Охорона таємниці сповіді у кримінальному судочинстві

(Кафедра теорії кримінального процесу та судоустрою НАВСУ)

У ч. 5 ст. 3 Закону України від 23 квітня 1991 року «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачається, що «ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих»[1]. Слід наголосити, що у проекті Конституції України в редакції від 26 жовтня 1993 р. пропонувалося передбачити в ч. 3 ст. 28 наступне: «Забороняється вимагати від священнослужителів відомості, одержані ними при сповіді віруючих». Однак пропонована правова норма до Конституції України 1996 року не потрапила.

Чинний КПК України до 21 червня 2001 р. не робив ніякого винятку щодо заборони допиту священнослужителя. Після проведення «малої» судової реформи відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 69 КПК України священнослужителі не можуть бути допитані як свідки з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов’язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості». Аналогічна заборона передбачена і в п. 2 ст. 93 та п. 2 ст. 704 Статуту кримінального судочинства Російської імперії від 20 грудня 1864 р.

Таємниця сповіді встановлена як обов’язкова професійна таємниця для пресвітерів у VI столітті. До цього християнська церква дозволяла всенародну сповідь, яку відмінив Латеранський собор, а у 1594 р. папа Клімент VIII накладає на духівника печатку мовчання під страхом тюремного ув’язнення. Східна церква встановлює у 1662 р. за розголошення сповіді кару, а за розголошення сповідальних гріхів священнослужитель позбавлявся сану[2].

Але у канонічному праві були два винятки з правила, що забороняло допитувати священнослужителя про обставини, що стали відомі із сповіді. Перша проголошувала: «Если кто при исповеди объявит духовному отцу своему об умысле на честь и здравие государя, или о намерении произвести бунт и измену, и, объявляя о том, не покажет искреннего раскаяния и твердой решимости оставить свое намерение…, то духовный отец должен доносить об этом немедленно… При этом священник только называл имя и звание данного лица и доносил о том, что оно имеет злой умысел против Государя или государства и нераскаянное к тому намерение» (Але цей виняток разом із наступним важко признати канонічними з точки зору церковного права. — Ред.). Згідно зі Статутом Кримінального судочинства від 20 листопада 1864 р. така особа підлягала негайному взяттю під варту і після початку слідства священнослужитель повинен був «без усякого приховування, у всіх подробицях розповісти все, що почув про той злий намір».

Другий виняток був в наступному: «Если бы кто умышленно произвел какой-либо соблазн в народе, могущий иметь вредные последствия для церкви и общества… и, признавшись в том на исповеди, не изъявлял бы согласия или намерения публичным признанием в произведенном им обмане положить предел соблазну и вредным последствиям, происходящим или могущим произойти от него для церкви и отечества, то духовник тоже должен открыть об этом епархиальному начальству»13].

У всіх інших випадках, крім наведених, церква забороняла священнослужителям розголошувати відомості, які стали їм відомі під час сповіді.

Історії відомі численні випадки, коли порушення таємниці сповіді призводило до тяжких наслідків. Так, однією із причин подій «Кривавої неділі» 9 січня 1905 р. історики вважають факт розголошення таємниці сповіді священиком Шліссельбурзької в’язничної церкви Георгієм Гапоном — агентом царської охранки[4]. Це стало причиною того, що 31 січня 1905 р. Синод позбавив Гапона сану і виключив із духовного звання[5].

Порушення таємниці сповіді призводить до порушення прав і законних інтересів особи. Тому виникає необхідність її гарантування.

Доречно зазначити, що проект Кримінального кодексу України, розроблений Комісією Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби зі злочинністю, передбачав статтю «Порушення таємниці сповіді» (ст. 146)[6]. Проте ця пропозиція була піддана критиці в юридичній літературі. В. Бородчук зазначав: «…Сповідь практикується в православній та греко-католицькій і римо-католицьких церквах. А в Україні існує безліч інших релігійних конфесій. Таким чином, вільно чи невільно автори проекту захищають цією нормою тільки деякі з існуючих конфесій і де-факто ставлять їх у привілейоване становище»[7].

На думку В. В. Короля, «правовий» захист з боку держави таємниці сповіді не виходить за рамки режиму відокремлення церкви від держави. Його міркування наступні: «З одного боку, держава жодним чином не порушує та не втручається в обряд сповіді, оскільки тільки санкціонує вже проголошену церквою її таємницю. А з іншого, — розголошення таємниці сповіді може завдати значної шкоди громадянам, бо в кінцевому результаті порушуються їх конституційні права на особисте і сімейне життя та свободу думки (ст. 32, 34 Конституції України). Тобто розголошення таємниці сповіді виходить за рамки внутрішньої діяльності церкви, через що… потребує кримінально-правового захисту»[8].

Захист таємниці сповіді має бути гарантований і у кримінальному судочинстві. Необхідно дослідити, за яких умов передбачений законом імунітет слугуватиме саме цілям захисту прав і інтересів віруючих. На думку Н. М. Кіпніса, для застосування правових норм, що регулюють розглянутий вид імунітету, необхідно з’ясувати, які течії визнають таємницю сповіді. За наявними даними, священики всіх християнських віросповідань у силу спеціальних правил про їх посаду мають право і навіть повинні усувати себе від свідчення на слідстві і в суді про все те, що їм довірене на сповіді. «Слід, однак, мати на увазі, що протестантизм, на відміну від православ’я та католицизму, не визнає містичного змісту церковних таїнств; у більшості протестантських течій здійснюється лише хрещення та причастя, які розглядаються просто як символічні обряди, що не відрізняються від решти інших. Уявляється, якщо священнослужитель відмовляється від дачі показань, посилаючись на таємницю сповіді, суд не повинен розцінювати таку відмову як правомірну, якщо свідок не доведе, що сповідувана ним релігія визнає таємницю сповіді»[9]. Ми підтримуємо точку зору С. Г. Волкотруб, що така постановка питання є неправомірною, оскільки покладати на особу обов’язок доводити те, що вона має гарантоване законом право, неетично[10].

У п. 1 ч. 1 ст. 69 КПК України йдеться про те, що священнослужителі можуть бути «звільнені від обов’язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості». Це положення закону є втручанням держави у справи церкви, оскільки канонічне право забороняє священикам під страхом суворого покарання відкривати те, що вони почули на сповіді. У відповідності з Духовним Регламентом священик за відкриття гріхів, які він почув на сповіді, може бути позбавлений сану.

Виходячи з цього, можна зробити висновок: священнослужитель ні за яких обставин не може бути звільнений від обов’язку зберігати таємницю сповіді. Тому з п. 1 ч. 1 ст. 69 КПК України слід виключити вказівку про можливість звільнення священнослужителів від обов’язку зберігати «професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості».

Якщо ж священнослужитель сам виявить бажання дати показання про обставини, які стали йому відомі під час сповіді, то в цьому випадку слідчий не повинен допитувати його як свідка, оскільки такі показання не матимуть сили доказів.

Використана література:

1. Відомості Верховної Ради. 1993, №9.С. 62.

2. Полный православный богословский энциклопедический словарь в 2-х томах. СПб: Издательство П. П. Сойнина. Т. 2, столбцы 1827 и 2141.

3. Королев Г. Тайна исповеди в уголовном процессе // Российская юстиция. 1995, №2. С. 30.

4. Крапива П. Гапон: революция 1905 г. // Правда Украины. 1992, 27 мая.; Гусев В.Г. Гапон — секретний співробітник охорони чи борець за народну справу? // Історія України. 1999, № 34. С. 3; Любимов Д.И. Гапон и 9 января // Вопросы истории. 1965, № 8. Сc. 123–130.

5. Лурье Ф. Гапон и Зубатов (к истории политического сыска в Росси) // Нева. 1990, №4. С. 164.

6. Проект Кримінального кодексу України // Іменем Закону. 1994, №43, 28 жовт. Сc. 1–16.

7. Бородчук В. Яким бути Кримінальному кодексу України // Урядовий кур’єр. 1994, №62–63, 21 квіт. С. 7.

8. Король В. В. Засада гласності кримінального судочинства України. Івано-Франківськ, 2003. С. 128.

9. Кипнис Н. М. Допустимость доказательств в уголовном судопроизводстве. М., 1995. С. 48.

10. Волкотруб С. Г. Імунітет свідків і захист довірених відомостей в кримінальному процесі // Держава і право. 2002. Вип. 16. С. 347.

Право України, 2004, № 6

Залишити відповідь