Для тех, кто хочет верить разумно
Киевская Русь > Разделы сайта > Мысли > Людоїди (Великопісна візія)

Мысли

Людоїди (Великопісна візія)


Розділ перший про те, що голод не наганяє апетиту, а навпаки, апетит наганяє забитий холодильник, і про те, що голод з апетитом не можна плутати, аби людину ненароком не ковтнути, будучи при цьому ситим

Ієронімус Босх. Сад земних насолод (фрагмент)

Ієронімус Босх. Сад земних насолод (фрагмент).

Цей розділ розпочнемо сенсаційним повідомленням: «Увага! Увага! Екстрені новини. В Україні з’явились людоїди!!!». Що ж то за така новина, якої ми не зможемо легесенько ковтнути, закусуючи борщем інформаційну кашу? Навряд чимось нині можна здивувати звиклого до всього читача. «То жахлива, кривава історія про людоїдів з м’ясом і кишками, і то в центрі Європи!!!». Читача ці відчайдушні припрошування і боротьба за увагу споживача зовсім не проймають, і він думає, чи то варто пожертвувати обідом, щоб про теє почитати чи ні, чи то правда, чи якісь плітки.

«То про жінок, чи що?»,- з надією про щось таки цікавеньке перепитує покупець інтернету, відкладаючи при цьому ложку осторонь. Ну все ж таки, є ж такі, напевно, речі у кожного в житті, що їсти не дай — так хочеться про них поговорити, і є ж такі теми, що коли про них чуєш, то нічого не йде до рота. Хто їх віднайде, той в «струю» попаде, розкрутиться як дзиґа, і фінансово тоді не впаде, та й з голоду тоді не пропаде. Люди що завгодно дадуть, аби хтось хоч на мить заспокоїв вічно неситу натуру. Але ж як ті апетитні теми відшукати у нашому українському болоті, та ще й при такій пропозиції і такому перебірливому попиті? Добре хоч уряд нічого не каже, коли про нього анекдоти складають і снопи всілякої нісенітниці в’яжуть і покоси кладуть на цьому грошей.

«Та ні, я пишу про реальний канібалізм, хіба може бути щось жахливіше на світі! В наш ХХІ вік чоловік їсть чоловіка!», — завершує автор. Очі вмить потухли у споживача, торгуй, мовляв, далі своїм лицем. більше нічого ти продавати не вмієш.

Він знову зважливо берете ложку в руки, сидячи біля комп’ютера за обіднім столом, і продовжує спокійно думати про себе щось своє. Про те, про що давно втомився переживати, про канібалів в рідній хаті, про свій домашній вертеп, про спиногризів-немовлят про Вирода і Пилята, про ту вічну історію щоденної смерті, народження і страждань, ні, не 14 тисяч Вифлеємських младенців, і не Бога на Хресті, а простої непомітної живої людини в середньостатистичній родині. Саме цю історію хоч комусь так кортить розповісти і хоч в когось чесно сам про себе почитати. Бо ж всі кажуть як то воно має бути, куди воно має йти і про те, що десь воно таки припиниться накінець це все (що саме — невідомо нікому), але не в мене точно і, здається що воно буде вічно (що саме — теж невідомо нікому, бо ж, здається й не голодний і здоров’ям не обділений).

Саме тут, на звичайних кухнях, де готують суп з свинячим м’ясом і людей по давній традиції називають свинями, проходить кривава година і тиха хвилина в житті кожної людини. О, це не кіно і не якась сенсаційна новина, хто з нас по чесному не розповість сам історію, в який героїня, кормлячи яловичою котлетою торбу, яка прийшла в хату зголодніла після роботи, душу в процесі виїдає, і тішить себе думкою: «Куди дінешся, все рівно прийдеш додому, і я тебе тоді вже нагодую!!!». Ми годуємо один одного тим, що думаємо цілий день, чи тиждень чи рік одне про одного, і чекаємо насправді дорогих для себе людей, щоб винести мозок скальпелем своїх ніжних почуттів, засмажити на пательні справедливих слів і апетитно проковтнути. На мить це приносить спокій, лиш на мить – він ситий і, здається, не злий і вона щаслива, ніби то навіть симпатична, поки що, поки не зголодніла знову. Ми чомусь не можемо інакше, і чомусь, розуміючи, що все втрачаємо, продовжуємо далі піч нагрівати, щоб добре засмажилось те, що в руки потрапило тяжкими трудами і невпинними молитвами. Ми нічого не можемо з собою вдіяти, бо голодні. Саме ось це побутове систематичне людоїдство хвилює всіх без виключення! Саме ось ця природна залежність одне від одного, на жаль, стає пасткою для душі, голодної на нові враження.

«Ти їсти хочеш, я тобі накрию на білосніжній скатертині, посиплю кропом запашне м’яско, приправами додам апетитного привабливого запашку, ти підходь, підходь ближче, милий, тільки-но сядь за стіл. Я цілий день на кухні через тебе загубила, все своє безцінне життя на дріб’язок мисок розміняла, тільки про тебе й думала». «Ой лихо, — милий подумав тихо, — що ж то буде, якщо вона ще й посуд з думкою про мене помиє, не знаю, чи ночі стачить, щоб кісточки зібрати після того, і дня, щоб м’ясо на них знову наростити». І милий апетитний персик сяде таки за стіл, адже голод не тітка, а… жінка. І от я запитую досить серйозно: ну хіба ж винна Божа твар, наприклад, комар, який створений Богом саме таким, кровососом. Ну що я зроблю, що такою вродилася, що не можу інакше. І це правда, з якою треба жити, істину лиш Бог може відкрити, і то тоді, коли людина буде готова. А коли ж вона щось зрозуміє, невідомо ні ангелам, ні пророкам, одному лиш Богу. Але ж весь той час їсти щось таки треба. А хіба можливо не те що пояснити комусь, а хоча б перед самим собою відверто зізнатись, що люди такими не народжуються, а з часом стають, бо дуже хочуть їсти?

Так природно склалося, що чоловіки дітей зачинають, але вчені виявили, що в неприродному штучному середовищі спілкування між людьми жінки, виявляється, теж зачинають. Подивіться-но, з якими животами чоловіки заможні ходять, то ознака не тільки того, що жінка добре готує, але й того, що вона, даючи одну миску борщу, три кіпи полови переговорить, і саме в той момент, коли чоловік обідає. Спробуй за раз все те вмістити у обмежене неміччю людське тіло. Добре, що шлунок, як камера в м’яча, пружний, але й резина має якусь міру своєї внутрішньої напруги. Мені часом здавалось, що слово то ложка, завдяки якій на язиці відчуваєш смак життя. Без ложки не дістанеш борщу, який стоїть беззахисний перед тобою, а без слова людину.

Жінка являється центральною особою в твоєму житті, в ті секунди, які рахуєш, чекаючи коли ж вона прийде нарешті додому і щось приготує. А от коли вже прийшла і разом повечеряли, то центр тяжіння чоловічого життя переміщається в сторону холодильника. Стільки уваги, як цьому суб’єкту, навряд чи коханій дістається за цілий вечір, а що вже говорити за вихідний день.

За все потрібно, як то кажуть, платити, і нікуди не дінешся. І може, це на краще, бо кому ж ми потрібні в цьому світі крім тих, хто про нас думає і за нас переживає? Можна, звичайно, перебитись в якійсь піцерії, коли вже зовсім несила, але там нагодують дьогтем, замальованим кетчупом, та ще й плати за те гроші, ні, краще я до дому піду, там хоч як не сутужно, але все-таки натур продукт. Дай Боже комусь здоров’я, а комусь витримки у тій кухонній агонії, але факт є фактом: всі люди однаково крикливі, бо голодні. Ми всі про це знаємо, всі переживаємо напевно більше ніж за будь-які найглобальніші проблеми, але…

Краще помовчати, ніж в черговий раз розпочинати розмову, в якої є початок, але нема завершення, лиш є тимчасова передишка, коли щелепи вже вкінець втомляться ніби говорити, а насправді сперечатися. Краще послухати пустоту звуків, що наповнюють кожну секунду медіапростору якимось мелодіями в вигляді ритмів і звуками в вигляді слів. Краще посидіти ніби сміливо і, здається, спокійно за столом з пивом в тремтливій руці, ганяючи, як кішка, мишку по килимку, що розстелений біля клавіатури. Можна уявляти при тому, що це хтось із рідні, який за живе зачепив. Ми мовчимо, красномовно сьорбаючи при цьому юшку, щиро віруючи, що це не тебе їдять, а ти їси. Але реальність – то факт присутності чиїхось зубів у свої власній плоті, і щоб це описати, просто не вистачає слів.

Всі ми, звичайні люди, насправді письменники знамениті. Чому про нас ніхто не знає і біографію нашу мирську не досліджує і житій не пише? В нас просто не вистачає мужності чесно і вголос про це розповісти, бо ж з’їдять. І ви мовчите, коли з кимось про це нагода випаде побалакати, дивлячись завжди зайнятим поглядом десь в сторону лиш буркнете коротко щось загальноприйняте в таких випадках.

«Ну й що з того, що сонце світить і на дворі весна,чи когось з’їли один раз і назавжди, а коли кожен день гризуть живу плоть по живому і закусувати не дають при тому по-людські?» Людина, яка говорить про щось таке хороше в ту хвилину, коли ми голодні, здається роєм комашні, яка вас дістає. Ми дуже багато в житті втрачаємо, бо завжди кудись поспішаємо, тому що точно знаємо, що чим скоріше вирішимо свої справи, тим скоріше сядемо до столу, і тоді вже полегшає на душі. Але скільки ж людей ми по дорозі топчемо, і лиш згодом помічаємо і плачемо!

Розділ другий, про те, що яка б не була війна, навіть ядерна, все рівно обід по розпорядку

Обід — хороша штука, обідати завжди час, коли щось отакеньке находить на вас і не знаєш звідки воно прийшло і до чого йде, хоча й поряд ходить. Їсиш собі і дума серце бавить, в той час, коли шлунок їжу травить, переживаючи при тому неабиякий стрес. Отак виникає епідемія гастритів у сучасному світі, коли те навантаження, яке на душу давить, завдяки Фейсбуку дітям, жінці чи чоловіку падає на шлунок. Шлунок то тепер єдине на світі місце, де можна усамітнитись, як буддійському ламі в печерах Гімалаїв, нехай собі хто що хоче і як хоче каже чи кричить, я обідаю, я в медитації, я не чую, то все мирські спокуси хочуть вигнати мене із спасительного усамітнення на білий, але грішний світ. Усім зась, я як в озері карась, хоч і обмежений простір для маневрів маю, але необмежена кількість всіляких закапелків-схованок від постійних несподіванок характеру. Ніби все кругом слухаєш і всіх навколо бачиш, але тебе тут немає, а кажуть, що історія про людину-невидимку то фантастична проза. Так проза, але написана з життя.

Вже хто-хто, але наш брат такий шлунок міцно-збайдужілий має, як карась, що всю хімію в органіку вмить переробляє. Те, що входить у вуха, очі, чи в уста, яким би оригінальним чи восокоестетичним не виглядало, все однаково в одну купу змішається, об’єднається у шлунку без варіантів, і буде мати єдиний солідарний вихід – через кишечник ну а далі опис того шляху тернистого припинимо, бо за столом про таке не говорять.

А говорять от про що. Чуєш як наприклад бомба, кинута терористами десь у Європі викреслила начисто з книги живих декілька сотень імен, і гнів праведний на правих, які не слідкують за порядком, ще більше апетиту наганяє. А що роблять ліві, які борються за об’єднання і вихід з економічної кризи країни? Шкода, що мене там нема у Верховній Раді, ще там я не обідав. Однієї тарілки вареників при оказіях такого масштабу явно не вистачає.

А яку нісенітницю несуть ті сучасні пани професори, хто їм дипломи видавав, та ще й на телебачення випускав лекції читати, вони що белени об’їлись? То не іржаві завіси на кухонних дверях скриплять, то пани перевчені бездипломники на кухні, авторитетно доїдаючи на вечерю локшину, аналізують стан сучасної науки, політики і мистецтва. Вони захищають свою думку перед високою аудиторією з русявою косою і широко розкритими очами, яка помаленьку підливає і закуску підносить і завжди зі всім згодна, аби тільки вдома сиділа та поважна аудиторія. Бо якщо б десь на вулиці розмову завели, то потім до дому на спині неси, надривайся, або таксі наймай для недооціненої інтелігенції, знесиленої постійною аналітичною роботою. На думку недовчених товмачів всього на світі такий низький стан просвіти через те в країні, що нині всі продукти заражені якимось шкідливими для клітин головного мозку «блядами», і це кардинальним чином впливає на інтелектуальний рівень дітей і їх вчителів. Так, куди ж котиться наша нація! А чому, запитаєте? Подивіться, що вона їсть!

Як показують останні дослідження вчених дієтологів, коли слухаєш багато новин по Інтернету чи телевізору, то чомусь збільшується апетит, не дивлячись на те, що нині нічого їсти неможливо. Так само апетит зростає, коли вечеряєш, а хтось при тому капає на мозок свічею вічної любові до гробу.

Як в першому, так і в останньому випадку не пам’ятаєш себе від такої кількості безум-умовно корисної інформації, відповідно, не помічаєш скільки всього вже з’їв, і що ще залишилось, і зовсім не думаєш про майбутнє, про те, що завтра будеш їсти, про те, що довга ніч ще попереду. З одного боку дуже відповідально, коли вечеряєш з коханою. То центральний момент в житті кожної родини, бо ж коли вона ще вас впіймає, щоб розповісти про поламані крани і порвані пелюшки і про свої почуття? І зовсім інше продовження вечері в самостійному варіанті, з планшетом аж до сніданку, а зранку вже немає сили йти на роботу і продовжуєш активно спати цілий день, ніби ходячи по землі, ніби відповідаючи щось комусь і тільки завдяки ангелам не потрапляєш під колеса автомобіля при переході через дорогу.

Сучасна людина виглядає дуже втомленою, хоч і харчується нормально. Ось чому в сучасних містах відхожі місця роблять не надворі, як то традиційно було на Україні їх зводити, а в хаті, бо так багато хочеться ще глянути, і скільки всього сказати, що люди часто не встигають добігати, я думаю, що швидкість інформаційних процесів так невпинно зростає. Від холодильника на кухні до туалету відстань невеличка, але опосередкована Інтернетом, і треба бігти туди через цілу планету. Так багато приходиться в трьох квадратах міської квартири всього переживати, що тяжко все то доносити достойно до відповідного місця, і доводиться висловлюватись непристойно, коли запори мучать невимовно.

Кажуть, що мат — то такий надійний послаблюючий засіб, який діє стовідсотково і ефективно. Хто його в запасі має, той не зважає де як і з ким він розмовляє – все рівно вивалить на голову все що думав і про вас і про себе і про близьких і далеких, ще цигарку при тому запалить, щоб легше виходило і в горлі не застрявала вся та душевна неперетравлена органіка.

Вода камінь точить, от і шлунки у людей слабнуть від неякісної їжі. Не проблема нині щось ковтнути, проблема куди з цим потім діватись. Ось таке неякісне і наше спілкування – одних їси, а в інших спорожняєшся, і часто не помічаєш, чи то рідні люди, чи чужі, як на душі тяжко, то байдуже. Сьогодні люди живуть в багатоповерхівках і кругом асфальт та бруківка – не те що раніше – вийшов за хату в широке поле, а кругом безкрайні простір, безмежна даль, широченна як душа, куди хочеш, туди й сідай і ніхто тобі нічого не скаже. А сьогодні дожились до того, що й на вулицю вийти страшно. По перше якось незручно, коли буде вже нестерпно і мусиш себе обмежувати, підшуковувати культурні слова, коли тобі хочеться на всю широту душі висловитись, а по-друге, по вулицях бродять людоїди. Може це все журналістські побрехеньки, але на всяк випадок краще посидіти вдома, добре, що все так компактно розміщується в квартирі.

Дата публикации: 08.04.2016