця церква. Я не розумію інженерів, які її проектували, і не можу оцінити їхню кваліфікацію. Задля чого вони вчинили такий небезпечний трюк з рукоположенням свого першого єпископа? Та й наступного. Як можна з цим змиритися? Моя християнська совість відмовляється це прийняти. У випадку, якщо світове православ’я коли-небудь в цілях ікономії закриє на це очі і прийме УАПЦ у своє лоно, я зі смиренням і послухом теж це прийму. А до того я не знаходжу для себе місця в цій церкві.

УПЦ-КП

По суті справи є два ключові моменти, які відштовхують мене від цієї конфесії. Найперше – це особистість колишнього предстоятеля УПЦ, теперішнього патріарха УПЦ-КП, Філарета. Я припускаю, що він класний менеджер, непоганий богослов і має інші гарні якості. Але є речі, а краще сказати вчинки, з якими неможливо примиритися. Якось я вже писав про це (див. тут). Усе свідчить про те, що еклезіологія, політичні вподобання, проукраїнська спрямованість та інші риси, що властиві нинішньому патріарху Філарету, сформувалися і проявили себе лише тоді, коли цього стала вимагати кон’юнктура. У цьому світлі патріарх виглядає чи то неправдомовцем, чи людиною безпринципною, що змінює свої погляди на надважливі питання, зокрема щодо природи Церкви Христової, залежно від обставин і власних амбіцій, від чого страждає його паства. Але не це головне.

У нас повелося зрадників і клятвопорушників зводити у ранг героїв. Не знаю, це хвороба нашого часу чи щось інше, але я цього не приймаю. Хіба є героїзм у вчинку Іуди, Брута і подібних до них персонажів? Або який героїзм у підступній зраді імператора чи царя? Де ж шляхетне “іду на ви”?

Я не здатен осягнути, як можна називати своїм предстоятелем чоловіка, який перед Господом і собором братів-архиєреїв заприсягнувся скласти з себе повноваження предстоятеля і скликати собор єпископів для обрання нового предстоятеля, а свого слова навіть не думав дотримуватись? Чи може просто передумав, заради щастя ближніх? Безумовно. Тема патріарха Філарета для мене закрита.

Уривок з документального фільму «Анатомія розколу».

Повна протилежність духу Христовому – дух насильства. Начеб-то “за поступ, щастя й волю” здавна християни християн переслідували, спалювали на вогнищах “на відпущення гріхів”, гноїли у темницях, нещадно побивали. Сплеском ненависті, відвертим розбоєм, святотатством і богозневагою утверджувався Київський Патріархат в окремих регіонах України. Я лучанин, тому посилаюся виключно на події 1992-го року в місті Луцьку. На той момент, коли все це відбувалося, я був ще дитиною і нічого не розумів. Але знаю багатьох учасників тих подій і від їхніх гірких спогадів стає моторошно. Була наруга над святинею, було кровопролиття, було кілька смертей від побоїв. Кредо розбійників, за словом того ж письменника, було: “На добро чи на зло – бути українцем!”

Усім, хто хоче краще познайомитися з хронікою тих подій, настійливо рекомендую прочитати ось це: «Релігійні війни в Україні: Волинь, рік 1992».

Короткометражний фільм про життєвий шлях митрополита Ніфонта (Солодухи).

Я обіцяв знову згадати свого віртуального знайомого. Згадую і риторично запитую у нього (а в його особі багатьох інших ревнителів благочестя): як можна з цим примиритися? Ось Ви нещодавно, говорячи з товаришами про любов до ворогів і про пошук компромісу, запитували: як можна йти на примирення з тим, хто, не дай Боже, гвалтує твою дочку? Вельмишановний, два десятиліття тому була згвалтована моя церква – Христова Церква, – майже буквально згвалтована. Це зробили люди, які не знали церкви ні до того, ні після того, нехристи і невіри, п’яні матроси в шароварах, а свічку тримали представники влади і правоохоронних органів. Найстрашніше у цій історії те, що вся ця вакханалія відбувалася з благословення єпископату КП.

Протягом двох десятиліть поважному священику, що станом на сьогодні півсотні років добросовісно відслужив Богу і людям на парафії, доводиться чути: “ти, москаль!” від тих, які ще вчора в пелюшки пісяли, чиїх батьків і більш старших людей хрестив, вінчав, проводжав в останню дорогу.

Церкву і досі намагаються гвалтувати різного покрою виродки, але кров її на них і на дітях їхніх.

В серпні 2010-го року патріарх Філарет нагородив Олега Тягнибока орденом святого рівноапостольного князя Володимира ІІІ ступеня.

Ми любимо говороти про європейські цінності, хвалити цивілізовану систему судочинства, повагу до прав людини. Європа дала оцінку подіям 1992-го року (див. посилання). Тепер черга за українцями, за православними. Без подвійних стандартів.

*     *     *

Кілька слів про справжнього священика і справжніх християн

Протоієрей Валентин Негода – справжній священик. Йому тепер 82 роки.

По закінченні школи усе його подальше життя пов’язане зі служінням Богу. Був постриг у читця, іподияконство, навчання в духовній семінарії та академії, викладання у семінарії та робота в єпархіальному управлінні.

Але цікаво не це. Отець Валентин віддався Церкві без останку. Його життя – це тернистий шлях одинокого священика, що відмовив собі у радощах сімейного життя. Він мав усі завдатки і можливості для створення гарної кар’єри. Його викликали до екзарха-митрополита Філарета, спокушували єпископською митрою і світлим майбутнім – батюшка відмовився. Він був людиною на своєму місці, благородним і порядним священиком. Коли мені після священицької хіротонії доводилося служити у соборному храмі нашого міста, в моїх очах о. Валентин був єдиним священиком, що справді з вірою і благоговінням молиться Богові. Тому ми з дружиною сприймаємо як дар Божий і велику честь той факт, що ми є тією останньою парою, яку станом на сьогодні повінчав батюшка.

Отець Валентин Негода понад 20 років років життя віддав парафії. Бог дав йому сили і вміння преобразити життя громади, відреставрувати храм на честь святителя Феодосія, зробити, що називається, з глини цукерку, занепале перетворити на процвітаюче. Спокійного, врівноваженого, мудрого, доброго і шляхетного пастиря неможливо було не любити. Священнику віддячили сповна.

1992-го року напередодні престольного свята частина парафіян на чолі з о. Валентином молилися перед запечатаними дверями храму. Відслужити вечірню службу їм не судилося. Адептами новоутвореного патріархату священиків та вірян було жорстоко побито і розігнано. Співробітники правоохоронних органів, зокрема підрозділу “Беркут”, наче телята споглядали ці безчинства, зайнявши начеб-то позицію невтручання. Чиновники теж споглядали і радісно потирали руки. Коли дорогу було розчищено від “зайвих” людей, двері були відчинені, розпочалася вечірня відправа. На архиєрейський амвон, встановлений ще задовго до цього для зустрічі єпископа Ніфонта (Солодухи), ступила нога архиєрея, іншого архиєрея. Київський патріархат відзначав торжество беззаконня.

Близька мені людина була серед тих побитих, нирка страшенно боліла протягом тижня. До захоплення храму вона несла послух на кліросі. Йдучи того вечора в напрямку від храму, вона зустріла колегу-хористку, що квапилася на вечірнє богослужіння.

– Ну, що там відбулося? – запитала хористка.

– Що-що… Побили нас та й усе.

На цьому розмова закінчилася і кожен попрямував туди, куди й планував. Індиферентність –тяжка хвороба. Як казав мій покійний вчитель музики Михайло Йосипович, посилаючись на древніх греків: «Найстрашніші люди не ті, що вбивають та грабують, а ті, з мовчазної згоди яких все це відбувається».

Отець Валентин після цих подій звертався до декого з тих, що зберегли відданість йому і Церкві, запитуючи, чи не хочуть і вони залишити його. Згадуються євангельські рядки: «І сказав Ісус Дванадцятьом: Чи не хочете й ви відійти? Відповів Йому Симон Петро: До кого ми підемо, Господи? Ти маєш слова життя вічного» (Ін. 6: 67-68). Мабуть в такому ж дусі відповідали і священику.

Примножує Господь дні життя пастиря-сповідника, не зважаючи на багатолітні хронічні хвороби. Сам батюшка розцінює це не інакше як чудо Боже. Він і дотепер звершує Божественну Літургію, і щоразу з глибоким розчуленням та зі сльозами на очах.

«Пам’ять про праведного на благословення, а ймення безбожних загине» (Пр. 10:7).

Многая літа справжньому пастирю і християнам-сповідникам!

P.S. Краще і цікавіше про батюшку може розповісти прот. Валентин Марчук та деякі інші священики, котрі знають його змалку.

«На Волыни, в г. Луцк летом 1995 г. возле перешедшей в УПЦ-КП Феодосиевской церкви филаретовцы раскопали и ограбили могилу епископа Волынского и Луцкого Дамиана (Марчука), умершего в 1988 году, и известного своим критическим отношением к УАПЦ. Представители Волынской епархии УПЦ-КП (ректор семинарии Петр Винцукевич, священник Феодосиевского храма Богдан Грынив) открыто поддержали акт вандализма, заявляя, что покойный владыка был стукачом, а значит, правильно сделали, что надругались над его могилой — мол, не место его могиле возле «украинского храма», пусть увозят кости «московского попа» в Москву. Так и оставались разбросанными кости владыки, пока сторонники УПЦ-МП под охраной милиции не добрались туда, и не привели в порядок захоронение. Правда, глумление над мёртвыми ещё никого счастливым не сделало; у Богдана Грынива вскоре после этих событий умерла матушка, у Винцукевича тоже всё пошло наперекосяк. Так что головой надо было думать, прежде чем что-нибудь эдакое вытворять…» // Взято з одного з коментарів до нещодавно опублікованої статті «Конфликт между УПЦ и “музейщиками”…» на сайті «Релігія в Україні».

*     *     *

Браття і сестри, не зневажайте тих, хто належить до УПЦ (МП), спробуйте їх зрозуміти! Багатьом з них безневинно було нанесено тяжкі душевні рани, що й досі кровоточать. І саме у цьому ключі слід сприймати їхній вибір.

Скажу за себе. З яких причин я усвідомлюю себе чадом цієї церкви?

  • Через те, що я противник автокефалії УПЦ? – Ні.
  • Я благоговію перед московськими патріархами? – Ні.
  • Я сповідую ідеологію “руського світу”? – Ні.
  • У мене проросійські політичні вподобання? – Ні.
  • Я противник використання української мови у богослужінні? – Ні. Я сам служу українською.
  • Я за євхаристійну єдність світового православ’я? – Так.
  • Я за мирні внутріцерковні дискусії, поступ і просвіту? – Так.
  • Я проти революцій та сепаратизму у церкві? – Так.
  • Я проти етнофілетизму, націоналізму, політики та ідеологій в церкві? – Так.
  • Я проти насильства і кровопролиття? – Так.
  • Я чекаю покаяння від зрадників євангелія Христового? – Тільки так.

Ми чекаємо покаяння. Це слово для сучасників незрозуміле, воно наче таємниця за семи печатями. А дехто, здається, і навмисне спотворює його і зображає у неправдивому світлі. Колись головний по атеїстах і колись президент Леонід Кравчук каже, мовляв, Москва хоче, щоб патріарх Філарет на колінах приповз просити прощення чи щось у цьому дусі. Дурниця! Покаяння не передбачає приниження людської гідності. Не Москва, а православні українці очікують дня, в який зло буде назване злом, клятвопорушення буде назване зрадою, розбій проти церкви буде названо боговідступництвом. Все.

*     *     *

Як могло б бути

Автокефали могли б не рубати з плеча 1921-го та 1992-го р.р., зберігаючи євхаристійну єдність зі світовим православ’ям і пам’ятаючи пріоритети, що дані в Євангелії: “Щоб були усі єдині” (Ін. 17: 21). Митрополит Філарет міг би залишитися в церкві і далі тримати курс на українізацію та автокефалію, навіть якби довелося бути дисидентом в середовищі українського єпископату. Але в церкві. Можна було б енергію церкви спрямувати на просвітництво вірян в питаннях віри та благочестя, сприяти розвитку внутріцерковного діалогу щодо можливості автокефалії і необхідних реформ церковного устрою. Можна було б зберегти єдність православного народу і запобігти міжусобним конфліктам.

Господь довготерпеливий і многомилостивий, він приймає у Свою Церкву людей з кардинально протилежними поглядами на різні питання, але об’єднаних однією вірою і одним упованням. Церква відчиняє свої двері для “лівих” і “правих”, терпляче та дбайливо намагається зростити в їхніх серцях плоди духовності, привести до пізнання істини, до спасіння. Церква однаково терпить в собі митр. Софронія і митр. Агафангела, Юрія Чорноморця і Василя Анісімова і багатьох, багатьох інших. Цілком імовірно, що декого з кліру УПЦ та простих вірян давно варто було б відправити на космічному кораблі на заслужений відпочинок: борознити безкраї простори юніверсу, засновувати монастирі і місіонерські центри. Але не все так просто, як хотілося б. «Раби відказали йому: Отож, чи не хочеш, щоб пішли ми і його [бур’ян] повиполювали? Але він відказав: Ні, щоб, виполюючи той кукіль, ви не вирвали разом із ним і пшеницю. Залишіть, хай разом обоє ростуть аж до жнив» (Мф. 13:28-30).

Як бути

Молімося, щоб Господь умудрив усіх нас, скерував нами та привів до бажаного та очікуваного всіма єдинства.

Дякую за терпіння!

*     *     *

А тепер розслабтеся і послухайте якусь гарну і спокійну музику. Я увімкну Баха, четверту частину “Wachet auf” (або «Sleepers Awake«), написану до євангельського тексту Мф. 25:1-13:

Блог автора

У этой записи 13 комментариев

  1. igumen alipiy

    Вельми вдячний отцю Ігорю за це написання, що задобре роз’ятрило незагоєні рани. Отець шляхетно підійшов до теми гоніння на християн під знаменами націоналізму. Дуже влучно описав своє глибинне ставлення до конфесійних новоутворень.
    Але мене вразив коментар valeriya. Тобто написано гарно, правильними словами, вивіреним цитуванням. Та цим якраз заніс шкоду. Бо не втримався літерами у дусі Святого Письма і Християнства.
    Добре казати про те, що християни мають щоку підставляти. Про це й Спаситель сказав. Наставляв і про благословіння проклинаючих. Але ж чому жорстоко говорив з тими, хто стояв на заваді Вченню? Чому кляв їх і вимовляв ритуальні прокльони: горе тобі, Хоразине! горе тобі, Віфсаїдо! І ти, Капернауме, до неба здійнявшись, до пекла спадеш!?
    Забуваємо про те, що ніде Спаситель не навчав, що буде добре, як допустять наругу над Храмом. Він лише вчасно зупиняв тих, хто робив Храм і його жертовник головнішим за Божий престол. А про руйнацію юдейської Церкви згадував, як про страшне горе для людської історії.
    Ми забуваємо про те, що Господь заповідував нам бути мирними (кроткимы), як голуб, але мудрими, як змія!
    Ми хапаємо слова Святого Письма відокремлено від загального змісту і розводимо руками, коли нам кажуть, що в Письмі протилежні думки і висловлювання.
    Справа в тому, що і Спаситель діяв кожного разу згідно умов. От Він каже, що жодна риска не може бути порушена у Законі, а тут вже дозволяє учням зривати колосся у суботу. Бачимо Його невмолимим у Кані : Що Тобі, Жоно, до цього? бо не прийшов ще час Мій!, але наче забув, що час Його не настав і всеж творить чудо перетворення води у вино. От Він каже про смирення перед вбиваючими, а тепер кидається у запалі перекидати столи мінял та вигонити скот з Храму. Каже про радість заради учнів, коли помер Лазар, але плаче біля його могили з жалю про горе сестер. І ці сльози стали причиною того, що у народі пішла мова: бачиш як Він любив Лазаря? а інші дорікали: якби любив, то не дав би вмерти.
    І це людське протиріччя як найкраще показує, що далеко не кожного серце готове сприймати любов, печаль іншого. Бо чистому усе чисто. А Втілений у часі діє і повчає теж, згідно часу й умов, залишаючи головне у розумінні.
    Саме тому: будьте мирні, як голуб, а мудрі, як змія. Цей образ взятий не просто як символ східного забобону, що змія роззсудлива. Втілене Боже Слово знало справжню будову тварини. Тож і використав цей образ мудрості у тому, що мирності духу християнському не завадить зміїна природа, що не нападає першою, не уражає, доки нападник не почне вороже діяти. Змія не заповзає на каміння, що лежить їй на дорозі, а опповзає.
    До чого це я? Справа в тому, що valeriy навряд чи був у буремні 90-ті біля храму . А тому не бачив звірячі обличчя тих, хто будь яким робом намагалися не просто захопити храм, у якому роками, десятьоліттями Хрестили й Вінчали, відспівували, а, головне, відправляли велику Євхаристію; вони мали головну мету- вдовольнити своє національно-політичне бажання! Ці люди від початку не мали ніяк Христа.
    Тому дописувач не знає, що ті, хто захищав храм, робили це від великої ЛЮБОВІ! Кожний готовий був померти на порозі своєї церкви, аби не допустити нової наруги. Valeriy не бачив як скидали з високих сходин єпископа Іонафана у Переяслав- Хмельницькому, як різали вени архієпископу Луцькому Ніфонту, як кидали у Ровенській області факели у священицький будинок, де ховалася вагітна матінка з дитиною. Як кривдили великого смиренника єпископа Сергія Тернопільського! Як би Valeriy молився поряд з сестрами Городоцького монастиря, що чекали на свою смерть, оточені тисячами розлючених «козаків» під проводом Червонія, яким всеодно було, що це беззахісні майже дівчата, щойно перед смертю прийняли постриг, може б він не так учительно цитував би Святе Письмо, що як і Христос, завжди одне й те саме! Та не всі цитати у цей час доречні, а той дух, що затаємничено виглядає на нас у вигляді голуба та змії має нас зупинити у погордому промовлянні добре знайомих нам речень, бо є й інші з того ж Письма! І ними надихалися святі у захисті святинь, у покладанні свого життя за них.
    Чи можна пробачити розкольникам? Впевнений, що кожний, хто стояв біля стін храму, вдивляючись у зненавіснене обличчя справжніх ворогів Церкви, одразу ж їм і пробачив звірячись. Тому владика Іонафан повторював, як заклинання слова: «Боже пробач їм, бо не відають, що коять!», коли його зкинули з висоти і кинулися бити. І сьогодні він перший, хто шукає відповіді на питання як наймилостивіше прийняти у Церкву тих, хто її зрікся!
    Подивіться на сестер Городокського монастиря, що під Ровно! Вони тої глупої ночі вижили (невідомо звідки приїхав на острів ОМОН і захистив черниць- тоді ще не було в них телефону, тож і викликав охоронців невідомо хто й як!), хоч попрощались одна з одною і молились про перехід у вічність без наруги. Але ж у самому монастирі терплять вони КП-ешну церкву, що у них відібрали. Більш того, вони тій парафії провели тепло у їхній храм, допомагають і статками, тому з розкольної сторони звикли звертатися у монастир по допомогу. А на Пасху розкольники першими йдуть хресною ходою навкого храму й келій обителі: сестри поступаються навіть цим! Самі у тиші і мирі великою працею звели свої величні собор і храми.
    Не просто хотів отець Ігор докорити розкольникам описом страшних подій, коли люди раптом зневіснили до своєї Матері- Церкви! Він нагадав про страшні муки вірних. Це не завжди були муки тілесні, але біда серця була іноді нестримною: захоплювалися ХРАМИ! У цьому для вірних після радянських знущань була найбільша наруга над душею, що почала мати надію! Ця біль не загоюється. Вона просто прощає. Але горе залишилось. І знову Христос плаче як при могилі Лазаря. Знає, що воскресить, але плаче, бо горе…

  2. Igor G.

    Останні слова в коментарі filosof’а мені подобаються. В тому ж дусі пише Valeriy. Друзі, я згоден з вами у тому, що озлоблюватися і перемивати кості ближнім — це нікудишній варіант, він не вартий християнина. Проте, для мене це не означає, що сьогодні не треба писати про те, що сталося у той неспокійний час. Це історія церкви, одна з багатьох драматичних сторінок. Це продовження того, про що розповідає ап. Лука в «Діяннях» чи ап. Павло в своїх посланнях, коли каже гоніння, побиття і всілякі страждання, які йому довелося понести за ім’я Христове. Я написав, що написав, і не більше того. Ви розвиваєте тему і вказуєте на те, як варто було б ставитися до тих подій з позицій їх учасників чи неучасників. Сперечатися немає про що, тому що в цілому з ходом ваших думок я згоден. Можна багато балакати про це і про інше, але суть в тому, що бути християнином тепер і завжди — значить любити ділом та істиною.

  3. Valeriy

    Отче Ігоре!
    Після прочитаної статті хотілось би розглянути тільки одне питання, надзвичайно важливе для людей, що так чи інакше були, є, та подалі будуть втягнуті у вир протистоянь між конфесіями, що сповідують християнську віру.

    На превеликий жаль, дуже багато наших співвітчизників, що пройшли через горнило таких протистоянь в 90-х роках, винесли з них тільки нелюбов, біль, образу та озлоблення на сторону, що виступала кривдником. І понині, з позиції скривдженої сторони, судять про всі події, що були та відбуваються у «протилежному» таборі. Чи не це є основним з каменів спотикання у налагодженні нормальних християнських стосунків між православними конфесіями? Й понині, попри всі декларації про початок переговорів та бажання порозуміння, всі чекають одне від одного як не каміння за пазухою, так дулі в кишені.

    Біда в тому, що нині у більшості людей настільки промиті мізки штампами-кліше («розкольники», «КП-шні бандити», «бандерівці», «уніяти», «москалі», «КДБ-шні запроданці» тощо), що за боротьбою не вистачає часу, щоб припасти до християнських першоджерел, і подивитися, і вникнути у суть вчення самого Господа нашого Ісуса Христа про любов до ближнього, та взяти на озброєння цю науку.

    Не так мало є людей, які гордяться тим, що в буремні 90-ті давали гідну (в тому числі й рукопашну) відсіч тим, хто відбирав храми, й щиро переконані, що це і є істинне сповідництво та мучеництво за Христа.

    Тоді єдине питання — до кого були і зараз є спрямовані слова Христа:

    … «27Но вам, слушающим, говорю: любите врагов ваших, благотворите ненавидящим вас, 28благословляйте проклинающих вас и молитесь за обижающих вас.»

    Давайте чесно запитаємо кожен в свого сумління: чи любили ті, хто стояв проти «КП-шних» нападників, їх Христовою любов’ю, та з чистим серцем благотворили і благословляли, чи молились за кривдників? Чи була ця молитва схожа на стогін істинних сповідників віри, що смиренно заливали власною кров’ю арени Колізеїв за часів Нерона та Гулагів Сталіна?

    «38Вы слышали, что сказано: око за око и зуб за зуб.
    39А Я говорю вам: не противься злому. Но кто ударит тебя в правую щеку твою, обрати к нему и другую; 40и кто захочет судиться с тобою и взять у тебя рубашку, отдай ему и верхнюю одежду; 41и кто принудит тебя идти с ним одно поприще, иди с ним два. »

    Чи підставляли щоки під удари, чи віддавали «одяг і рубашки» (навіть храми), в упованні на промисел Божий, що Бог не залишить вірних своїх дітей? Істинні сповідники Віри хіба протистояли гнівними словами, лайкою, кулаками, чи ненавистю юдейським первосвященикам/римським окупантам/(«розкольникам»/ «москалям») і т.д?

    … «30Всякому, просящему у тебя, давай, и от взявшего твое не требуй назад.»

    Виявляється, навіть «просящему» треба віддавати… Бог вознаградить сторицею того, хто віддає беззлобно.

    … «31И как хотите, чтобы с вами поступали люди, так и вы поступайте с ними.»

    Зло породжує зло, спотворює істинний стан речей й знищує образ Божий та людську подобу у агресивно налаштованих протиборчих сторін – не тільки у «неправих» нападників, але й у «праведних» захисників. Мабуть, подібний спротив може бути тільки від маловір’я у всемогутність Божу і надію тільки на себе й на «сильних світу цього» у вирішенні мирських конфліктів.

    … «32И если любите любящих вас, какая вам за то благодарность? ибо и грешники любящих их любят.
    33И если делаете добро тем, которые вам делают добро, какая вам за то благодарность? ибо и грешники то же делают.
    34И если взаймы даёте тем, от которых надеетесь получить обратно, какая вам за то благодарность? ибо и грешники дают взаймы грешникам, чтобы получить обратно столько же.
    35Но вы любите врагов ваших, и благотворите, и взаймы давайте, не ожидая ничего; и будет вам награда великая, и будете сынами Всевышнего; ибо Он благ и к неблагодарным и злым.
    36Итак, будьте милосерды, как и Отец ваш милосерд.»

    Чим ми, «МП-шники» 90-х можемо похвалитися перед Господом, маючи перед собою ці слова? Чи виконали ми ці настанови, без яких ми не вповні йменуватися християнами? Чи маємо ми право осуджувати інших, що чинили нам зле, якщо сам Христос просив Бога Отця за тих, що розпинали його: Прости їм, бо не відають, що творять!

    Проста християнська аксіома для всіх без винятку сторін конфліктів: хто з смиренням, вірою, любов’ю та молитвою за ближнього сприйняв всі напади від кривдників, той і переміг!!!

    Ми забули те, що надихало істинних сповідників і мучеників:
    … «35Кто отлучит нас от любви Божией: скорбь, или теснота, или гонение, или голод, или нагота, или опасность, или меч? как написано: 36за Тебя умерщвляют нас всякий день, считают нас за овец, обреченных на заклание.
    37Но все сие преодолеваем силою Возлюбившего нас.
    38Ибо я уверен, что ни смерть, ни жизнь, ни Ангелы, ни Начала, ни Силы, ни настоящее, ни будущее, 39ни высота, ни глубина, ни другая какая тварь не может отлучить нас от любви Божией во Христе Иисусе, Господе нашем.
    14Ибо весь закон в одном слове заключается: люби ближнего твоего, как самого себя.
    15Если же друг друга угрызаете и съедаете, берегитесь, чтобы вы не были истреблены друг другом.»

    Рано чи пізно, але кожен з учасників подій стануть перед судом людським чи Божим, кожен отримає те, чого заслужив. Там і розкриється потаємне сердець – і тих, для кого релігія була тільки ширмою для реалізації своїх особистих, політичних або економічних уподобань. І тих, хто протистояв нападникам – і словом, і ділом, і помислом.

    Якщо ж будемо всім серцем, без каменя за пазухою та дулі в кишені, любити наших ближніх, молитися за них, без поділу на протиборчі табори, й смиренно прийматимемо все що трапляється на нашому життєвому шляху, тоді будемо мати право відносити до себе слова апостола:

    « 12Возлюбленные! огненного искушения, для испытания вам посылаемого, не чуждайтесь, как приключения для вас странного, 13но как вы участвуете в Христовых страданиях, радуйтесь, да и в явление славы Его возрадуетесь и восторжествуете.
    14Если злословят вас за имя Христово, то вы блаженны, ибо Дух Славы, Дух Божий почивает на вас. Теми Он хулится, а вами прославляется.
    15Только бы не пострадал кто из вас, как убийца, или вор, или злодей, или как посягающий на чужое; 16а если как Христианин, то не стыдись, но прославляй Бога за такую участь.
    17Ибо время начаться суду с дома Божия; если же прежде с нас начнется, то какой конец непокоряющимся Евангелию Божию?
    18И если праведник едва спасается, то нечестивый и грешный где явится? »

    Якби всі люди, з любого табору, приміряли на себе ці слова, та по мірі власних сил, за Божою допомогою, проводили б їх у життя, то давно б мир та спокій панували в нашій багатостраждальній державі. Ми справді були б світильниками для всіх невіруючих братів та сестер, а не посміховиськом та «притчою во язицех» для всього світу.

    « 17Вот, ты называешься Иудеем, и успокаиваешь себя законом, и хвалишься Богом, 18и знаешь волю Его, и разумеешь лучшее, научаясь из закона, 19и уверен о себе, что ты путеводитель слепых, свет для находящихся во тьме, 20наставник невежд, учитель младенцев, имеющий в законе образец ведения и истины: 21как же ты, уча другого, не учишь себя самого?
    23Хвалишься законом, а преступлением закона бесчестишь Бога?
    24Ибо ради вас, как написано, имя Божие хулится у язычников. »

    Господи, прости нас, грішних, і помилуй нас, блудних синів! Дай нам розуму та сили вчасно повернутися до батьківського дому в щирому розкаянні!

  4. filosof

    «Я пишу про відвертий розбій і насильство, а Ви стверджуєте: «Люди мають причини нас ненавидіти – це їх право! Кожен має вибір!» Гадаю, якби злочинці вирвали з голови Вашої матері шмат волосся, Ви заспівали б інакше. Ось тут і проходить моральний водорозділ. Тому може Ви і filosof, але до рівня християнина не дотягуєте.» — дорогий батюшка! Злочинності у нас хватає того раді Господь нас попередив — що ми не будем більшими чи достойнішими ніж Він, Його гнали і нас будуть гнати, Його билиі в били, і нас будуть бити і вбивати… То стоїть дорогеньки батюшечка плакатися і нитися — мене обідили! Це недотойно не лише священника ай взагалі мужчини… Хіба ставши на шлях служіння Богові ви чекали чогось іншого? Що васпохвалять і на руках носитимуть? Навпаки чим більше Богові служиш тим більше ненавистний міру цьому робишся. Де, хто? із святих подібно вам плакався що в тюрмі сидів? чи його покалічили? Хто із них осуджував винуватих в своему нещасті? Навпаки мужалисяі радовалися що сподоблялися в терпінні Богу послужить… і всім хто їх слухав — призивали до любві і теріння підбадьоруючи їх, і словом не заікались про своїх обідчиків і гонителів… якщо і було щось толише слова печаль і сожаління до них, нам же призив до мужества… А ви батюшечка відкрито проявляїте вашу неприязнь до УПЦ КП і подібних їм… да хто вони(розумію як організацію УПЦ КП, і осталні росколи і секти) для вас(маю наувазі Церкву Православну) щоб створювати перегони, ви сміподаєте пово для того щоб вониже ненавиділивас, виже самі створюїте їм рекламу. Хіба некраще появии до нех «небрежность» як і заповідував апостол нам «і на шляху привіту не дай їм, що пристидит їх», а ви на весь світ описуїте їхні «подвиги» багатьом жеш вони до душі, і ви даєте їм причину для сопротиву вам(приклад Олександра)… ви принижуїте себе і через себе священство яке Богом вам дане…. Краще би написали призив триматись чистоти Православ’я, до любві… цеби їм більше кололо очі… бо поступки їхні в сердцях їхніх і від призиву до любві оживалаби совість їхня!

  5. Олександр

    Дерево з тропіків і дерево з півночі об’єднує класифікація їх властивостей. Людей також робить схожими сукупність співпаданнь індивідуальних властивостей сприйняття природи світу, розуміння природи світу, та схожі результати логічного аналізу над сприйняттям і розумінням.

    А відтак, бути знайомим з людьми, які раніше почали проявляти певний стиль риторики – не обов’язково. Суть від того не міняється.

    Прп. Великий Варсонофій, говорив: «Всяке оправдання є укриванням гріху».

  6. Igor G.

    Я Вам відповів на цю репліку на «Релігії в Україні», відповім і тут. Хто ті люди, про яких Ви говорите? Я зними не знайомий, а відтак не можу бути їхним учнем. Герман Аляскінський та Григорій Богослов — це інша справа, вони справді вчителі.

  7. Олександр

    Жаль, отче, але по твоїх судженнях і відписках зрозуміло одне: ти достойний учень Герман і Богослоської.
    То же патріотів і правильно віруючих. Їх доля буде і твоєю. Слідкуй уважно за своїми учителями.

  8. Igor G.

    «осьця фраза лежить в основі всієї статті…» Не в основі, а в преамбулі. Я міг би запросто без неї обійтися, але ж вона гармонійно вписується в контекст. «Вам батюшка обідно стало…» Ви помиляєтесь. «Ви нехочети прийняти реальності?» Це Ваша реальність. «Чи можливо напечатаїте ще одну статтю…» Не бачу потреби, та й Ви того не варті.

    Я пишу про відвертий розбій і насильство, а Ви стверджуєте: «Люди мають причини нас ненавидіти – це їх право! Кожен має вибір!» Гадаю, якби злочинці вирвали з голови Вашої матері шмат волосся, Ви заспівали б інакше. Ось тут і проходить моральний водорозділ. Тому може Ви і filosof, але до рівня християнина не дотягуєте.

  9. filosof

    «Вони вели розмову. “Бу-бу-бу… Проклятий москаль!… Бу-бу-бу…” – це все, що залишилося в моїй пам’яті з випадково почутого.»-осьця фраза лежить в основі всієї статті… Вам батюшка обідно стало що вас москалем обізвали? Ви нехочети прийняти реальності? Чи можливо напечатаїте ще одну статтю даказуючи що ви не москаль… Люди мають причини нас ненавидіти — це їх право! Кожен має вибір! І живе як хоче! І кожному з нас предоставляїться можливість проявити себе — вот і проявляймо… Ви хотіли сказати які капісти погані… так чим же ми кращі якщо не проявляїмо терпіння до слабості людської… і замість того щоб в добрі вдосконалюватись огризаїмся… Хібаж Господь осудив роспинателів своїх? Чи можливо слово заперечливе сказав? — Він як Ягня прийняв все що Йому було відмірено і за роспинавших молився жаліючи їх, і цим приклад нам показав… А ви що робите? Сказано є — не облічай безумного, що не возненавидів тебе…

  10. Kozak

    Свята простота, свята сліпота… Ви думаєте, що служите Церкві? Ні, і ще раз ні! Вас мають за олов’яних солдатиків чужих державних інтересів. Ви служите Москві, хоч і не хочете у це вірити. Але це свята правда 🙁

  11. Igor G.

    Олександре, я таки не згоден з Вашою оцінкою моєї позиції. Але сперечатися не хочеться.

    Я осудив лише конкретні вчинки конкретних людей або груп людей. Задачі копирсатися у перипетіях більш далекої історії церкви я не ставив.

    При всій моїй безграмотності про тих соболів я теж дещо чув і моя оцінка таких явищ, гадаю, близька до Вашої. Я осуджую вчинок тих, хто давав і хто брав. Я не проти того, щоб керівництво РПЦ переосмислило свій історичний шлях і принесло покаяння за гріхи минулого і теперішнього. Але це вже інша розмова.

    «Всі винні за всіх». Мені подобаються ці слова, але це не звільняє нас від необхідності приносити покаяння.

  12. Олександр

    Отче, все добре пишеш, та з позиції: мені б кусень сала, та шмат хліба по більше, а все інше не для мене.
    Погані УАПЦ, недолуга і УПЦ-КП. Але відкрий книжку і згадай хто їх породив. Хто і коли Київську митрополію зґвалтував, хто в Києво-Печерській лаврі силою поставив свого настоятеля в далекому минулому, хто присилав на довічний покій у лавру грузинського патріарха, і знищив грузинський патріархат, хто після війни Західну Україну зробив за одну добу православною. Таких «хто» знайдеш багато читаючи історію РПЦ. Останнє «хто» в «Русском міре».
    Відносно Тягнибока і бандерівців: хто з них їздив у Росію встановлювати свої порядки? А хто їде на Західну показати свою силу над вуйками і хохлами? Події були зовсім не давно.
    Пам’ятай отче: Поле в лісі можна утримати тільки силою, інакше заросте лісом. Оазу в пустелі утримують тільки силою, перестанеш боротися – знову наступить пустеля. Воду утримують силою – греблею, попустиш прорве. Це не люди винайшли, це закони життя, на які потрібно зважати.
    Згадай про тих ченців, що дев’ять місяців без поховання, під відкритим небом, від боголюбивого царя, лежали на Соловках.
    Я був учасником багатьох подій дев’яностих, тому можу сказати тобі – де була яка громада з давніх часів, там вона і відновилася, і УПЦ-КП теж має свою історію з часів козаччини. Козаки не хотіли підкорятися Москві. За що і поплатилися. Може скажеш що монастир в Межигір’ї зник сам по собі?
    Господь наш і Апостоли будували Церкву на добровільній вірі, Вони не нищили язичників, а переконували. А в нас все зробили на людській крові, що з Заходу, що з Півдня, Що з Півночі.
    Ти мабуть забув, що нинішня «канонічна» сто п’ятдесят років не признавала своєї Матері, а потрібно було це робити не повні двадцять. Хочеш сказати що не було соболів для підкупу. Були отче, в офіційній історії РПЦ все записано. Скажеш це вони все робили, а ми повинні бути чистими. Добре кажеш, та світ побудований по іншому, інакше були би грішними тільки праотці: Адам і Єва, – а ми безгрішні.
    Гріх лягає і на нас. Тобто, як вони поступили, так і з ними поступають, мабуть догадуєшся де про це написано.

Добавить комментарий