Під таким заголовком в 11-му номері газети УАПЦ “Наша віра”, (листопад 1998 р.) було опубліковане інтерв’ю з Глібом Якуніним, в якому той безпідставно непоблажливо відзиваючись про Московську Партріархію, торкається, зокрема, й проблем православ’я в Україні.
Наведемо одну цитату з його інтерв’ю:
“… Більшість православних парафій в Україні належать до цієї Церкви [тобто УПЦ, яку очолює Митрополит Володимир (Сабодан) – І.Н.], хоч це приховується від самих віруючих. Багато людей, які ходять до храмів УПЦ, так і не знають, що це іноземна релігійна організація, яка тільки називає себе Українською Православною Церквою”.
Отож, вже вкотре виникає необхідність знов вірно розставити акценти.
Дійсно, сьогодні УПЦ єднає в Україні найбільшу кількість віруючих, але, по-перше, на відміну від тоталітраних релігійних структур, які так старанно підтримує Якунін, структура Церкви, її статус, підпорядкованість, відносини з іншими Церкварми ні від кого не приховуються – це просто не можливо, виходячи навіть з літургійного життя Церкви, про що Якунін, як колишній священник цієї Церкви, не може не знати.
По-друге, зовсім вже нетактовно і несправедливо називати УПЦ “іноземною організацією”, адже Українська Православна Церква є зареєстрованою українською релігійною громадою. Зовнішня діяльність її цілком легалізована, узгоджена з чинним законодавством України. Ще у жовтні 1990 р. Московський Партріархат надав Українській Церкві самостійність і незалежність в управлінні, питаннях кадрів та розпорядженні фінансами. Очолювавший тоді УПЦ колишній мітрополіт Філарет (Денисенко) на пресконференції 30 жовтня наголосив, що “УПЦ, якій надана незалежність і самостійність в управлінні, повернулася до стану, що вона мала, як Київська Митрополія, до 1686 р., часів митрополита Петра Могили…”(“Правда України” від 2. 11. 1990 р.). Але нажаль, існуюча нині в Україні ситуація робить майже неможливим сьогодні вирішення питання щодо формального надання УПЦ статусу Помісної Церкви. Щоб зрозуміти, чому це так, треба зрозуміти перш за все те, що не люди створили Церкву, а Бог і Спаситель наш Іісус Христос заснував її ще два тисячоріччя тому, як суспільство людей, відроджених для вічного життя. І Він Сам її невидимо очолює і животворить понині. Як що ж хтось з людей супроти Закону Божого за своїм розумом хоче створити свою власну “церкву”, щоб особисто її очолювати та керувати, за своїми примхами спекулюючи національною або іншими барвистими ідеями та неосвідченістю ошуканих (наприклад, правда про розкол Філарета п’ять років не освічувалася засобами масової інформації, бо, хто платить той заказує цю музику), то він може це зробити, якщо Господь по гріхах наших попустить таке випробуввання нашої любові до істини. Але ніхто із горе – реформаторів, посягаючих на єдність Христової Церкви, не може примусити Бога благословити і освятити їх самочинні новоутворення.
Помісни Православні Церкви формувалися в історїї цілком узлагоджено з богоданним Законом, без порушень духовної гармонії і єдності Вселенської Церкви. Одна ж з головних причин тимчасової неможливості створення Української Патріархії полягає саме у тому, що колишній предстоятель УПЦ митрополіт Філарет, а зараз – просто громадянин М.А.Денисенко, своїми розбійницькими “реформами”, котрі він впроваджував ціною загарблених людських пожертв за допомогою сильних світа сього та профашистських УНА – УНСО, глибоко скомпроментував цю ідею на довгі роки. Нині М.А.Денисенко, відлучений від Церкви завдяки розкольницькій діяльності та іншим беззаконням, під ім’ям Патріарха Філарета очолює так звану Українську Православну Церкву – Кіївський Патріархат (УПЦ-КП). Але як розкол 1918 р. (тобто “Українська Автокефальна Православна Церква”) так і УПЦ-КП хоч і мають благозвучні назви, красиві обряди та інші зовнішні ознаки, притаманні Церкві, але не мають головного і суттєвого – благодатної єдності з Господом нашим Іісусом Христом. Через що, як це не прикро, УАПЦ і УПЦ-КП зробились непричетними до Бога, мертвородженими структурами, що й признають всі Помісні Православні Церкви Світу.
“Пізнайте істину, і істина зробить вас вільними,”- заповідує нам Спаситель(Іоан. 8. 32) Ні різноманітні погляди та теорії, а тільки-істина, стовпом і ствердженням якої Господь поставив Свою Церкву(1.Тім. 3.15.) робить людину насправді вільною і усиновляє її Богу. Життєдавна Істина Церкви, Сам Іісус Христос звільнює віруючих в Нього від власті диявола(Іоан.8.34-36) та вічної загибелі. Православне ж ставлення до полоненників лжи, відпавших від Церкви дуже добре висловив Святитель Григорій Богослов,сказавши, що “ми добиваємось не перемоги, а повернення братів, розлука з якими терзає нас.”
Що ж до самого Гліба Якуніна, то хотілося б зауважити, що Архиєрейський Собор Руської Православної Церкви 18-23 лютого 1997 р. словом “анафема” свідчив про те, що й Г. Якунін своїми беззаконнями відлучив себе від Святої Церкви. Нині ця людина відома своєю діяльністю, направленою на захист таких релігійних організацій, що повсякчасно порушують права людини (інколи наражаючи своїх прихильників навіть зомбуванню) – тоталітарних сект та інших відверто деструктивних культів.
І зовсім вже журливо бачити, як УАПЦ, конфесія, що претендує на ймення канонічної Української Православної Церкви, може спиратися на аргумент анафематствованої людини, яка називає себе “маленьким Лютером в православній Церкві” ?