Блог

У продаж почала надходити книга київського науковця Юрія Чорноморця “Візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія”. Пропонуємо вішій увазі інтерв’ю з автором книги.

– Скажіть, як виник задум книги?

– В 2006 році я мав готовий текст “Візантійський неоплатонізм св. Максима Сповідника”. Але професор Вілен Сергійович Горський та професор Марина Леонідівна Ткачук порадили мені взяти більш широку тему, дослідити весь візантійський неоплатонізм. Я вдячний за підказку такої цікавої теми.

Було дуже цікаво працювати. Думаю видати найближчим часом і текст про св. Максима Сповідника як окрему велику книгу. Адже св. Максим для православного Сходу має те саме значення, що і св. Тома для Заходу. Я до цього часу думаю, що раз може бути докторська монографія по Аквінату, то може бути і по св. Максиму.

– Як просувалася Ваша робота?

– Оскільки св. Максима я знав, можна сказати, вже всього, і все що про нього написано читав, і навіть написав про нього багато статей, то приділив рік студіям над Ареопагітиками. Ареопагітики – це початок візантійського неоплатонізму, за століття до св. Максима. Перечитав все, що було написано про них у світі, довго працював із самим текстом, а також наново перечитував усіх сучасників появи Ареопагітського Корпусу. І теологів, і пізніх античних філософів. Все це дозволило мені вийти на власну версію про авторство Ареопагітик.

– Після Ареопагітик видатним мислителем був святий св. Максим. А ось після св. Максима – занадто велика кількість авторів, щоб їх охопити. Як же із цим впоратися?

– Рік я досліджував все, що було написано після св. Максима візантійськими інтелектуалами аж до епохи паламітських суперечок. Ще рік пішло на вивчення паламізму та різних видів антипаламізму, які були у Візантії. Першоджерел багато, особливо від епохи паламітських суперечок. Цікаві дослідження цієї епохи з’явилися в останні десятиліття. Все це вимагало детального опрацювання. Як бачите – вся квартира в папках з роздруківками та в купах книг, куплених на “Амазоні” (сміється).

– А чи актуальні для богословів України дослідження з візантійського неоплатонізму?

– Для мене було важливим відкриттям, що багато із візантійських дискусій залишається актуальним, якщо уважно читати. Наприклад, я дуже ціную релігійну філософію Олександра Філоненка із Харкова. Він думає над питанням “як можлива православна теологія в добу постмодерну?” чи навіть “якою має бути православна теологія в добу після постмодерну?”. Так от, автор Ареопагітик дуже схожий в своїх роздумах на Олександра Філоненка. Ареопагітики створені в епоху “пост”, після деконструкції античної філософії. І автор Ареопагітик не вірив у можливість побудови метафізики, так само як і Олександр Філоненко (сміється). Я все-таки вважаю, що можливо побудувати православну метафізику, взявши за основу систему св. Максима Сповідника. Я вірю в потенціал неопатристики. Вірніше, неопатристику необхідно завершити, написавши патристичний синтез на основі Максима, а потім – можливий і неопатристичний синтез. Олександр Філоненко вважає, що треба слідувати не шляхом неопатристики, а йти далі. Для нього завданням є продовження того, що зробили і роблять православні богослови, які вже звільнилися від парадигми неопатристики: митрополит Антоній Сурозький, митрополит Іоанн Зізіулас, о. Іоанн Манусакіс, Девід Харт.

– Хіба Ви не хотіли б розвивати постнеопатристичне богослов’я?

– Поки що я хотів би довести до логічного завершення аналіз сучасного православного богослов’я. Із Геннадієм Христокіним ми дописуємо велику монографію “Сучасна православна теологія”. Там є аналіз різних течій в неопатристиці, і тієї теології, яка приходить на зміну неопатристиці. Крім того, в 2014 році – століття з дня народження митрополита Антонія Сурозького. Можливо напишемо про його теологію окрему книжку. В принципі, я вважаю, що необхідно і завершити розвиток неопатристики, і розвивати нову постнеопатристичну теологію. І там і там багато цікавої роботи, і її можна зробити в Києві.

– Чи все, що хотілося, вдалося реалізувати у монографії “Візантійський неоплатонізм”?

– Я задоволений книгою. Це короткий виклад того, що відбувалося із візантійським неоплатонізмом. Багато речей просто не могло поміститися в книгу. Бо були ще платоніки та арістотелики у Візантії. Багато цікавого і в історії візантійського неоплатонізму, якщо уважно читати тексти. В епоху паламітських суперечок так багато цікавого, що в книзі часто доводилося переходити на “телеграфний стиль”.

– Можна чекати на розлогий виклад?

– Взагалі є план написати або “Історію візантійської філософії та теології” в кількох томах, або десятитомну “Історію православної теології”. Адже у мене практично готові томи про Афанасія та каппадокійців, про Ареопагітики, про Максима Сповідника і про Григорія Паламу. Вони підходять до обох проектів. Також, як я вже казав, є робота про сучасне православне богослов’я, написана разом із Геннадієм Христокіним, якщо вже говорити про “Історію православної теології”. І є люди, готові написати томи, присвячені богослов’ю від падіння Константинополя до дев’ятнадцятого століття. Отже, чи в рамках одного, чи в рамках іншого проекту, будемо видавати книги. Бо не пропадати ж текстуальному аналізу.

– “Візантійський неоплатонізм” може якось допомогти дослідникам української філософії?

– Думаю, що більше допомогло б видання Ареопагітик українською мовою. Я недавно знайшов перекладача, можна видати білінгву, якої ще немає у світі. А саме: написати коментарі, в яких чітко зазначати щодо кожного фрагменту Ареопагітик – де які є приховані цитати чи перифрази – із Прокла, останнього афінського схоларха Дамаскія, із Порфирія, із Платона, із Орігена… Так само можна було б видати св. Йоана Дамаскіна, св. Максима Сповідника, св. Анастасія Синаїта, св. Григорія Паламу. Серія таких книг могла б допомогти суттєво українським дослідникам. Адже чим краще ми розуміємо тексти, від яких залежали давні українські автори та пересувачі, тим краще ми розуміємо давньоукраїнську філософську культуру. Ця українська культура була гілкою на могутньому дереві тогочасної європейської філософії. І треба бачити все дерево – античні корені, візантійський стовбур, щоб роздумувати про нашу гілочку. І чим краще ми знаємо витоки, тим скоріше поглибляться наші знання про гілочку. Одними описами листочків тут суттєвого прогресу не досягти. В другій половині двадцятого століття значно просунулися дослідження останніх античних філософів – Прокла та його учнів. Це зумовлює сьогодні можливість якісно нового знання про візантійську філософію. Що в результаті уможливлює нові підходи в інтерпретації давньоукраїнської філософської культури.

– Але і “Візантійський неоплатонізм” може вже щось підказати?

– Добре, скажу. Часто ми думаємо пояснити простоту давньоукраїнської філософської культури винятково тим, що настільки наші предки змогли сприйняти, на більше не були здатні. І забуваємо, що з кінця VIII до початку XIV століття візантійська філософська культура в основному була шкільною схоластикою та церковно-придворною риторикою. І навіть у самій Візантії інтелектуальні досягнення були досить скромні. Фактично було лише два періоди інтелектуальної творчості геніальних мислителів: Ареопагітики і св. Максим Сповідник на початку розвитку та деякі діячі доби паламізму – сам Григорій Палама і св. Миколай Кавасила. Тому перш ніж пояснювати щось неспроможністю прийняти, треба подумати про те, чи була спроможність дати. Наприклад, скільки людей читали Ареопагітики чи св. Максима в десятому столітті в самій Візантії? Знання про візантійську філософію дозволяють предметно розмірковувати на такі теми.

– Прочитавши книгу, я помітив, що Ви із симпатією ставитеся не лише до св. Максима, але і до низки інших візантійських авторів.

– Я спокійно ставлюся до всіх. Ідеального богослов’я не існує. Ще візантійці говорили: помилки є у всіх, лише св. Григорій Богослов не має помилок. Якщо вони визнавали, що ідеальна теологія є у Церкви, але вирази її у конкретних авторів – недосконалі, то чому нам це не визнавати?

Отже, я з симпатією ставлюся до всіх візантійських богословів, навіть до тих, які в чомусь помилялися. З симпатією ставлюся до тих, хто був суперечливим у своєму вченні. З симпатією ставлюся до тих, хто не зміг відповісти в полеміці інославним чи сам упав у єресь. Все це були люди, яких треба зрозуміти. Бо їх творчість – це уроки для нас.

Я вважаю, що майбутнє православного богослов’я – у розвитку геніальних вчень св. Максима Сповідника та св. Миколая Кавасили. Необхідно враховувати досвід Ареопагітик. І необхідно переінтерпретовувати паламізм. Адже не можна і не потрібно відмовлятися від вчення про Божественні енергії. Це вчення було безпомильно висловлене у св. Афанасія, у каппадокійців, у св. Максима. Прийнятно проінтерпретоване св. Йоаном Дамаскіним. А ось св. Григорій Палама допускав ризиковані вислови. І його учні. Думаю, що паламізм треба переосмислити в руслі вчення каппадокійців та св. Максима. Про це багато написано в моїй “Метафізиці грецької патристики”. Гадаю, треба і її нарешті видати. До речі, на цю річ є гарна рецензія покійного Вілена Сергійовича Горського. Так що треба видавати. А то ще подумають, що я антипаламіт, що неправда (сміється). До речі, я думаю, що якби у пізній Візантії народився св. Максим, він би зміг дати ґрунтовну критику томізму. А ось те, що таку критику не змогли дати паламіти – зайвий доказ того, що паламізм – це своєрідне відгалуження в традиції, яке “працює” лише при більш тісній прив’язці до стовбура традиції. Не я перший це зрозумів. Всі хороші православні теологи двадцятого століття інтерпретували паламізм крізь призму вчення каппадокійців (Меєндорф та греки), св. Максима (о. Д. Станілоає). Так що треба працювати, бо роботи багато. Більше, ніж може зробити одна людина. Тут треба було б цілий інститут!

– 14 березня минає півроку Богословському порталу, на якому Ви – шеф-редактор. Які плани розвитку цього проекту?

– Богословський Портал довів, що богослов’я в Україні існує та розвивається. Тепер вже вельмишановний нами о. Андрій Кураєв не зможе казати, що Україна неготова до самостійного існування у церковному плані, бо у неї начебто немає богословів. І це – головне. А як буде розвиватися? Не знаю. Будуть спонсори чи гранти – буде розвиватися. Не буде – будемо видавати книжки. Богословський Портал – це машина, яку ми створили і показали, що вона може добре їздити. Але якщо не буде пального, то нічого і не буде. Якщо ж пальне буде, то можна буде показати в сто разів більше авторів та ідей, ніж є зараз. Україна багата на таланти, я за півроку прочитав багато цікавого із написано українськими авторами. Але я не можу все це друкувати, поки немає гонорарів. Моя позиція проста – за роботу треба платити. Не можемо платити – треба закривати проект. Всі роздуми про те, що хтось має працювати на ентузіазмі – вважаю шкідливими. Варіант із розрахунком на ентузіазм не спрацював. У нас люди, які написали прекрасні дисертації на Заході, змушені займатися вішанням газових котлів чи будівництвом дач! Чому не надрукувати за гонорари хоча б їх старі роботи? Як казала Соломія Павличко, “є замовлення – є література, нема замовлення – нема літератури”. Я вважаю, що тут всі Церкви не подумали про те, яка могла б бути користь для України від оприлюднення всього вже зробленого за двадцять років. І саме через механізм Богословського Порталу можна було б не лише “відкрити” для України сотні богословів, але й за короткий час підняти рівень українського богослов’я до світового. За рік чи півтора. Але подивимося, що буде. Один архієрей, намагаючись відповісти на мій песимізм, казав “майбутнє знає тільки Бог!”. Я знаю, що якщо нічого не робити, то і майбутнього не буде. А от якщо щось робити, то тоді вже можна говорити, що майбутнє знає Бог. Бо тоді є шанси… Мені здається, що богослов’я в Україні перебуває саме на такому етапі, коли визначається бути йому чи не бути. Вчора дізнався про те, що ще один прекрасний український богослов подався в офіс-менеджери. Думаю, із богослов’ям в Україні взагалі та із Богословським Порталом дуже просто: або зараз, або ніколи. Або він буде розвиватися, або ні. Але я вже не переживаю. Мені є чим займатися на найближчі п’ятдесят років (сміється).

– Дякую за інтерв’ю!

– Дякую і Вам за інтерес до книги!