Будьмо братами! Роздуми над творами блаженної пам’яті архієпископа Скопельського Всеволода

(1) Всеволод Скопельський, архієп. Усі ми брати: Збірка праць. / Пер. з англ. О. Грабовецького. Львів: Свічадо, 2006. – 340 с.


(2) Archbishop Vsevolod of Scopelos. We Are All Brothers – 2. Eastern Christian Publications, Fairfax, VA (USA). – 342 pp.


Архієпископ Скопельський Всеволод (Майданський), голова Західної єпархії Української Православної Церкви в США (у складі Константинопольського Вселенського Патріархату), добре відомий в Україні завдяки екуменічній діяльності по діалогу з Греко-Католицькою та Римо-Католицькою Церквами і як представник Вселенського Патріархату у переговорах із Патріархатом Московським стосовно “українського питання”. І хоча владика Всеволод старанно уклонявся від інтерв’ю під час своїх візитів до України, його богословські та пастирські міркування стосовно актуальних проблем сьогодення видаються у двотомному зібранні творів “Усі ми брати”. Переклад з англійської першого тому доповідей та промов владики вийшов у світ у видавництві “Свічадо” у 2006 році, а наразі редагується переклад другого тому збірки. На черзі – переклад третього тому з колекції – “We Are All Brothers – 3”[1], але це вже не збірка праць владики, а видання пошани до 80-річчя видатного українського архіпастиря.


Кілька слів про автора


Перш ніж писати про самі книги, слід сказати кілька слів про їх автора. Я маю щастя бути особисто знайомий із владикою Всеволодом. Вперше ми зустрілися під час сьомої православно-католицької конференції “Orientale Lumen”, що проходила у Католицькому університеті Америки у Вашингтоні в 2003 році, і на яку мене було запрошено. Наш із владикою спільний друг протоієрей Георгій Кохно, священик Свято-Микільського собору у Вашингтоні Православної Церкви в Америці, організував зустріч із владикою у позаофіційний час. Це було моє перше знайомство із американським архієреєм, а ще й з канонічної української юрисдикції. Владика вразив мене простотою та щирістю, братським ставленням до усіх розділених християн одночасно із твердою позицією з принципових богословських питань. Після того я мав радість бачитися із владикою під час конференції “Орієнтале Люмен” в Істанбулі, Туреччина, у 2004 році, та після того кілька разів, але дуже коротко, під час візитів владики до України.


Всеволод Коломійцев-Майданський народився 10 грудня 1927 року у Калішу, Польща, в родині священика. Він був надзвичайно освіченою людиною. Богословську освіту отримав у Варшавській духовній семінарії та Богословському університеті Ділінгену, Німеччина. Продовжив освіту в Університетах Сиднею та Мельбурну, Австралія. У 1964 році вступив до Йешивського університету у Нью-Йорку, після закінчення якого був призначений до медичного факультету коледжу Ейнштейна як психотерапевт, що спеціалізується на сімейній та підлітковій терапії. У 1985 році майбутній владика прийняв чернечий постриг та був висвячений на диякона, а потім на священика, митрополитом Андрієм (Кущаком) Константинопольського Патріархату. Після смерті митрополита Андрія, архімандрит Всеволод з благословення Священного Синоду та Константинопольського Патріарха Дімітріоса I був висвячений на єпископа у соборі Святої Трійці у Нью-Йорку 27 вересня 1987 року.


З 1987 по 1996 рік владика Всеволод був Предстоятелем Української Православної Церкви Америки. У 1997 році він сприяв об’єднанню Української Православної Церкви Америки та Української Православної Церкви у США. Заради об’єднання він поступився предстоятельством та очолив Західну єпархію об’єднаної УПЦ в США у канонічній єдності із Вселенським Патріархатом. 14 квітня 2000 року Його Преосвященство був піднесений до сану архієпископа.


З самого початку свого архіпастирства владика Всеволод брав активну участь у екуменічному діалозі із Католицькою та Греко-Католицькою Церквами. Він сприяв заснуванню та проведенню конференцій “Orientale Lumen” з 1997 року. Владика також був представником Вселенського Патріархату у діалозі з Католицькою Церквою, що триває по теперішній час.


Про своє служіння владика Всеволод пише так: “Єпископ є лише простим episcopis, наглядачем над паствою християн, ввірених йому. Єпископ нічого не вартий без віруючих і духовенства – пресвітерів, дияконів, ченців та черниць – в окремій Христовій Церкві, єпархії” (1, 9). Як завдання свого єпископського служіння владика сприйняв настанову архієпископа Якова (Кукузиса), яку останній дав нововисвяченому єпископу Всеволоду одразу після хіротонії: “Твій обов’язок – усіма засобами сприяти єдності розділеної Української Церкви під святим омофором Константинопольського Вселенського Патріарха” (1, 73).


Архієпископ Всеволод багато разів бував в Україні. Слід згадати заяву, яку він зробив 24 березня 2005 року на зустрічі із Президентом України Віктором Ющенком і яка облетіла усі ЗМІ, що пишуть на релігійну тематику. Владика сказав, що Вселенський Патріархат визнає автокефалію Московського Патріархату у межах його канонічної території до приєднання Київської Митрополії. За його словами, “підпорядкування Київської Митрополії Московській Церкві було здійснено Патріархом Діонісієм без згоди та затвердження Святого та Священного Синоду Великої Церкви Христової”. Ця заява з такого спірного та болючого питання стала дуже несподіваною та шокувала православну громадськість, але, якщо бути послідовним, то владика не сказав нічого такого, що не було б висловлено у офіційних документах Константинопольського Патріархату раніше. Ми побачимо це далі.


У 2006 році, під час візиту владики Всеволода до Львова, поширювалися чутки про відкриття, чи відродження, подвір’я Вселенського Патріархату у ставропігійній Успенській церкві, що належала Львівському братству. Тоді владика Всеволод навіть був присутній на літургії, яку служив ієрарх УАПЦ Макарій (Мелетич), але нічого сенсаційного не відбулося. Після того, здається, владика до Україні вже не приїжджав…


У 2007 році владика перебував на тривалому лікуванні у шпиталі з тяжкою хворобою – лейкемією. 16 грудня, невдовзі після святкування свого 80-річчя, він відійшов до Господа, Якому служив все своє життя. Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Володимир у своїй телеграмі співчуття сказав про архієпископа Всеволода: “Він був ієрарх, який багато зробив для розбудови Української Православної Церкви на Північно-Американському континенті, для поглиблення її зв’язків із Вселенським Православ’ям та Україною. Він присвятив своє життя Українській Церкві і зокрема зціленню розділень, які її спіткали упродовж двадцятого століття”[2].


Прагненням владики Всеволода було примирення розділених християн, передусім в Україні. Цьому завданню він присвятив усе життя. Справа примирення православних конфесій в Україні, прояснення статусу Греко-Католицької Церкви та діалог з Церквою Римо-Католицькою стоять сьогодні на повістці дня.


Доповіді владики Всеволода, як він сам зазначає, – не богословський аналіз проблем, що розділюють церкви, а передусім пастирські міркування, які могли б стати натхненням для подальших учасників екуменічного руху. Але коли потрібно, автор звертається і до богослов’я, і вдало поєднує богословсько-канонічний аналіз із пастирським підходом. Це досвід, про який писав митрополит Мелитон до папи Павла VI у 1977 році: “Саме церковне життя і практика надають змісту богослов’ю, тому для нас на Сході немає різниці між живим, чи практичним, богослов’ям, і теоретичним…” (1, 28).


Основи екуменічного діалогу


Підґрунтя для будь-якого екуменічного діалогу – це визнання того, що “не може і не повинно бути різних Церков, які проголошують Ісуса Христа нашим Спасителем.” Є лише одне Тіло Христове, якого ми причащаємося на Євхаристії, і тому тільки одна Церква має існувати як містичне Тіло Спасителя.


Але розділені християни з часом почали сприймати стан речей як “нормальний”, не відчуваючи ніякого болю від такого положення. Це хвилює автора: “Я підозрюю, що у Бога є лише одна підстава, яка не дає нам вшановувати Одного Христа в одному Причасті: ми сприймаємо нашу роз’єднаність як належне, вона перестала хвилювати нас!” (1, 29). Чи маємо ми право досі залишатися роз’єднаними? – разом із папою Іваном Павлом II запитує владика.


Заради сприяння зближенню Церков владика вирішує не приймати до своєї єпархії у Сполучених Штатах парафій чи священиків від інших існуючих юрисдикцій. “Я краще присвячу свої зусилля розвитку корпоративної єдності”, – пише він (1, 74).


Автор свідчить про “палке прагнення церковної єдності нашими віруючими” саме в Україні, на відміну від того, що у світі майже скрізь цим питанням цікавляться тільки окремі лідери конфесій. Хотілося б приєднатися до слів владики, але, живучи у Києві, я не бачу, на жаль, очевидного підтвердження цим словам. Буду радий дізнатися, якщо ситуація у Західній Україні дійсно інша. Але погоджуюся із тим, що владика пише далі.


Гріх роз’єднання веде до послаблення наших Церков, до того, що деякі віруючі “йдуть до розкольницьких рухів, до фундаменталізму, до сектантства, до окультизму та інших видів гріховного обману” (1, 37). І тому час, у який треба вирішувати питання церковної єдності – це саме сьогодення: “Зараз, любі мої, саме той Богом даний нам час. Не якийсь далекий момент у майбутньому, яке може ніколи не настати”. Наш найперший гріх – це інертність. “Без активного, серйозного бажання церковної єдності ми її не матимемо”, – каже автор (1, 129).


Київська Церква


Як співзасновник Студійної групи Київської Церкви, владика Всеволод у своїх творах часто звертався до історії та аналізу положення Церкви Христової в Україні. З часів святого Володимира, пише автор, Київська Церква займала особливе місце у Константинопольському Патріархаті. Свідчення цього – виняткове право освячувати святе миро, надане Київському митрополиту (такого права не мають сьогодні навіть деякі із предстоятелів автокефальних Церков, які одержують миро від Вселенського Патріарха).


Церква Києва, звертає увагу автор, “не брала участі у сумнозвісній схизмі 1054 року”. Київські митрополити, пише владика, завжди намагалися “підтримувати зв’язок з обома сторонами, наслідуючи чудовий зразок Патріарха Антиохійського Петра” (1, 34). Ці слова були виголошені у виступі перед першим зібранням Синоду УГКЦ після її легалізації, у соборі святого Юра у Львові 26 травня 1992 року, учасники Синоду вітали доповідача стоячи довгою овацією. Владика нагадав позицію Патріарха Антіохії Петра, який у листі до Константинопольського Патріарха Михаїла Керуларія писав, що єдине нововведення, яке справді перешкоджає єдності Східної та Західної Церков – це вставка filioque у Символі віри, а обрядові розбіжності цілком законні та не мають бути підставою для розділень.


Константинопольська Церква, зазначає владика Всеволод, підтримувала і вітала відновлення Української Православної Церкви після повалення Російської імперії у 1917 році. Томос Вселенського Патріарха від 1924 року, яким проголошено автокефалію Польської Православної Церкви, зазначає, що “насильницьке відокремлення від нашого [Вселенського] Престолу і приєднання до Московської Церкви Київської Митрополії разом з підпорядкованими їй Польською та Литовською єпархіями відбулося всупереч кодексам канонічного права” (1, 18). Власне, ці слова Томосу були повторені владикою під час зустрічі з Президентом України навесні 2005 року. Це дуже спірне і болюче питання викликало різку реакцію представників Московського Патріархату, яку можна було передбачити. Не маючи бажання зараз втручатися у суперечку або займати ту чи іншу позицію, хочу привести, однак, слова митрополита Каліста (Уера), сказані ним під час нашої бесіди у Константинополі у травні 2007 року: “Після того як минуло три сторіччя, ми не можемо ігнорувати ситуацію, що склалася після 1687 року та просто апелювати до того, що було сказано у 1589-му. Треба брати до уваги теперішній стан речей”[3].


Владика Всеволод пише про сучасні проблеми українського церковного життя. По-перше, впродовж тривалого часу у ХХ сторіччі наші віруючі майже цілком були лишені катехизації, а вивчення старшим духовенством морального богослов’я “базувалося на архаїчному досвіді” (1, 42). Дуже серйозна проблема – недостача богословської літератури українською мовою. Богослужбова мова також потребує вдосконалення. Владика пише про свої вподобання до церковнослов’янської мови, але погоджується, що ця мова незрозуміла для тих, хто “навчався у системі освіти Радянської України” (1, 69) (треба додати: і пост-радянської), і тому “немає іншого шляху, як проводити богослужіння сучасною українською мовою”. Але для цього треба мати точний та літературно якісний переклад більш ніж двадцяти важких томів богослужбових книг… Питання богослужбової мови не має також роз’єднувати віруючих: “Через певний час будуть українці, які виберуть богослужіння церковнослов’янською мовою, і буде зовсім неправильно забороняти їм це силою” (1, 129).


Проблема розділення церков ускладнюється відсутністю еклезіологічної свідомості віруючих: “традиційно українське суспільство було переважно сільським, а у певному селі зазвичай була одна церква з одним священиком, і всі належали до цієї парафії”. Тому різниця між Православною та Греко-Католицькою Церквами була “перш за все територіальною – якщо живеш тут, то повинен бути греко-католиком, а якщо там – православним” (1, 44). Загалом, свідчить владика, “дуже мало людей в Україні взагалі щось знають про еклезіологію”. Тому маємо те, що маємо: УГКЦ “проголошує “патріархат” без будь-якої чіткої ідеї, що таке патріархат чи що таке Помісна Церква”, інші проголошують “автокефалію”, знову ж таки, не розуміючи чітко справжнього значення цього терміну, інші “хапаються за Московський Патріархат” заради “спокійного життя”, – і водночас усі “дуже нетерплячі” (1, 46).


Брестська унія та Східні Католицькі Церкви


Архієпископ Всеволод зазначає, що унія 1596 року “не є моделлю, що варта серйозного наслідування православними” (1, 24), вона – “віджитий зразок, який постає із застарілого богослов’я” (1, 38). “Помилка полягає в неприйнятній спробі однієї Помісної Церкви домінувати над іншими. ‘Уніатизм’ є спробою Церкви Риму включити Східні Церкви до Римського патріархату” (1, 135).


У Церкві не було випадків встановлення патріархату без визначеної території, пише владика, і єдиний виняток – це Римський патріархат, який прагне мати “універсальну юрисдикцію”, безпрецедентну у моделі церковних відносин першого тисячоліття. Якщо ми хочемо діалогу із католиками як Церкви-сестри, “повинна бути чітка, варта довіри система меж Римського патріархату за критеріями першого тисячоліття” (1, 137).


Східні католики, на думку автора, “спотворили і знецінили православну літургію і відкинули православне чернецтво на користь імітації римо-католицьких релігійних порядків” (1, 122).


Владика свідчить про мудрий пастирській підхід Константинополя до приєднання греко-католицької Карпато-Руської єпархії у США у 1938 році: відтоді “жодне православне керівництво не звертало особливої уваги на життя та діяльність цієї єпархії”, і через кілька десятиліть “відмінні [від православних] вчення і практики зникли безболісно і природно, без чиїхось наказів” (1, 87). Так ікономія уможливила виправити ситуацію через саме перебування у лоні Кафолічної Церкви.


До подібної пастирської ікономії був готовий і видатний ієрарх Греко-Католицької Церкви митрополит Андрій (Шептицький). У часи, коли серед католиків панували ідеї “сотеріологічного ексклюзивізму”, він наставляв священиків під час Другої світової війни не відмовляти у таїнствах православним солдатам чи біженцям, які б просили цього, без вимог “зректися схизми” та прийняти католицьке віровчення (1, 119). Більш того, у 1919 році митрополит Андрій надав двом православним ієрархам каплицю для служіння Божественної літургії – надзвичайно дружній вчинок у ті часи!


Модель “уніатизму”, згідно якої церкви, що вступають до унії, підпорядковуються Риму та поступаються усіма правами на користь Вселенського Престолу, автор вважає неприйнятною. Під час діалогу, зазначає владика, слід мати гарантії того, що він відбуватиметься на рівних.


Перешкоди на шляху до єдності


Архієпископ Всеволод у своїх виступах неодноразово звертається до огляду перешкод до єдності між Православними та Католицькими Церквами. Серед таких перешкод однією з найбільших є вживання римо-католиками вставки filioque у Символі віри. Автор вважає цю вставку теологуменом, тобто такою богословського думкою, яка “не повинна нас хвилювати”. Філіокве може бути розтлумачено так, що не перечитиме православному богослов’ю, про що свідчить стаття Теодора Стіліанопулоса “Філіокве: Догмат, теологумен чи помилка?” у Greek Orthodox Theological Review, vol. 31, 1986, на яку посилається владика (1, 149).


Архієпископ Всеволод пропонує римо-католикам Сполучених Штатів відмовитися від вживання філіокве у Символі віри під час богослужіння, подібно до того як це зробили римо-католицькі ієрархи у Греції, та запевняє, що на практиці виключення філіокве з Символу у супроводі відповідних пастирських пояснень навряд чи потривожить багатьох римо-католицьких віруючих (1, 101). А православні, каже владика, не зможуть не відповісти на такий дружній крок.


Друга важлива перешкода до єдності – розуміння Римської першості. Першість конче потрібна православним. Спроба створити еклезіологію без поняття першості та практично функціонувати без неї, на думку автора, веде “або до неприйнятної залежності від світської влади, або до нестерпного хаосу” (1, 233). “Православні мають бути готовими визнати в єпископі Риму ту першість, яку він мав у першому тисячолітті, а Рим не може вимагати від нас визнати якийсь особливий вид першості, якої єпископ Риму не мав у І тисячолітті” (1, 233). У стислій рецензії неможливо викласти повноцінно огляд цієї проблеми, тому читачу варто прочитати доповіді автора “Як щодо Римської першості?” (1, 217-256) та “Першість і соборність” (2, 131-154).


Владика Всеволод цитує слова прот. Олександра Шмемана: “Православне богослов’я все ще чекає на справжню православну оцінку всесвітньої першості у першому тисячолітті історії Церкви… Суттю та метою цієї першості є висловлення та збереження Церкви у вірі та житті; висловлення та збереження одностайності всіх Церков; збереження їх від самоізоляції в еклезіастичному провінціалізмі, від втрати вселенських зв’язків…” (1, 224-225). Поняття Вселенської першості, чи то Римського, чи то Константинопольського престолу, потребує нагального вивчення. “Система Автокефальних Церков перестала задовольняти вимоги, покладені на неї у нашому (ХХ-му) трагічному столітті… на сьогодні не зрозуміло, якою є перевага (першості) в сучасному житті Православних Церков”, – цитує автор слова професора Свято-Володимирської семінарії у США Джона Еріксона (1, 226). Перший серед рівних єпископ повинен бути частиною спільноти. Він – не над єпископами, але серед них, як брат. У такій перспективі першість Римського Папи має означати всеохоплюючу апостольську турботу про Церкву, Папа має “більше надихати і радити, ніж підпорядковувати і примушувати”, цитує автор митрополита Каліста (Уера) (1, 231).


Владику дивує той факт, що Римський єпископ як Патріарх Заходу не турбується про відновлення канонічного обов’язку надсилати своє Визнання віри іншим Патріархам, та, що зовсім дивно, сам себе (і нікого більше!) вшановує в диптихах під час меси.


Важливе питання – добрі стосунки між православними та католиками. Прагнучи єдності, ми маємо відкинути ідеологію прозелітизму. У складних ситуаціях, коли бажання перейти із однієї Церкви до іншої є дійсно переконаним, владика Всеволод пропонує обов’язково залучати до дискусії пастирів обох конфесій. Він радить римо-католицьким пастирям заохочувати наших віруючих, що вступають у змішані шлюби, залишатися у своїх парафіях (1, 269).


Дуже болюче практичне питання – заборона католицької влади на висвячення одружених священиків у Сполучених Штатах. Владика радить Конференції католицьких єпископів США відкинути це обмеження без будь-якого подальшого розгляду (1, 274). Ця проблема давно роз’єднує родини у Америці. Автор наводить приклад: двоюрідні брати покійний предстоятель Православної Церкви в Америці митрополит Феодосій та єпископ Української Греко-Католицької єпархії Парми Роберт-Михаель перебували у різних юрисдикціях лише через питання целібату.


Архієпископ Всеволод торкається ще багатьох тем, про які хотілося б писати, але обсяг рецензії не дозволяє це зробити. Автор пропонує цінні роздуми щодо Баламандської угоди, значення Патріархатів у Вселенській Церкві, та навіть викладає історію хорового співу у Східній Церкві. “Чи практикуємо ми те, що проповідуємо?” – питає автор (2, 51). Часто ми, православні, самі не знаємо, чого насправді хочемо від нашого діалогу. “Чи розуміють потребу у діалозі більшість ієрархів, священиків, монахів та мирян? Чи відчувається біль відсутності повної єдності у звичайній католицькій (додамо – і православній! – Рец.) парафії, звичайній школі, у щоденній католицькій (і православній – Рец.) пресі?” – запитує владика (1, 279). Але примирення можливе. Треба тільки благати його усім серцем та робити певні кроки назустріч один одному. Дуже важливо залучати до цієї ідеї найширші кола віруючих. Молитва про об’єднання має стати молитвою усього народу Божого, а не тільки окремих учасників екуменічних зібрань. Така молитва “має бути конкретною, часто проголошуватися, публічно і приватно” (1, 303). “Якщо ми хочемо примирення, то повинні бути готовими прийняти одні одних та примиритися з багатством нашої різноманітності” (1, 307).


Праці видатного православного ієрарха сучасності архієпископа Скопельського Всеволода стануть у пригоді всім, хто стурбований питанням єдності Христової Церкви в Україні та станом православно-католицького діалогу. Їх можна радити як посібники по вивченню новітній історії екуменічного руху у духовних школах та на богословських факультетах. Можна побажати, щоб переклад другого тому збірки праць автора вийшов більш досконалим, ніж перший, та щоб скоріше ми побачили виданим українською і третій том – збірку пошани на честь блаженної пам’яті архієпископа Всеволода.






[1] Jack Figel, ed. We Are All Brothers – 3. A collection of essays in honor of Archbishop Vsevolod of Scopelos. Eastern Christian Publications, Fairfax, VA (USA). – 316 pp.



[2] Телеграму Предстоятеля УПЦ опубліковано на офіційному сайті Української Православної Церкви: http://orthodox.org.ua/uk/novini/2007/12/18/2459.html



[3] Митрополит Каллист (Уэр): “В разрешении украинского вопроса мы не должны искать преимуществ друг перед другом” (http://orthodoxy.org.ua/uk/2007/11/27/12187.html).

Цей запис має 5 коментар(-ів)

  1. Сергей

    Дмитрию.
    Они, конечно, не совсем по своей воле подобной деятельностью занимаются. Просто в Белоруссии католиков конкретно прижимают. Да и в России благосклонное отношение благодаря поддержке ПЦ в разных проектах. Но факты остаются фактами.

  2. Димитрий

    Не обольщайтесь этим. Чтоб ни делал ватикан – всегда СЕБЕ на пользу (стратегическую или тактическую). Католические монашки готовят детей к принятию Православия – невозможно представить! Тут какой-то подвох.

  3. Сергій

    Думаю, проблема наших братів-коментаторів в тому, що вони мало що бачили. Зокрема не бачили, наскільки часом іновірні християни ревнісніші до служіння Христу.
    Не так давно я спілкувався з католицькими монахинями, які служать відповідно в Білорусії та Росії. Будучи католиками, готувати дітей до прийняття православної (!) віри – це еклезіологічний подвиг.

  4. Volodymyr -USA

    As a parishioner of UOC-USA, I would like to express a great appreciation to Father Andriy Dudchenko for the excellent article. I had a privilege to know His Eminence Archbishop Vsevolod, and based on his efforts, and efforts of many others, Ukrainian Orthodox Christians will come to unity. It was very nice to see the name of Father George Kokhno mentioned. I also know him very well.
    Regarding the hate comments, posted here. Now the Holy Orthodox Church commemorates the struggle of Someone, who also was insulted and persecuted. Furthermore, He was tortured and crucified. But He rose from the dead, providing our salvation. The style of the haters has not changed much in 2000 years…

  5. Петр

    "вживання римо-католиками вставки filioque у Символі віри. Автор вважає цю вставку теологуменом, тобто такою богословського думкою, яка "не повинна нас хвилювати"."

    Изменять символ веры – это производить ересь. Потому есть полное согласие святых по поводу еретичности папизма. Не говоря уж о дьявольских ересях 2 ватиканского собора.

    "Владику дивує той факт, що Римський єпископ як Патріарх Заходу не турбується про відновлення канонічного обов’язку надсилати своє Визнання віри іншим Патріархам, та, що зовсім дивно, сам себе (і нікого більше!) вшановує в диптихах під час меси."

    Папа Бенедикт недавно четко заявил, что Православная Церковь – никакая не "церковь-сестра", что истинной он считает только католическую конфессию. И это хорошо, мы должны быть благодарны этому человеку, не ставшему изливать елейную ложь, он расставил точки над i. Так что ничего удивительного нет, он не признает Патриархов.

    "Дуже болюче практичне питання – заборона католицької влади на висвячення одружених священиків у Сполучених Штатах. Владика радить Конференції католицьких єпископів США відкинути це обмеження без будь-якого подальшого розгляду (1, 274). Ця проблема давно роз’єднує родини у Америці."

    Это просто дерзкое вмешательство во внутренние дела католиков, провоцирущее их на непрошеные советы нам. Это, в отрыве от других вопросов веры, вело бы католиков не в сторону Православия, а в сторону либерального приспособленчества к запросам мира сего.
    "Церква Києва, звертає увагу автор, "не брала участі у сумнозвісній схизмі 1054 року". Київські митрополити, пише владика, завжди намагалися "підтримувати зв’язок з обома сторонами, наслідуючи чудовий зразок Патріарха Антиохійського Петра" (1, 34). Ці слова були виголошені у виступі перед першим зібранням Синоду УГКЦ після її легалізації, у соборі святого Юра у Львові 26 травня 1992 року, учасники Синоду вітали доповідача стоячи довгою овацією."
    Киевская Митрополия действительно в схизме не участвовала, она оставалась в православной вере, за исключением некоторых иерархов-христопродавцев. То, что он хотел польстить таким образом униатам – погромщикам православных храмов, не красит его.
    Герой статьи довольно нудно взывал к объединению нас с закоренелыми еретиками, не признавал факта воссоединения с Московским Патриархатом (что вообще комично). В общем, все нелепые болезни украинских националистов, для которых главное не вера, а отделение от "имперской Москвы". Надеюсь, он покаялся перед смертью.

Залишити відповідь